Буковину часто порівнюють із Закарпаттям. Обидві мають свій особливий історичний розвиток, обидві -- найменші за розмірами області, обидві приєдналися до України найпізніше і мають значну частку (до 20% населення) національних меншин.
Але на цьому паралелі закінчуються. Бо так, як Закарпаття ні на кого не схоже, так і Буковина – єдина у своїй неповторності.
Тому що ... історія
Зручний поїзд між двома карпатськими регіонами чомусь віднедавна відмінили. І тепер дістатися з Ужгорода до Чернівців – справа нелегка.
Взагалі складається враження, що все робиться для того, аби сполученням між обласними центрами Західної України було якомога складнішим. Бо ж так само нині важко доїхати з Ужгорода до Івано-Франківська, Луцька чи Рівного, а єдиний потяг до Тернополя прибуває о другій ночі. Одне слово, на добирання до сусідів нині потрібно чимало терпіння і часу.
Але як мусиш, то й камінь укусиш. До Чернівців я їхав не вперше. Але чомусь тільки у цій поїздці столиця колишньої коронної землі Австрійської імперії відкрилася у всій красі.
Чи то завдяки тому, що театральний фестиваль «Золоті оплески Буковини» поселив запрошених на круглий стіл драматургів в історичному центрі, чи тому, що вільного часу було вдосталь, аби поблукати спорожнілими у вихідні вулицями міста, але я не пізнавав Чернівців.
Я ходив з відкритим ротом і дивувався побаченому: звідкіля у них це все? Доладний архітектурний ансамбль середмістя зберігся практично без втрат, і Чернівці виглядають нині цілком європейським містом. На відміну від того ж Ужгорода, який розпадається на окремі більш-менш уцілілі вартісні фрагменти.
Лиш згодом, коли я засів за книжки, то зрозумів, що дивуватися нема чому. Бо Чернівці – це суцільний витвір Австрійської монархії. Недаремно єдиний в Україні пам’ятник імператору Францу-Йосипу стоїть саму в тутешньому скверику. Коли прикордонне молдавсько-османське містечко-заставу на Пруті приєднали до Австрії у 1774 році, воно мало двісті хат під солом’яними стріхами. А вже перед Першою світовою війною, Чернівці нараховувало сто тисяч населення і було другим після Львова містом сучасної Західної України. До слова, коли Буковину у 1920 році приєднали до Румунії, то Чернівці і там було другим після Бухареста. (А ми дивуємося: чому найбільший базар саме Калинівський. Традиції такі).
Так-от, коли Ужгород був усього-на-всього центром однієї із 48 угорських жуп, то Чернівці були столицею однієї із 7 австрійських провінцій. Поруч із Галичиною чи Богемією. Статус столиці вимагав відповідного лоску. І Чернівці з другої половини ХІХ століття росли, як на дріжджах. До того ж, на відміну від Львова, це місто себе декларувало як німецьке. Хоч тут жила значна меншина українців (до 20%), трохи менше румунів і поляків, але німці і євреї становили осердя, розмовляючи однією мовою. Їх навіть під час перепису записували разом, розділяючи тільки за конфесійною приналежністю. Тому тут панував німецький спосіб мислення.
Як влучно висловився один із тодішніх місцевих літераторів Георг Гайнцен: «Чернівці – це був корабель задоволень із українською командою, німецькими офіцерами і єврейськими пасажирами на борту, який під австрійським прапором постійно курсував поміж Заходом і Сходом».
І австрійці будували Чернівці згідно своїх уявлень та вподобань. І таки витворили справжній німецький бург у Карпатах. На щастя, обидві світові війни пошкодували це архітектурне диво і ми нині маємо поруч зі середньовічним Львовом ще одну європейську візитівку України. Єдина бомба, що впала на місто, влучила у склепіння синагоги і згодом там відкрили кінотеатр. До слова, євреї складали понад третину мешканців міста і жили переважно в центрі.
Чого ж дивуватися, що режисер фільму «Іван Сила» Віктор Андрієнко саме в Чернівцях знімав не тільки Прагу, але й Париж, Лондон і Нью-Йорк, врешті-решт навіть відкинувши заплановані зйомки в Ужгороді та Львові. Після піших прогулянок містом, я цілком із ним погодився.
Тим паче, що на відміну від Ужгорода, тутешні будівлі в середмісті виглядають значно доглянутішими, а затишні куточки не вражають сміттям чи руїнами.
Тому що ... культура
Серед найбільший див Чернівців (університет, будинок-корабель тощо) – і будівля обласного академічного українського музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської. Зводила її у 1903 році віденська фірма Кельнера і Гельмера, яка мала на своєму рахунку вже 43 театри в Європі. Тож завзяті австріяки не осоромилися. Театр за красою цілком може конкурувати із найвідомішими в Україні -- Київським, Одеським чи Львівським оперними.
Культура в Чернівцях завжди була під особливою опікою. У радянські часи місцева організація Спілки письменників мала більше членів, ніж Івано-Франківська, Тернопільська та Хмельницька області разом узяті! А що вже казати про музику! Найспівучіший край України дав ціле гроно імен: Софію Ротару, Дмитра Гнатюка, Назарія Яремчука, Павла Дворського, Яна Табачника, Іво Бобула, Лідію Сандулесу, з молодших -- Ані Лорак та Катерину Бужинську.
Памятник Юрію Федьковичу
Тому я зі здивуванням питав місцевих інтелектуалів -- есеїста Олександра Бойченка та видавця Василя Дроняка, чому про Чернівці нині так мало чути. Адже місто вигідно вирізняється на загальноукраїнському тлі. Вони іронічно посміхалися, попиваючи бальзам «Таллінн» із карпатським чаєм. Мовляв, робимо, що можемо. І це справді так. Бо навіть ця «Найкраща кав’ярня на розі Університетської і Сковороди», витвір їхнього смаку, дихає атмосферою старої доброї Австро-Угорщини. Картини викладені з кавових зернят, полиці із книжками, скриплячі сходи, тьмаве світло, екзотичні страви. Не вистачає тільки бравих офіцерів буковинського 41-го піхотного полку із золотими еполетами, в якому, до слова, служив і Юрій Федькович, старих євреїв із закрученими пейсами та панянок у вишуканих капелюшках і рукавичках.
Що ж, після золотої пори цісаря Франца-Йосипа Чернівці стали містом постійного протягу, який витягував звідси кращих і найзавзятіших. Вони творили різні культури. Румунський поет Міхай Емінеску, який тут навчався, був останнім великим романтиком. Одна з найцікавіших німецьких поетес ХХ століття чернівчанка Роза Ауслендер скінчила свій земний шлях у Дюсерльдорфі. Найвидатніший німецькомовний авангардовий лірик Пауль Целан порішив себе у Парижі. Актор Іван Миколайчук, письменниця Марія Матіос чи політик Арсеній Яценюк шукають своє щастя у Києві. Блискучий російський есеїст Пйотр Померанцев подався до Праги.
Чернівці перестало бути столицею, хай маленького, але коронного краю Габсбургів. Із 1918 року воно просто центр провінції. І чомусь у всі часи – найменшої. Навіть у незалежній Україні.
Однак потенціал тут величезний. Місто п’яти мов, як колись називали Чернівці на початку ХХ століття. Німці, поляки, українці, румуни та євреї – ох, як тут було всього круто намішано! Залишилися хіба українці та румуни, що помітні здебільшого своїм бізнесом. Та ще –де-не-де вгадаєш у співрозмовнику характерні єврейські риси . Замість німецької почуєш російську, якої тут значно більше, ніж у Галичині.
Нині Чернівці поступово відновлюють своє реноме. Адже до Першої світової війни це було друге після Львова місто-репрезентант української культури. Тут в німецькому університеті працювала кафедра української літератури і мови, очолювана відомим вченим С.Смаль-Стоцьким, видавалися українські газети, друкувалися книжки. Як писав Пауль Целан про свою малу батьківщину: «Це місцевість, де жили люди і книги». Жартували, що в Чернівцях більше книгарень, ніж кав’ярень. До честі буковинців, тут і нині чи не найбільше книжкових магазинів на душу населення в Україні.
Чернівецькі видавництва «Книги-ХХІ» та «Букрек» видають книжки, які не поступаються столичним, заповнюючи не тільки нішу краєзнавства, але й творячи інтелектуальний продукт. Літературний фестиваль «Меридіан-Черновіц» (так називається місто по-німецьки), який уже відбувся втретє, відразу сягнув загальноукраїнського рівня і розголосу. І в той час, як наші «Березневі коти» поступово згасають, сусіди тільки набирають обертів.
Тож коли Закарпатський облмуздрамтеатр ледве дає собі раду, борсаючись між життям і смертю, Чернівецький -- уже ввосьме провів фестиваль комедії, на який з’їжджаються з десяток театрів, у тому числі Київський Національний імені Івана Франка та Львівський Національний імені Марія Заньковецької. На всіх виставах – аншлаги, причому глядачі купують квитки з власної ініціативи.
Тому що...політика
Чернівецькі інтелектуали Олександр Бойченко та Василь Дроняк біля памятника австрійському імператорові Францу-Йосипу
Для багатьох Чернівці – це знаменитий Калинівський ринок, власника якого, до речі, нині «регіональна» влада тримає за гратами. (Мабуть, не захотів поступатися).
До слова, Партія регіонів після зішестя Януковича вчинила заколот і в Чернівецькій міській владі. Вже після обрання вчетверте мером міста Миколи Федорука, причому з величезним відривом, депутати, очолювані «регіоналами», користуючись недолугим законодавством, несподівано оголосили йому недовір’я і призначили виконуючим обов’язки свого ставленика – секретаря міськради Віталія Михайлішина. Саме між останніми двома і зав’язалося гостре протистояння на виборах народного депутата від Чернівців. І попри неймовірний тиск і грошову обробку, чернівчани вкотре виявили довір’я Миколі Федоруку, який керував містом із 1994 року!
Чернівецький університет -- колишня резиденція митрополита
Чернівці показало характер, як проявили його у жовтні і кияни чи львів’яни. От тільки ужгородці все ніяк не здобудуться на внутрішній стержень. Може, й через це Ужгород так відчутно поступається Чернівцям, не здатний обрати ні дієву владу, ні впорядкувати свій простір від сміття та бруду, ні захистити ту дещицю старовини, яка йому перейшла у спадок від попередників.
Чернівецька ратуша -- міська рада
