Свідками неприємної, вражаючої і майже шокуючої картини ми стали цими вихідними.
Приїхавши у неділю до джерела поблизу села Оріховиця, ми застали тут звичні кілька машин біля дороги. Ними приїхали сюди ужгородці, щоб набрати собі чистої джерельної питної води. Вода тут тече із джерела, що б’є з-під найближчої гори. Це джерело – стало звичним і любимим для багатох городян, особливо для тих, у чиїх водогонах вода з дериваційного каналу. Якщо лівобережний Ужгород п’є воду з відносно чистого і благополучного Минайського водозабору, то вода з каналу – дуже неблагополучна у сенсі придатності до пиття. Тому і їдуть городяни до джерела біля Оріховицького полігону машинами з десятками бутлів, каністр, пляшок.
На цій джерельній воді готують чай і каву, варять їжу, її п’ють. Наступне джерело знаходиться «під темником» -- на відрізку траси на Перечин, між Скалкою та Ворочевом. Кажуть вода тут не надто добра, але чистіша ніж у міському водогоні. Тому набирають воду і тут.
Найпопулярніше ж, але і найвіддаленіше джерело чистої води – поблизу села Сімер, що за Перечином. Незважаючи на відстань у понад 20 кілометрів, сюди їдуть з Ужгорода за водою.
Здавалося б, ці джерела треба всіляко охороняти і зберігати у якомога кращому стані, служать-бо вони усім. Картина ж, яку ми побачили біля оріховицького струмочка, вразила і шокувала. Буквально довкола (всього лиш через дорогу) тут було все закидано використаними старими пластиковими пляшками і сміттям. Поміж непотребом протікала вода, яка попід дорогою збігає вниз до річки і живить Уж. Поруч із цим звалищем люди набирали воду, пили, милувалися першим весняним сонцем і, ймовірно, хтось із них позбавлявся від зношених, спрацьованих пляшок саме у такий спосіб – просто кинувши їх під ноги тут-таки, поруч з джерелом, з якого п’є.
