Розмова з найвідомішим львівським закарпатцем – ректором львівської академії мистецтв.
Приводом для розмови з нашим видатним земляком -- Андрієм Бокотеєм, ректором Львівської академії мистецтв, дійсним членом Академії мистецтв України, відомий українським художником скла і кераміки, стала нещодавня презентація в Ужгороді його книжки
«Земне і вічне» про батька.
Адже пан Андрій народився в сім'ї греко-католицького священника, Згодом батько був репресований радянським режимом, тож підліткові довелося зазнати весь тягар члена сім'ї "врага народа".
Робота у склі Андрія Бокотея -- Захід сонця
Починав як музикант. Закінчив Хустське культосвітнє училище, очолював самодіяльні колективи. Але потяг до образотворчого мистецтва переважив. Із другої спроби вступив до Львівського інституту декоративного і прикладного мистецтва. За успіхи був залишений на викладацькій роботі.
Коли кандидатська дисертація вже була майже закінчена, КДБ став вимагати від Бокотея співпраці. Через відмову свідчити на товаришів мусив залишити інститут. Зате повністю віддався творчості. Його роботи можна знайти на просторах всього колишнього СРСР. Є вони і на Закарпатті.
Андрій Бокотей був серед тих митців, які своєю творчістю змусили громадськість по-іншому подивитися на склярство і врешті визнати його за повноцінне мистецтво. Громадське визнання художник отримав після краху комуністичної системи. Організатор Музею скла і міжнародних симпозіумів склярів у Львові. Лауреат національної премії імені Шевченка, народний художник України. Нині Андрій Бокотей – одне з небагатьох наших облич перед світом.
«На Закарпатті я сформувався як людина, у Львові - як митець»
-- Пане Андрію, ваша біографія доволі звивиста. Під чиїм впливом ви формувалися як митець?
– Це культові у Львові люди, викладачі Художнього інституту Карло Звіринський та Роман Сельський, основоположники формального мистецтва. Це корифеї, які дістали європейську освіту. Вчилися в Кракові, Парижі. Вони формували довкола себе середовище. Карло Звіринський збирав удома студентів і розповідав те, що не можна було дізнатися в інституті. Причому говорилося не тільки про мистецтво, а й про літературу, філософію, музику. У своїй квартирі він читав нам цілі лекції. Це була мала домашня академія.
-- Тобто своєрідна форма опозиції?
– Так, адже говорилося цілком протилежне тому, що нас вчили з класових позицій в інституті.
Родина Бокотеїв із владикою Міланом та гостями після презентації
-- Але за це можна було сісти у в'язницю!
– Так. А в Звіринського росло четверо дрібненьких діточок. Я жив поверхом нижче у старенької польки, від якої навчився польської мови.
-- А як між вас не затесалися стукачі?
– Так сталося. Ми виявилися справжніми людьми. Тому я дружу з тими, з ким я пройшов оту школу. Нині це відомі в Україні митці: Любомир Медвідь, Зіновій Флінта, Іван Марчук, Роман Петрук, Ласло Пушкаш.
-- Ви народилися на Закарпатті, але більшу частину життя провели у Львові.
– Для мене Закарпаття і Львів – рівновеликі. На Закарпатті я сформувався як людина, у Львові – як митець. Інша справа, що вдома мені було б уже затісно.
Родина Бокотеїв після повернення батька із радянських таборів
-- Чому?
– Там я не бачу можливості працювати, бо нема скляної фабрики. А по-друге, я не можу жити без своїх друзів. Я мушу з ними контактувати, спілкуватися, сваритися, миритися. Це, власне, ті хлопці, про яких я згадував – мої друзі ще з 1958–59 років.
-- А чому такі важливі друзі? Адже митець завжди самотній у творчості.
– Я також самотній. Але від друзів я постійно вчуся. Мені потрібно з ними спілкуватися, аби вивіряти свої вчинки.
-- А чого від них ви вчитеся?
– Усього. Наприклад, як дивитися на світ. Вони ж також змінюються, увесь час працюють над собою. Може, і від мене щось беруть. Навіть при спілкуванні з вами я теж чогось вчуся. Ви мене можете запитати таке, над чим я ніколи не задумувався. І це вже буде процес навчання. Головне – вчитися до кінця життя.
«Український народ талановитий до безмежності»
Греко-католицький священик Андрій Бокотей із родиною
-- Ви багато їздите по світу, спілкуєтеся з відомими митцями. У чому, на ваш погляд, самобутність українського мистецтва?
– Мені видається, що на Заході вже відбувається якесь вихолощення мистецтва. На українських художників тиснули, і на протидію ми закладали у свої твори духовне начало. У вільному світі ніхто ні на кого не давив, і митці почали викаблучуватися, робити з мистецтва нісенітницю. Там нема життя, нема душі. Натомість у нас мистецтво від землі, від коріння. Відчувається, що тут є дух. Може, в цьому і проявляється наше національне обличчя.
У Метрополітен-музеї є величезна стіна: 20 метрів завдовжки і 6 – завширшки. По діагоналі з одного кута в інших протягнена червона лінія. І що? Це роблять нездари, які не мають душі, а хочуть показати, що вони геніальні. Я би не мав права так казати як професіонал, бо в усякому мистецтві можна знайти зерно. Але для мене воно чуже. Мене цікавить у мистецтві душа. От на ікону молилися століттями, і вона вже віддає ту енергетику, яку дістала від людей, бо перед нею благоговіли.
Може, це смішно виглядає, але після виготовлення своїх робіт я приходжу в майстерню і медитую собі з ними. Я дістаю від цього задоволення.
-- А як це відбувається?
– Я можу дивитися годинами на роботи, спілкуватися з ними. Бо це мої діти, шматочок мене, як би там не було.
-- Що думаєте з приводу національного і космополітичного в мистецтві? Яким воно має бути?
– Якщо людина мала від Бога талант і використала його, то він вже належить якійсь громаді. Тобто це є національний художник, що би він не робив.
-- Ваше мистецтво дуже абстрактне. Чи вважаєте його національним?
– Так, бо у ньому завжди прочитується якийсь регіональний подих. Я вкладаю у свої роботи національне почуття. Зрештою, раз моє мистец¬тво існує, а я належу до конкретної нації, значить, воно національне. А загалом я вважаю український народ талановитим до безмежності.
-- Чому?
– Маємо дуже багато талановитих людей.
-- А як це визначити: талановитий чи ні?
– Наші люди дуже здібні до народних промислів, рукоділля, кераміки, вишивки, різьбярства. Недарма імператор Франц-Йосиф, коли побував у Галичині, то наказав відкрити саме тут, а не в якомусь іншому куточку імперії, художньо-промислову школу.
-- А в інших народів такої вдатності до народної творчості нема?
– Може, і є. Але я не зауважив, що аж такі вони талановиті. Там якщо вже знайшов щось своє одне, то порпається в тому, щоби, не дай Боже, хтось інший не підгледів. Бо, бачте, він великий експеримент зробив і буде дзьобати ціле життя одне й те саме. Мене то нервує.
-- А наші не такі?
-- Є і серед нас такі "німці". Знайшли щось і трясуться над тим. Але більшість не така.
«Якщо ти не подібний на інших, значить ти художник»
-- Уже двадцять років живемо не в ідеологічному світі. Які тенденції спостерігаєте?
– Я боюся, щоб ми не потрапили під вплив тих "горстків-кльоцків", які є на Заході.
-- А що це таке?
– Так влучно висловився хтось із класиків.
"Горстки-кльоцки" – це якісь формалістичні штучки, це щось несерйоз¬не. У світі є тенденція до формалістичних абстрактних речей. Є небезпека, що слабші потраплятимуть під цей вплив. Від біди, я розумію. Але навіть заможні діти хочуть, як побільше заробити.
-- А чи сумісне взагалі справжнє мистецтво і гроші?
– Думаю, що ні. Принаймні, так було, відколи існує світ. Навіть багатому Мікельанджело завжди не вистачало грошей. Він постійно мордувався з тими замовниками, мало не судився з ними. Мовчу вже за Гогена чи Ван Гога, які так і не змогли продати за життя свої шедеври.
-- Але заради заробітку художники йдуть на компроміси?
– Мусять іти. Але справжній митець ніколи не йде на компроміс. Роман Петрук ціле життя мордувався через те, що на них не йшов. Робив так, як він вважав. І ніякий покупець його не цікавив. Тому я і вчився в цих людей. Бо не завжди мав таку силу волі.
-- Часто художникові доводиться у своєму мистецтві йти проти загальної думки. Як виміряти, наскільки правильно йдеш, наскільки твоє мистецтво є правдивим? От був в Ужгороді графік Павло Бедзір, якого чимало колег не сприймали всерйоз...
– Це гарний художник.
-- Але як відчути, що це справжнє мистецтво чи ні?
– Складне запитання... Це можуть лише професіонали відчути. Інколи тільки час покаже. Тут дуже багато залежить від удач, наскільки митцеві таланить у житті.
-- Як ви дивитеся на те, що в мистецькому світі існує заздрість?
– Це недобре. Але маємо приклади в історії, коли видатні митці, велетні, ворогували між собою. Це людське. Комусь заздрість притаманна більше, комусь менше. Якщо людина розумна, то вона не буде цього демонструвати. Ясно, що якщо ми робили разом якусь роботу, йому вона вдалася, а мені – ні, то мене це муляє. Але треба вміти сказати собі: "Прекрасно, завтра вийде в мене". (Усміхається). Чекати! Вміти чекати. Час – це велика справа.
-- А ви в житті йшли на компроміси?
– Бувало. Мав мізерну викладацьку зарплату, а треба було виживати. Доводилося робити усіляку беліберду, якісь павільйони мозаїкою викладати. Так, що шкіра на пальцях від цементу облазила. І ліпив те, що мені не притаманне. Але це було в молоді роки, поки не став на ноги. Одного разу в павільйоні "Ленінським шляхом" сиділи з хлопцями і дзьобали Ле¬ніна. Згодом його скинули.
-- Не шкода за тим, що ви це робили?
– Та шкода!
-- Тоді це для вас було неприємним?
– Була внутрішня прикрість, що маю таке робити.
-- А в совєтські часи вам була характерна опозиційність? Ви розуміли, що довкола діється?
– Певна річ. Як можна не розуміти, коли в десять років у мене забрали тата і кинули в концтабір? Мене дітваком відправили до чужих людей, бо не було чим вдома годувати. Потім через проблеми з КДБ пішов із викладацької роботи. Уся наша група, про яку вам розповідав, була такого спрямування. Як нормальна людина може сприймати владу, котра розстрілює, мучить, давить? Але мовчав, бо мусив мовчати.
-- Ваш головний винахід у склярстві?
– Те, що я шляхом пластичного деформування заліз усередину скла. Уявіть собі скляну кулю, всередині якої повітряна куля, а в ній – дзвіночок, що калатає. Я клав туди все, що потрапляло під руку, надавав склу бажаного кольору, форм. Ніхто в світі не мав такої можливості експериментувати. Бо за це треба платити великі гроші. А я працював на єдиній в радянському вузі експериментальній печі.
Скло – це матеріал, який не має меж. Коли працюєш з ним, то ніби борешся з живим організмом, який пульсує. Це фантастичний вулкан! У склярстві важливий не стільки результат, як сам творчий процес. Склярі найбільше подібні до алхіміків: шукають те, чого не можна знайти до кінця. Тут надзвичайно важлива імпровізація. Треба ловити момент. У склярстві неможливо спрогнозувати результат. Адже матеріал може повести за собою. І важливо не розгубитися, зорієнтуватися і далі витворювати нову форму. Саме так робилися найбільші відкриття. Одне слово, це – музика.
-- Математичні формули тут не підходять?
– Абсолютно. Буває, що виходить брак. І його треба швидко виловлювати, метикувати, переробляти, і з нього на ходу витворювати нову мистецьку річ. Це дуже тяжко. Але часто виходить краща робота, ніж первісно задумав. Бо скло є скло. Воно гаряче. Якщо не встигнеш зорієнтуватися, залишається розбити і все!
-- Художник – це ремісництво чи ненормальність? Що в ньому переважає?
– XX століття демонструє, що митець повинен бути індивідуальністю. Якщо ти не подібний ні на кого, значить, ти – художник. Але окрім цього, твої роботи мають бути мистецькими речами, вони повинні дихати творчим началом, щоб їх хотілося дивитися, мають притягувати зблизька і здалека.
-- Чим відрізняється закарпатська школа живопису від львів-ської?
– Львівський живопис стриманіший, сіріший. Ви ж бачите, який Львів сірий. Сірі будинки, постійні тумани, рідко те сонечко з'являється.
Це все впливає, адже середовище формує. Зате у Львові більше особистостей, видатних майстрів.
-- Чому на Закарпатті про вас недостатньо знають?
– А чому ваші маловідомі тут? (Сміється). Я ж не рекламую себе настирно. Що має бути, те прийде саме.
-- Тобто ви фаталіст?
– Так, вважаю, що життя саме підкаже єдино правильний варіант.
