У селі Лохово Мукачівського району Закарпаття живе 55-річний Леонід Кравчук.
— Коли президентом був його однофамілець, люди в селі називали Льоню ”наш президент”, — кажуть сусіди.
Леонід Кравчук живе на початку села. Видно, що в будинку недавно замінили вікна на коричневі металопластикові.
— Син прийшов із заробітків, то поміняв кришу, окна, — розповідає господар. Він сім років паралізований на лівий бік. Торік зліг. Говорить тихо, хрипко. — У домі тоже треба ремонт робити. От штукатурка відвалилася. Хату строїв іще мій батько із вальків (саманна цегла. — ”ГПУ”).
Худорлявий Леонід Кравчук лежить на акуратно застеленому ліжку в спальні. Говорить неохоче.
— Льоня був весельчак, шутник, доки не заболів, — каже його дружина Маргарита. — А як паралізувало його, нервний став.
— Цілими днями лежу і в потолок дивлюся. Раньше хоть телевізор ”Електрон” робив, а тепер і той поламався.
Батько Кравчука, Володимир, приїхав до Лохова із Житомирщини. У сільській амбулаторії працював фельдшером-акушером.
— А мати із Ніколаєвщини родом. Закарпаття послі войни було малограмотноє, вона у школі вчителькою робила. Тут познакомилися, поженилися і лишилися жити. Нас було троє — я, Володя і Віталій. Старший брат грамотний став — закончив університет, робив у Германії переводчиком. Менший у Мукачеві жиє. А я ся лишив у Лохові. Закончив сьоме училище на столяра-краснодеревщика, лісотехнікум. 24 роки проробив на мебельному комбінаті в Мукачеві. Тато помер, коли мені було 11, а мама — пузніше. Спортила собі очі на дєтських зошитах, получила давлєніє.
Маргарита бере з тумбочки гребінця, зачісує чоловіка.
— З Маргаретою познакомилися у сусідньому Бобовищі в сімдесят семому році. Я туда з хлопцями на танці їздив. Одну неділю нам поламалася машина. Домовилися з батьком Маргарети лишити автомобіль у його дворі. Там побачив її.
— У нас із Льоньою двоє дітей, — говорить дружина. — Син тоже Льоня. Чотири роки на заробітках в Італії був. Заробив кілька тисяч євро, хотів купити машину. Гроші під 20 процентів поклав на депозит, а тепер банк не вертає, — втирає сльози. — Кажуть, не є грошей. А дочка Валя вчиться в Ужгороді в університеті, буде вчителем історії. Тепер робить у швейному цеху в Іванівцях.
Маргарита стоїть на обліку в центрі зайнятості.
— Роботи не є, — перебирає у шафі одяг. — Раньше я тоже на мебельному робила. А як його викупили, безработна лишилася.
На стіні біля ліжка висить витесаний із дерева портрет.
— Я раньше такі інкрустації робив, — хвалиться господар. — Найбільше любив гуцулів вирізати. Ще тримав кроликів, поросяток. А як інвалідом став — лишив то все. Паралізувало мене після інсульту.
На виборах 1994-го Леонід Кравчук підтримував свого однофамільця. Цьогоріч не голосував.
— Треба було у больницю йти, справку брати, що я хворий. Я не пішов.
— Брат Льоні, Володя, разом із ще кількома закарпатськими Кравчуками хотів зустрітися із президентом, — гукає із сусідньої кімнати Маргарита. — Але, розказували, Леонід Кравчук відмовився.
