Чому зоологи люблять Закарпаття? (ФОТО)

6
0

Волонтер із Дніпропетровська облюбував наш край для того, аби практикувати безкорисну допомогу людям

Зоолог Юрій Булах вже три роки присвячує відпустки іншим людям.

«Коли випадає два вільні тижні, просто зриваюсь в дорогу. Прихожу під двері до людини, й кажу: ось він я, беріть з руками й ногами».

Таким чином, Юрій допомагав відновлювати популяцію карпатський буйволів, попрацював на винограднику в Шабо у «найфранцузького француза, що живе в Україні», й навіть допоміг відбудувати середньовічний замок.

«Туристом бути нудно»

Вперше на волонтерський шлях підштовхнув Юрія професійний інтерес:

 – Коли поступав на біологічний факультет, – розповідає він Мукачево.net, – мріяв мати справу з відновленням популяцій тварин. Але в рідному Дніпропетровську цим займатися ніде. І ось вирішив поїхати на Закарпаття, до людини, яка не тільки говорить про це, а й практикує . Це був Мішель Якобі – німець, який донедавна розводив буйволів у селі Стеблівка (Хустський район). І не випадково саме в Стеблівці – адже буйволи на цих землях жили споконвіку , на старому гербі села навіть зображувався бик.

Щоправда, працював Юрій у німця не за професією. Під час «заїзду» волонтера-Булаха якраз відбудовували два будинки в горах, що призначалися для людей, які доглядали за тваринами. Юрій, з такими ж як сам підрядчиками, мурував там грубку та перекривав дах. Зате познайомився з волонтерами з інших країн - з тих пір і загорівся бажанням подорожувати не просто туристом.

 – Так набагато цікавіше: ближче знайомишся з людьми, по-справжньому переймаєшся їхнім життям, намагаєшся зрозуміти чужі проблеми, допомогти… А не просто ходиш з фотиком по культурно-історичних пам'ятках, – розмірковує Юра про своє хобі. – Туристом бути нудно. Турист, в першу чергу, – людина з гаманцем. А волонтери вільні від цієї «грошозалежності». Багатьох волонтерство як вид подорожей приваблює тому, що так подорожувати дешевше: ти не платиш за дах над головою і тарілку супу.

«Два тижні спав в одній кімнаті з Леніним»

Під час наступних волонтерських поїздок Юрій так само займався підручною роботою – працював на винограднику вдруге і копав траншеї для замкового парку в третій виїзд . Зате з якими людьми познайомився!

Будинок в Липовці (село біля Стеблівки), де волонтери лагодили дах та мурували піч

 – Про Крістофа Лакарена я читав ще в школі, – згадує Юрій. – Титулований француз – маркіз, у якого на батьківщині є все – родові замки, вілли, гроші, слава - а він махнув на Україну, і живе тут, виноградарством займається в Шабо. Одружився з українкою, ростять дітей. Я цієї зими пару тижнів провів в його маєтку , в так званій «Ленін рум »: Мьсе Лакарен колекціонує зображення, бюсти, значки із зображенням Вождя комунізму.

Юрію в цій кімнаті виділили ліжко. Півдня він працював на винограднику, другу половину - спілкувався з господарем і роздивлявся околиці: відвідував єдиний в Україні музей вина в Шабо, фортецю Інкермана.

 – Волонтерської допомоги як такої Лакарен не потребує, тим не менше, до нього такі робітники часто навідуються, – розповідає Юрій. – Він людина освічена і знає про цей рух, тому у притулку не відмовляє. Виставити за двері йому вихованість не дозволяє.

«Хочу в гості до ведмедів»

Подружжя Бартошів переконало волонтера в тому, що сьогодні в країні є люди, які творять великі справи

А нещодавно Юрій прочитав у газеті про Йосипа Бартоша – єдину людину в країні, хто орендував середньовічний замок, відремонтував його, відновив територію - і це все не для себе: до замку мають постійний доступ туристи, до його відновлення причетні маса культурних людей . Ну і Юрій Булах в їхньому числі – не далі , як у серпні волонтер копав траншеї при закладці замкового парку.

Наступну поїздку поки Юрій ще спланував, хоча в тому , що вона відбудеться , впевнений. Можливо, поділився він міркуваннями з Мукачево.net, це знову буде Закарпаття: Юрій має бажання попрацювати в реабілітаційному центрі для ведмедів в Синевирі. А нещодавно прочитав про місцевого селекціонера, який розводить цілий ряд екзотів в наших кліматичних умовах : ківі , хурму , гранат ...

 – Маєте на увазі Генріха Стратона?

 – Так, здається таке у нього прізвище. Хотілося б попрацювати в його екзотичному саду.

«Прочитав інтерв’ю і пакую валізи»

 – Юрію, як ви добираєте собі «господарів»? Читаєте про людину в газеті, і якщо тьохнуло серце...

 – О так, тьохнуло – це момент обов’язковий, -- відповідає волонтер. – От Мішель Якобі зацікавив тим, що він вже на той момент робив те, про що я – новоспечений випускник біологічного тільки мріяв. Лакарен зацікавив насамперед тим, що проміняв – ні, правильніше буде сказати: «надав перевагу» – Україні перед славою, грошима – усім, що в нього було в Франції... Він при цьому  не переслідував жодних благородних цілей, на відміну від мого першого «господаря» Мішеля, але у Лакарена є своя філософія життя.

 – Хто потенційно може потрапити до вашого списку? Який критерій?

 – Напевно, критерій – це моє відчуття людини. Має захотітися поїхати. Я ніколи б не подумав, що зацікавлюся художниками – як у випадку з Бартошами. Ні, я нічого не маю проти художників узагалі – по життю я з цими людьми просто існую в площинах, які не перетинаються. А тут прочитав інтерв’ю – і зрозумів, що маю з познайомитися з Йосипом і Тетяною. І не помилився.
Замок Бартошів – унікальне місце. Це не просто історична пам’ятка, кам’яний доказ чийогось благородства, подвигу… Насамперед, це живий доказ того, що насправді можливо все – у нашій країні і в наш час.

 – Маєте на увазі, що орендаторам при не мільйонних статках вдалося так розбудувати замок?

 – Так. Бартоші добрий приклад тим, хто хоче робити добро. Адже добрих людей насправді багато, та серед них більшість -- бездіяльні. Бартоші ж хочуть міняти навколишню реальність. Ну і ще вразило: я зрозумів, що Сент-Міклош – це не життя навколо замку, це життя разом з ним. Чинадіївський замок – це жива істота, яка впливає на долю дотичних до себе людей.

 – Як Місто у Булгакова?

 – Ну, я не настільки люблю творчість цього письменника, щоб так стверджувати… Але замок, якщо можна так сказати, виявляє певного роду турботу про тих, хто до нього приходить з добром. Чітко пригадую момент: сиджу на березі Латориці біля замку, читаю книгу. І раптом накрило відчуття такої повної захищеності! Так безпечно буває тільки в отчому домі.
«Це не відмолювання гріхів»

 – Що волонтеру в поїздках приносить найбільший дискомфорт?

 – Відсутність побутового комфорту, якщо про це мова, мене не турбує (хоча багато дівчат-волонтерів від цього потерпає). Єдине, що – іноді виникає проблема з англійською: я не настільки вільно нею вільно. Ну а на Закарпатті дошкуляли неврегульовані рейси на громадському транспорті.

 – Відчуваєте себе диваком – більшість «нормальних» людей волонтерством не займаються!

 – Скажу так: якби ненормальних українців було більше, нам би краще жилося.

Французький маркіз не потребує бескорисної допомоги, але вихованість не дозволяє виставляти волонтерів за двері

 – У сенсі?

 – Реально:  якби кожен хоча б раз на рік волонтерив, то перш за все, зріс би духовний рівень населення. Такі «подвиги» змушують міняти кут зору на життя. Ти вилазиш з кола вічних побутових проблем. Це тебе підіймає. Ти можеш більше почути, відчути, зрозуміти… Плюс – українці отримали б шанс краще пізнати свою країну, тих людей, які в ній живуть. Слава Богу, маємо у кого повчитися.

 – Мабуть, багатьох гальмує філософія «хати скраю», тобто, більшість людей турбує власний комфорт, рівень життя… А проблеми інших – це їхні проблеми. Не до самопожертви…

 – Для мене особисто волонтерські поїздки не асоціюються із самопожертвою. Навпаки – це самоосвіта, розширення кругозору, духовне зростання… Мені приємно таким способом подорожувати. Це не відмолювання гріхів – якщо мені щось наверху прощають, то це як бонус, а не як мета поїздки.

А на тему менталітету не люблю ні розмірковувати, ні говорити… Знаєте, під час першої поїздки познайомився з росіянами. Вони мали два тости, і проказували їх навіть до склянки води чи чаю. Отож, перший. Цитую по памяті: «За любовь к жизни!», а другий: «За то, что люди, хотя они и люди, тоже люди!»

 – Ці ваші поїздки вас якось внутрішньо змінили?

 – Я завжди вірив, що моя країна повна унікальних місць і цікавих людей. У те, що на світі й сьогодні творяться великі справи. Що ті, хто їх творять – насправді диваки, і що я, дивак, теж буду брати в тому участь. А тепер… А тепер в мене є ДОКАЗИ.

Тетяна Когутич, спеціально для «Мукачево.net»

Коментарі

Ще немає коментарів, будьте першим!

Читайте також