розпочалася ще 2 вересня

У тому, що черговий газовий кон­флікт із Росією є політичним, вже не сумнівається практично ніхто. І спрямований він насамперед на усунення від влади Президента В. Ющенка, щоб мати можливість контролювати українську зо­внішню політику, зберегти російський флот у Севастополі, приватизувати вітчизняну газотранспортну систему та інші привабливі стратегічні об’єкти тощо. Особливо яскраво це видно з поведінки комуністів, які традиційно виступають найбільш відвертим рупором російських інтересів в Україні і котрі тепер навіть вивели з-під удару уряд, щоб зосередити всю міць пропаган­дистських атак саме на Президентові.

 

Наступ готувався давно й ґрунтовно. Першим його проявом було голосування 2 вересня, коли конституційна більшість в особі Партії регіонів, БЮТу та комуністів напрочуд дружно ухвалили цілу низку законопроектів, що обмежували повноваження Президента, і впритул наблизилися до зміни конституційного ладу в країні. Тоді ж, на початку жовтня, Ю. Тимошенко легко й ус­пішно провела переговори з В. Путіним щодо майбутніх газових угод і підписала меморандум, який цілком влаштовував і Україну, і Росію.

Однак дальший розвиток подій уже не влаштовував наших східних «покровителів». Під загрозою електоральних і політичних втрат, які стали оче­вид­ними внаслідок реакції суспільства, Ю. Тимошенко відступила від своїх попередніх домовленостей із регіоналами, і парламент скасував найбільш оді­озні закони. Ба більше, під загрозою нових виборів і, відповідно, відставки уряду, Прем’єр-міністр повернулася до ролі єдиної захисниці демократичної більшості, яку за допомогою В. Литвина таки вдалося відновити. Тому тактика Росії в газових питаннях кардинально змінилася. Публічно перед телекамерами В. Путін та Д. Медведєв заговорили про газові борги України. Причому все це робилося настільки демонстративно, що все очевиднішою ставала не комерційна, а політична суть дій­ства. Ю. Тимошенко несподівано опинилася в дуже незручній для себе позиції між двох вогнів. З одного боку, вона мала не втратити свого обличчя перед власними виборцями, які не сприймають Україну як васала Кремля, а з іншого – Москва була налаштована настільки рішуче, що не збиралася терпіти навіть тактичної гри в незалежність і тому не погодилася на будь-яке відстрочення з оплатою, перейшовши в рішучий наступ. Посилила конфлікт і світова фі­нан­сова криза, яка надзвичайно зачепила імперські амбіції Росії, тож пошук зовнішнього ворога для неї стає ще необхіднішим, щоб відвернути увагу від власних фінансових проблем. Тим біль­ше, що, за давньою історичною традицією, росіяни не звикли рахуватися ні з економічними чи навіть людськими втратами заради, на їхню думку, високої, хай і цілком примарної мети.   

Як наслідок, маємо конфлікт, який вийшов за рамки двосторонніх відносин і який тепер із повним правом можна назвати не політичним, а цивіліза­ційним. Бо скориставшись своїм статусом монополіста, Росія втягнула в нього і Європу, розраховуючи таким чином, по-перше, остаточно підірвати імідж України як ненадійного транзитера, а по-друге, посварити між собою країни Європейського Союзу. Тому що, на думку, висловлену В. Путіним, принцип «своя сорочка ближче до тіла» примусить європейців потягнутися до тепла й забути про спільні пріоритети верховенства права, захисту свобод особистості й відмови від політики сили. Тобто на початку XXI століття на теренах Східної Європи укотре зіткнулися два світоглядні підходи. З одного боку, принцип «сила є, то й розум нащо», який панував протягом тисячоліть і який характеризує людську історію як історію війн та насильств. З іншого, порівняно юний принцип ненасильницького цивілізованого світу, який передбачає перевагу інтелекту над м’язами і лише завдяки якому людство має шанс вижити, бо інакше сила знищить саму себе.

Однак, повертаючись із високих сфер у рутину вітчизняної політики, ми не можемо стверджувати, що Україна в цьому конфлікті є безневинною жертвою і її позиція бездоганна. По-перше, хай як прикро, але єдиної державної по­літики у нас немає і кожна з сил прагне використати ситуацію задля власних егоїстичних амбіцій. По-друге, що є похідним від першого, сама ситуація спровокована якраз в Україні, де полі­тики вже не перший рік дають привід росіянам себе шантажувати, позаяк кожна газова криза здатна привести до зміни уряду, зовнішньополітичних поступок, створення таємних корупційних схем тощо.

І поведінка сучасних парламентських сил до цього є чудовою ілюстрацією. Ніби найбільш послідовна й чітка позиція депутатів із фракції «Наша Україна» і Президента насправді сприймається як надто романтична, відсторонена від нагальних потреб людей і тому не має вирішальної електоральної підтримки. Прямо протилежний погляд у комуністів. Вони цілком занурені в ностальгію: як їм здається, слов’янське братство є повно­правним замінником манни небесної і завдяки йому ми матимемо й дешевий газ, і молочні ріки та кисільні береги. Власне, кожен має право на казку, але коли вона підмінює державну політику, то такий народ суверенності не за­слуговує.

Позиція БЮТ та блоку Литвина у цьому питанні виглядає як найбільш типово візантійська. Прагнучи грати на кілька напрямків, вони сподіваються ввести в оману довколишніх і цим здобути головний приз. Проте доволі дієва в умовах палацових інтриг візантійщина зазнає напрочуд швидкого краху в інформаційному суспільстві, де будь-яка змова вже за тиждень-два перетворюється на секрет полішинеля. А в суспільстві, де є реальний освічений виборець, вона виглядає повним анахронізмом.

І насамкінець, роль Регіонів є також досить суперечливою. З одного боку, і політикам, і їхнім виборцям надзвичайно близький пострадянський імперський менталітет, де суспільство ділиться на пастухів (олігархи, ідеологи, чиновники) та паству, що потребує щоденного суворого контролю. Проте, з іншого – вітчизняні можновладці чудово відчувають, що, поглинуті Москвою, вони дуже швидко ризикують самі опинитися у статусі пастви й провінційних клерків. І тому незалежність для них не стільки ідеологія, як амбіція, що лише згодом перетворюється на світогляд. Власне, на такій основі формувалися всі нації і держави. І Україна тут винятком не буде. Тому на банальне побутове питання «коли всі ці чвари закінчаться?» відповідь також буде проста і банальна: коли сформується політична нація. Але сам процес обіцяє бути і не простим, і не банальним, і не швидким.