За неповагу до репресованих мер Ужгорода дістав по зубах
Подія, чи радше витівка, яку втяв минулого четверга скандально відомий мер Ужгорода Сергій Ратушняк і котра змусила написати те, що є очевидним, за великим рахунком не вартує розголошення в одному з найкращих закарпатських видань. Якби не одне «але»: Сергій Миколайович переступив межу. А все, що за межею, по-перше, цікаве читачам. А по-друге, важливе для журналістів, які зобов’язані про це писати й говорити. Особливо коли мова йде про «обличчя» влади, в цьому випадку – ужгородської міської.
Коротка передісторія. Минулого четверга в Ужгороді урочисто відкривали пам’ятник закарпатцям – жертвам політичних репресій. Подія знакова вже тим, що ідея створити цей монумент виникла 17 років тому, ще 1991-го. З того часу представники Закарпатської крайової організації Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих разом із скульптором Михайлом Беленем (котрий, до слова, за ці роки кілька разів кардинально міняв задум монументу) безрезультатно оббивали пороги не одного чиновника. Врешті, виготовлення скульптури профінансував глава Секретаріату Президента України Віктор Балога, а перший заступник голови облдержадміністрації Іван Балога контролював процес до моменту встановлення пам’ятника.
І от, коли у сквері на площі Дружби народів зібралося кілька десятків репресованих, політв’язнів і небайдужих ужгородців, на арену вийшов «захисник» усіх покривджених Сергій Ратушняк. Було спекотно. Мер одразу ж «заспівав» улюбленої пісні – про погану обласну владу і «клан Балоги», який не дає йому працювати. Розійшовшись, він прирівняв себе до борців зі сталінським режимом, поскаржившись, що його, бідного, пресують і репресують ледь не на кожному кроці.
Припікало сильніше. І тут раптово згадався Альбер Камю. В його нобелівському творі «Сторонній» головний герой, стомлений палючим сонцем, без жодних причин вбиває араба на морському пляжі. Його засуджують до смерті, але йому однаково. Його мати померла, а йому однаково. Він убив людину і не відчуває жодних мук сумління. Ідея Камю, яку він втілив через оцього негідника і вбивцю: що менше в житті змісту, то краще воно прожите.
Сергій Ратушняк кричав і розмахував руками. Він ледь не зривався на лайку. Правда, мер не врахував, перед ким виступає. Тож коли після кількох прохань зупинитися й не псувати людям свято, він продовжував свою «промову», двоє чоловіків із товариства репресованих силою його зупинили. Не врахував пан Ратушняк, що ці люди не таких, як він, бачили на своєму віку, і не з такими боролися.
А проте свято, якого люди чекали 17 років, він таки зіпсував. Що менше в житті змісту, то краще воно прожите, хіба не так? Хоча навряд чи Ратушняк колись читав «Стороннього»…
І справді, навіщо працювати, навіщо виконувати якісь обіцянки, дбати про місто, про комфорт людей, які в ньому живуть? Головне – звести ситуацію до абсурду, скинути всі проблеми й невміння їх вирішувати на уявних ворогів, і кричати-кричати-кричати. Сказати літній людині, котра здоров’ям і життям ризикувала за цю державу: «Забери від мене свої немиті руки». Це нормально? Для пана Ратушняка – так. І нема нічого дивного, що він таки нарешті дістав ляпаса за свою поведінку. Дійняло вже людей.
Сергія Миколайовича шкода. Бо він сторонній у цьому місті, непотрібний його мешканцям, зайвий. Тому й агресивний. Він давно перейшов межу, а таких людей у нормальному суспільстві не сприймають. Йому нічого іншого не залишається, як улаштовувати скандали й перетворювати все на абсурд. Інакше його взагалі не помічатимуть.
