У селищі Міжгір’я можна надибати і на курйозного типу екзотику: на одному з подвір’їв метушливого райцентру, скажімо, величаво і слухняно з дня в день дріботить-проходжується… дикий цап. Шість років тому покірно поміняв звичне місце проживання лісовий пожилець, якому за людяної прописки у верховинській “столиці” приклеїлося ласкаве чоловіче ймення — кличка Борька.
Багато хобі має непосидючий за натурою міжгірець Микола Янчик. Приміром, у одному з приміщень райспорттехклубу Товариства сприяння обороні України, якого він упродовж тривалих років директор, створив унікальний музей бойової слави, де експонуються зібрані ним рідкісні предмети Другої світової війни. А ще він “морж” з ветеранським стажем холодного гарту здоров’я. До всього Микола Михайлович і ас-вудкар, часто-густо похвалиться рекордним уловом у срібних гірських потоках райдужних рибин. А ось мисливця, сам щиро зізнається, з нього, як такого, майже не вийшло. І, пояснюючи невезіння, пригадує давноминулих літ парадоксальний випадок під час полювання у навколишньому “зеленому океані”. Якось, сидячи у засідці, неждано на нього впритул вистрибнув олень. Не просто олень, а красень-король гір! За розгубленості нажав на курок, а тут тобі на — підступна осічка. Лиш втихомирив нервове перенапруження, як знову на ловця раптово набігає горда сарна. В черговий раз клацнула рушниця, та ба, наново вхолосту — повторна невдача. За прикрого уроку нещасливий звіробійник зробив для себе раз і назавжди висновок: кому-кому, а йому суджено не стріляти, а захищати фауну. З тих пір практично розлучився із мисливством з вогнепальною зброєю, помінявши її на… фотоапарат. Ще й з яким азартом “полює” — подорожує у різні пори року у всіх мальовничих лісових місцевостях, майстерно фіксуючи на кадрах неповторні миттєвості природи. Готує зараз навіть до друку фотомистецький альбом, щоб порадувати й інших кольоровими світлинами диво-краєвидів.
А відносно прирученого Миколою Янчиком дикого цапка, то сталася така історія. Шість літ тому випадково довідався, що друг і колега-“утемерівець” підібрав у дрімучих хащах немічне маля-самця дикої козулі, яке, напевно, напередодні скоріше всього жорстоко заганяли погонею ловчі собаки, судячи за закривавленими слідами на тілі, і дав йому тимчасовий притулок на домашньому обійсті. Навідавшись до нього в гості, запропонував знайомому бартер — обміняти бідолашного цапка на підтоптаний мотоцикл “Восход”.
Вдаривши по руках, забрав звірятко до себе у селище і щодня старанно піклувався про його видужання. Тваринка, швидко позбувшись притаманного з відлюдкуватості страху, так здружилася з хазяїном, що за його приходів ледь не бажала за дбайливий догляд віддячити поцілунками симпатичною мордочкою. Дворогосподарство Миколи Михайловича з того часу майже перетворилося на своєрідний зоопарк. Зачувши новину-дивину про ручного дикого цапа, не лише одні приятелі напрошувалися у гості до нього, щоб поникати на лісового прибульця. Ніжно погладжувала і в задоволення панібратськи фотографувалася у парі з безбоязким козерогом особливо дітвора, яка масово екскурсійно заходила на територію його цивілізованого помешкання.
На жаль, одного разу не обійшлося і без нещасного випадку, який скоївся з цапком. Бомжуючи по вулицях, орава бездоглядних псів допитливо натягнулася до забору, за яким вільготно прогулювалося звірятко. За їхнього несамовитого гавкоту воно злякалося і пошкодило собі ніжку. Довелося опікуну терміново викликати досвідченого ветлікаря Василя Маслея, який змушений був накладати гіпс на травмовану кінцівку.
Щоб самотньо не нудьгував за міської прописки цапок, який вже ніяк не бажав лісової волі за міцної дружби з господарем, Микола Янчик спробував його потоваришувати з родичкою — диким козенятком, щоб водночас був і приплід. Дізнався, що в сусідньому Лозянському заблукале і теж замучене підібрав місцевий мисливець. За його придбання не поскупився 50 баксами. Але підлікувавши і поставивши на здорові ноги нового звіра, смішно виявилося, що він не сарна, а теж… цапок. Добродушному природолюбу нічого не залишилося, як відвезти його до лісових масивів і милосердно відпустити на свободу.
Не тільки душевну втіху має Микола Михайлович від побратимства з цапком, але й неабиякий зиск. Щорічно його четвероногий любимчик скидає з себе ріжки — чимраз масивніші на вид і з більш гіллястими розгалуженнями, важчі вагою. Подібний кістковий наріст має ого-го вартість серед поцінювачів прекрасного, бо майстри-різьбярі, зробивши до них різні за смаками оригінальні підставки, виготовляють сувеніри, котрі прикрашають стіни помешкань. Миколі Янчику, вважай, ще й як щастить: щоб мати ідентичну пам’ятку, треба з гаманця викласти солідну суму за роги або самотужки за розшуку дорогокоштовних трофеїв добряче находитися по лісових дебрях, причому бути фартовим, бо й роками не щастить натрапити на знахідки за мандрівок, а він за безцінь вже вп’яте поспіль підзбирує їх біля самого порога власного будинку. Цілу галерею пишних борознистих рогів планує виставити в оселі найближчим часом.
