Антоніо Лукіч: Після 24 лютого я б уже не зняв такого фільму, як “Мої думки тихі” чи “Люксембург, Люксембург”

24
1

Журналістка видання Укрінформ Тетяна Когутич поспілкувалась з відомим режисером з Закарпаття Антоніо Лукічем, який розказав про другий його фільм "Люксембург, Люксембург", як його сприйняли за кордоном та які плани на майбутнє. Далі - текст авторки без змін.

Другий фільм режисера Антоніо Лукіча “Люксембург, Люксембург” став подією в культурному житті країни та лідером українського кінопрокату за підсумками першого тижня. Команда проїхала з промотуром країну від північного сходу до крайнього заходу: прем'єру зробили у смт Близнюки на Харківщині, звідки родом актори Аміл та Раміл Насірови, а завершили тур в Ужгороді, на батьківщині режисера. Адже фільм про пошуки батька — це автобіографічна історія, пише ukrinform.ua.

“Це фільм про відчуття батька, — каже Лукіч під час зустрічі з глядачами. - Ми схильні наших батьків і любити, і ненавидіти водночас. Коли не стало мого відсутнього тата, одна частина мене дуже хотіла до нього, інша — прагнула триматися подалі. Я наче розділився надвоє — так у фільмі з'явилися близнюки. Якийсь час ми не могли знайти акторів для таких зйомок, тому переписали сценарій під “Колю” - маленьку людину, яка хоче віднайти свого Творця. “Думки тихі” — це про сина та маму, “Люксембург” — про батька й сина”.

До слова, у фільмі Лукіча знявся також батько виконавців головних ролей Аміла та Раміла Насірових. Тому в кіно дійсно багато особистого. І глядач цінує цю відвертість: соцмережі повні захоплених відгуків про стрічку, цитат суржиком на кшталт “Еслі ти поїхав за женщіной в Лубни — це вже точно по любві”, кіно б'є рекорди показів. Це однозначно черговий успіх режисера Антоніо Лукіча. Утім, він каже, що не відчуває себе щасливим від цього, бо в країні війна.

Деталі — в бліцінтерв'ю з режисером перед прем'єрним показом в Ужгороді.

У Полтаві тупали ногами від сміху, бо це кіно про них

- Ваш перший фільм мав неабиякий успіх, другий знову влучив “у яблучко”. Монтувався він уже після повномасштабного російського вторгнення. Як воно — бути на хвилі, але в такий час?

- Ви маєте на увазі, чи я щасливий? Ні.

- Чому? Адже фільм круто вдався і “вистрелив” навіть попри війну?

- У цього фільму, крім іншого, була мета відновити зв'язок з аудиторією, дати людям можливість відчути якісь емоції. Ми зараз завершуємо промотур, Ужгород — це вже наш 12-й показ. Ми бачимо глядачів у кожному місті і розуміємо, наскільки це взагалі важливо: показувати людям зараз своє кіно, виходити до них. Ті, хто сидить у залі, сміються, відчувають, що до них небайдуже, що знімальна група може приїхати та поспілкуватися, поділитися живими емоціями. Це насправді дуже хороший досвід — і для нас, і для глядачів також.

- Ви провезли цей фільм майже по всій країні. Яка реакція на нього у прифронтових містах і тут, на заході, чи відрізняється вона?

- У Харкові ми відчули велику вдячність від людей. Загалом різні елементи фільму по-різному сприймалися глядачами у різних регіонах, але в Харкові ми відчували величезну вдячність насамперед — адже кінотеатр, де ми показували фільм, на Салтівці, він тільки з 12 квітня почав працювати, й у нас там була повна зала. Навіть тривога не стала на заваді — ви знаєте, що в Харкові така особливість воєнного стану, що спочатку щось прилітає по місту, а вже тоді вмикають тривогу.

В Одесі показ був такий релаксовий, розслаблений. У Полтаві люди тупали ногами і закидувалися попкорном під час перегляду...

- Звісно, там же Лубни (основне місце дії фільму. - ред.) близько!

- Так, відчувалося, що люди дивляться максимально про себе.

В Ужгороді на показі хвилюєшся більше, ніж у Венеції

- А як тут, на “дикому Заході”?

- У Львові було відчуття, що ми приїхали людей порозважати, але, з іншого боку, там дуже інтелігентна публіка, яка вміє дивитися фільми і особливо цінує саме українське кіно.

І от один із проявів інтересу для порівняння: в Близнюках квитки розкупили за три тижні до показу, а в Ужгороді за кілька днів ще лишалися місця. Ми дуже сподіваємось, що публіка не підведе і збереться повна зала. (Зала таки зібралася, хоча команда жартувала зі сцени, що якось на сеансі “Люксембургу” сиділи лише бабуся режисера та ще двоє людей. Показово, що на Закарпатті, звідки родом Лукіч, фільм іде тільки в одному кінотеатрі в обласному центрі. — авт.)

- Ужгород — це фінальний акорд промотуру, що очікуєте від показу свого фільму у себе вдома?

- Я запросив класну керівничку на фільм, але у неї справи, тому вона не прийде. Але будуть мої сусіди. Звісно, хвилювання набагато більше, ніж десь у Венеції чи в Торонто.

Дома все-таки по-іншому все сприймається. Тут складно видати себе за когось іншого, не того, ким ти є насправді. Усюди в світі ти можеш бути ким завгодно, а тут ти такий, як є.

Європейцям треба пояснювати, що це легально - сміятися на українському фільмі

- Перші фестивальні покази фільму були в Європі — як його сприймають за кордоном?

- Сприйняття добре всюди. Це взагалі частина нормальної кінопрактики, коли перед прокатом фільм показують на фестивалях. Фестивалі вигадані для стрічок, які не мають великої зірки, знаменитості в кадрі і бюджету на маркетинг. Якщо ти потрапляєш у Венецію, це значить, що ти автоматично виграєш пів мільйона євро на просування фільму.

Варто казати також про формування іміджу України у світі. Бо справді зараз використовуєш кожний майданчик як привід заявити про наші трагічні події та сусідню країну - терориста, який на нас напав. Тому, знаєте, фільм сприймається по-різному. Від України є певні очікування — наприклад, що фільм буде талановитий, але трагічний. Або й не дуже талановитий, бо подекуди нас все рівно сприймають як якусь “третю культуру”. І перед кожним показом ти пояснюєш, що так, це легально — сміятись на українському кіно. У нас є почуття гумору, ми уміємо робити цивілізовані сучасні історії. Це велика проблема, на сто років уперед, щодо того, як нас сприйматимуть у майбутньому. Критики писали, що цей фільм - як нагадування про те, що ми переживали до війни і за що будемо боротися надалі.

Загалом, маю сказати, що такий фільм, як “Мої думки тихі” та “Люксембург, Люксембург”, я би вже не зняв — після 24-го це дуже складно уявити. Надалі все життя — це буде війна, війна, війна і все. Нам із цим жити. Інша справа — як це приймати та як діяти.

Пробуємо писати наступну історію і збираємо гроші на пікапи

- Чи думаєте про те, що будете далі знімати?

- Ми зараз із нашим продюсером пробуємо писати наступну історію — він на фронті, працює з нами, коли має можливість.

- Нині будь-які активності у сфері культури відбуваються навколо підтримки ЗСУ. На що ви збираєте і чи вдається акумулювати донати за допомогою фільму?

- Збираємо на два пікапи для 67 ОМБР, вже більше третини суми є. На прем'єрному показі на Харківщині вдалося зібрати майже 70 тисяч гривень — це були гроші для захисників, що служать у ТрО та ЗСУ, із Близнюків. Футболки, мерч продавали — теж назбирали на дві машини та декілька дронів. Це якісь паралельні активності, але вони працюють. Потрібно узагалі знаходити баланс у сенсі благодійності на культурних подіях, аби не напрягати людей. Сьогодні загалом важко заохотити когось піти в кіно. Тому від прокату фільму йде і підтримка кінотеатру, і також паралельні активності для ЗСУ. Ми намагаємось усім догодити.


Слідкуйте за нами у Facebook та Instagram.

Також підписуйтесь на наш Telegram та Youtube.

Дізнайся першим!



Коментарі

М
Михайло

Мої думки тихі дивився. Фільм сподобався- не екшн якийсь, але такий… проникає.

Читайте також