«Ти, наче вірус…»

Відомий український журнал культурного спротиву «Шо» у квітневому числі надрукував добірку віршів закарпатського поета Андрія Любки під назвою «Ти, наче вірус».

У вступному слові «Слухати шепіт, бути на світлі» Остап Сливинський пише:
«Жодна революція не змінить нахилу земної вісі, за всіх політичних режимів дим буде однаково звиватися в повітрі, він знає це. Знає, що писати означає щоразу лагодити порвані телефонні дроти після бурі, не інакше. Що не має ні втрачених, ні знайдених поколінь, а є тільки нові й нові комбінації слів, якими намагаєшся забити, ніби ватою, ту саму пустку. Знає, що в цьому розхристаному світі вже неможливо нічого ні з чим заримувати, лишається писати нестабільно, розладнано, весь час повертаючись до вже сказаного, ніби до кімнати, яку лишаєш назавжди і боїшся, чи нічого не забув.
Дивно тільки, коли він встиг це все дізнатися? Як можливо розуміти це, коли тобі двадцять? У скільки років йому було дано побачити пекло? Коли йому вдалося збагнути, що бачити пекло – це насправді бачити світло довкола чорної непроникної діри, світло, яке розростається, ніби пухлина?
Він – це Андрій Любка, поет із найніжнішим прізвищем, якого я знаю. «Слухати шепіт, бути на світлі, вмирати – це не просто, просто ходити, лягати в труну, зостатися самим собою», -- пише Андрій Любка, і я дивуюся, звідки він уже це знає.
Неймовірно, як багато у цих віршах любові. Любов – це «переходити річку вбрід», каже А.Л. Можна потрактувати це й так: любов – то йти по воді до іншого берега. Досить на хвилину відпустити серце, і ти приречений, як паперова субмарина, як човник з газети. Тоді не лишається нічого, крім твоєї особистої схильності до тривалих депресій, крім усіх інших твоїх шкідливих звичок, деренчливого радіо і пожовклої літератури.
Нічого, що світило б крізь каламутну воду, ніби придонна зірка, і нікого, хто надсилав би сигнали з іншого боку. Нуль навігації, ніякого відлуння, жодного абонента у межах досяжності.
Тому треба дуже вважати. І: «обіцяти, брехати, розливати горілку, грати на скрипці, пити каву, Ловити кайф, хоча жизнь дала трєщіну… Мати довге волосся, їсти і їсти, пити і пити, зрештою, кохати, жити і жити…»
Він уже знає те, що багатьом не відкривається ніколи. Послухайте».