Закарпатці згадують, як у часи народження нової держави вижити їм допомогли оптимізм, віра в краще й закордон
19 років незалежноcті. Тоді майже всі громадяни УРСР сприйняли розвал Радянського Союзу за велике щастя й вірили, що рівень життя різко зросте. На жаль, розчарування прийшло зовсім швидко. Зламавши одну систему, ніхто не знав, як збудувати іншу.
Тому перша половина 90-х запам’яталася насамперед масовим безробіттям, розвалом державних підприємств, гіперінфляцією. Держава вмила руки й зізналася, що допомогти своїм громадянам нічим не може, тому виживати кожному довелося самостійно. Мабуть, тому найпопулярнішою приказкою тих часів стало китайське прокляття: «Щоб ти жив в епоху змін».
Напередодні Дня Незалежності ми попросили ужгородців згадати перші роки після СРСР.
Петро Кіндюх,директор Ужгородської ЗОШ № 5:
– ГКЧП докорінно змінив і мою професійну діяльність, і плани на майбутнє. Влітку 1991-го я перебував на стажуванні у Франції в лінгвістичному університеті в складі радянських спеціалістів, яких готували до роботи в африканських країнах, що розвивалися. Прилетівши до Москви, підписав трирічний контракт на викладання математики в одному з ліцеїв Республіки Конго.
У суботу, 17 серпня, ще гуляв Арбатом, а в понеділок 19-го, повернувшись до Ужгорода, побачив у ранкових телевізійних новинах на головній вулиці столиці танки й БТРи. Великий і непорушний Союз усе-таки розпався. Немає країни – немає й контракту. До Африки я так і не потрапив. Однак французька мова продовжувала відігравати важливу роль у моєму житті – того ж тижня мені запропонували посаду директора п’ятої Ужгородської школи з поглибленим вивченням французької.
А потім настав нелегкий період. Зарплата вчителя знизилася до рівня, еквівалентного десяти доларам. Багато педагогів покидали школи й шукали більш прибуткову працю. Особливо це стосувалося чоловіків, яким треба було думати, як прогодувати сім’ї. Хтось пробував себе в приватному бізнесі, інші подалися на стихійні ринки. Багато хто «човникував» – регулярно їздив до Угорщини, Словаччини, Югославії, щоб продати нехитрий товар і заробити кілька десятків доларів. Бувало, їздив на базарний бізнес і я. Якось, поїхавши з електротоварами, побачив на забугорному ринку як продавця... начальника відділу освіти. Незручно стало обом. Ми вдали, що не помітили один одного. Відчув, що це не моє, і на цьому закордонний бізнес припинив.
Мав пропозиції піти на більш оплачувані посади, але радий, що залишився працювати у школі. Ті, хто в 90-х залишився педагогом, пройшли справжню школу виживання, загартувалися. Цей досвід актуальний і нині, хоча в цілому ситуація значно поліпшилася.
Вважаю, що Україна 1991 року здійснила правильний історичний вибір, незважаючи на всі «дитячі» хвороби становлення. І тоді, й тепер оптимістично дивлюся в майбутнє.
Мирослава Каламуняк, директор Ужгородської швейної фабрики:
– У свята заведено згадувати тільки позитивне. Тому, оглядаючись назад, теж хочеться відзначити щось краще. Найперше згадуються ті великі емоції, натхнення від того, що нарешті Україна здобула незалежність й український народ житиме у своїй державі.
Але я особисто й наше підприємство, як, зрештою, й усі інші, пережили величезну людську проблему, коли втратили все, оскільки зламалася радянська планова економіка. Звичайно, ми критикували проблеми Союзу за страшенні дефіцити, за той держплан, який ніяк не могли скомпонувати так, аби всього вистачило. Але, з іншого боку, в тій системі все було просто й зрозуміло. Ми чітко знали, скільки маємо пошити халатів чи жіночих суконь, скільки для цього придбати тканини й куди цей одяг збути.
Зрештою, ми були молоді в ті часи й згадуємо краще. І поступово забуваються порожні полиці в магазинах, наші більш ніж скромні одяг і взуття, однотипні помешкання, однакові меблі та один і той же килимок на стіні кожної квартири. Коли ж ці встановлені стандарти зруйнувалися, стало дуже й дуже складно.
Однак була віра. Віра в те, що в нашій державі буде краще. Ця віра, мені здається, допомогла нам вижити.
Нам треба було зберегти роботу. Пам’ятаю, як ми платили зарплату халатами чи жіночими піджаками. Грошей не було або ж вони миттєво знецінювалися. Доводилося й продавати свої вироби за кордоном. Я теж везла піджаки до Словаччини, а потім видавала вторгованим зарплату.
Згодом настав час бартеру. Ми, наприклад, міняли одяг на електроенергію, яку потім продавали й отримували якісь копійки. Чи міняли електроенергію на ковбасу й роздавали її робітникам. Тобто просто виживали, але – ще раз підкреслюю – вірили в краще. Зрештою, фабрику врятувала давальницька сировина. Ми досить швидко знайшли замовлення за кордоном – там, де був ринок і гроші. Із 1996 року і до кризи (яка нас зачепила раніше, ніж інші підприємства) фабрика розвивалася.
Я не можу однозначно сказати, що ніколи не шкодувала через розвал Союзу. Це навіть не ностальгія. Просто хочеться жити в потужній державі, щоб ми вміли конкурувати з іншими країнами, щоб до нас прислухалися. Але я би більше ніколи не хотіла жити в країні, де б ми були обмежені, знали одну історію й не могли знати іншої. Ми літали в Космос, але не могли виробити достатньо швейних машинок чи м’ясорубок. Я хочу, щоб моя Україна була сильною державою і з нами рахувалися у світі.
Наталія Браславець,лікар жіночої консультації №1 Ужгородського перинатального центру:
– Розвал Союзу для мене не став несподіванкою. Уже в кінці 80-х років проблеми країни було видно неозброєним оком. Уся молодість минула в чергах. Майже все доводилося шукати, вистоювати. Досі пам’ятаю, як у 89-му 7 годин стояла в черзі за дитячими колготками й коли дійшла до прилавку, то хапала не лише ті, які потрібні, а всі поспіль.
На референдумі я голосувала за незалежність і робила це цілком щиро, як і більшість українців. Тепер, через майже 20 років, незважаючи на всі недоліки нашої країни, однаково б проголосувала так само.
Звісно, ніхто не уявляв, що буде настільки важко. Коли розвалилися всі заводи, почалася інфляція, стало страшно. Моя зарплата на той час становила три долари, чоловікова – сім. Зате мою бодай виплачували, а його – регулярно затримували. 10 доларів на місяць у родині з двома дітьми! Та якось жили. Пам’ятаю, зібралися в Румунію, й більш досвідчені друзі все докладно розказали: вези цукерки й продавай за таку-то ціну. Але коли я побачила цю жебрацьку країну, тих дітей, зрозуміла, що там ще гірше, і цукерки просто роздала.
Мої діти були шкільного віку, займалися хокеєм. А ковзани купити тут було неможливо. Тож довелося їхати до Словаччини й придбати їх там. А грошей же не було, то продали ще дві пляшки горілки. І так зі всім. Що треба купити? Взуття. Яке? Та будь-яке, аби лиш на ногу налазило.
Ще ми з’їздили в Югославію, купили відеомагнітофон. Тут же його продали й придбали вагончик на дачу, чому дуже раділи... Саме на дачу тоді покладали великі надії. Мали ділянки моїх батьків і чоловікових. Тоді я й зрозуміла, що посадиш сто кущів томати – це нормально, 150 – уже зі скрипом, а 300 – вже ненавидиш ті парадички. Та менше з тим: це був засіб виживання. При цьому продовжували працювати на основній роботі, хоча професією тоді не заробляли.
Тепер, звісно, легше. Я не вважаю, що ми зробили помилку, обравши незалежність. Україна повинна бути незалежною попри всі недоліки.
Тетяна ВашерҐелі,директор інформаційних та аналітичних програм телеканалу «Тиса-1»:
– Початок 90-х особисто для мене був періодом вирішення особистих проблем: становлення родини, виховання маленьких дітей. Тому, ясна річ, на першому місці стояло питання виживання. Було відверто страшно. Я людина радянського виховання, була комсомольською активісткою, займалася громадським життям. Хоч і не числилася членом партії, але комуністична ідеологія видавалася мені надзвичайно близькою. Власне, я з покоління досить зашорених людей і не сильно вирізнялася на їх тлі.
Лише тепер, аналізуючи, розумію, що визнання незалежності України для мене – зміна у світогляді. Після цього я зрозуміла, що в жодну партію не вступлю й дурити себе більше не дозволю. Головне, вважаю, щоб була вільна незалежна держава, яка поважає свій народ, і був народ, який поважає свою державу. Дивлячись на своїх дітей, бачу, що все наше життя – це якесь відкриття для них. Коли моєму синові виповнилося 15 років, взявся щось шукати в енциклопедії. На моє запитання, що саме, відповів, що Леніна, бо всі про нього говорять і стало цікаво, хто це. Я зрозуміла, що ніяких сталих цінностей, окрім сім’ї, батьків, своєї мови і культури, не існує.
Із кордоном, як чимало закарпатців, ми не зв’язувалися ніколи. Чоловік за фахом працював фотографом на телебаченні, був змушений покинути роботу, щоб прогодувати сім’ю, і шукав себе в бізнесі – починаючи від ідей на кшталт вирощування бананів на власному городі й до відкриття кафе. Ми пережили період рекету, домовлянь, становлення податкової адміністрації. Це був період активного пошуку. Колись було легше, колись гірше. Був час, коли країна допомагала тим, що не заважала, а пропонувала: можете заробляти – вперед. Досить швидко я зрозуміла: за таких умов людина, яка має дві ноги, дві руки та голову і хоче чогось досягти, – може щось зробити. На превеликий жаль, покинуті на виживання люди старшого покоління, ті, хто через фізичний стан не може реалізуватися, з особливими потребами.
Ще одна важлива річ, яку я вже зрозуміла в досить поважному віці: держава дала мені можливість обирати. Нехай я не маю нині матеріальної можливості поїхати за кордон на відпочинок, але мені достатньо знати, що я маю на це право. За оце відчуття волі, яке принесла своя держава, я їй дуже вдячна. Дуже вдячна за те, що можу говорити своєю мовою. Бо раніше, як львів’янка, усяке чула в спину. Маю чимало претензій до цієї держави, проте ціную те, що вона мені дала.
