У селі Данилово, що на Хустщині, дві найвизначніші туристичні цікавинки – старовинна дерев’яна церква та…бабця Павліна. Головний культмасовий організатор, хранитель місцевих народних звичаїв, засновник двох музеїв, режисер-постановник, хореограф, гід-екскурсовод, літописець історії села – і все це про одну людину – 72-річну Павліну Шимон.
Жіночка, попри почесний вік, виглядає на диво жвавою, переповненою енергією та силами, що, вочевидь, пов’язано із масою цікавих захоплень та корисних справ, якими насичене життя бабці Павліни. «Лінуюся лінуватися», – так пояснює свою гіперактивність данилівська знаменитість.
Музей на обійсті
Застаю пані Павліну на її подвір’ї за потрошінням курок. Попри активну громадську та культурну діяльність, жінку ніхто не звільняв від буденних справ звичайної сільської господині. Поки бабця разом із чоловіком розпотрошує та миє тушки, мене відсилає оглядати музейні експозиції, які знаходяться тут же, на її обійсті.
У старенькій сільській хаті, непримітній із боку автотраси, бабуся Павліна організувала міні- етнографічний музей: старовинні церковні книги, оповиті павутинням, давні предмети побуту, образи, стіни, встелені вишиванками, рушниками… У сінях лежить купа великих целофанових пакетів, у яких, як виявилося потім, зберігається народний одяг, вишиванки. Їх у бабці Павліни постійно позичають місцеві колективи для різноманітних виступів та урочистостей. У хатині-музеї на стінах та столі – розписані тарілки та глечики, багато старовинних автентичних предметів побуту – від кухонного начиння до військових раритетів... На одвірку справа висить заіржавілий багнет із гвинтівки часів Першої світової. Бабця Павліна каже, що його, як подарунок, у музей приніс циган, який влітку доглядав її з дідом корів.
Є у музеї й куток «Недоспівана пісня». Там знаходяться незавершені роботи місцевих народних умільців, докінчити які їм завадила смерть… Бабця Павліна може розказати історію кожного такого експоната.
Розпитую про історію створення самого музею. Бабуся каже, що спершу побоювалася розповідати кому-небудь про свою ідею, не думала, що її серйозно сприймуть односельчани. Проте збирала експонати, вимінювала їх у людей. «Боялася, бо не знала, чи все роблю правильно, не знала, як усе це сприйматимуть… Згодом, коли до мене приїхала жіночка, яка працювала у справжньому етнографічному музеї, подивилася на все, що я зібрала, й сказала, що все правильно скомбіновано, розставлено, згруповано, після чого я перестала переживати. Навпаки, їздила по санаторіях, запрошувала людей, розповідала про наш музей, показувала фотографії…»
Про те, що гостей у музеї побувало чимало, свідчить книга відгуків, що лежить на столі у світлиці. У великому зошиті відвідувачі, які побували в цій хатині, залишають слова вдячності та враження від побаченого. Записів справді багато, усі вони щирі й душевні. «Нещодавно приїжджав до мене араб. Також написав щось у книзі. Що саме, не розумію, але дуже надіюся, що щось хороше», – посміхається бабця. Роздивляюся цілу купу фото на столі – це все вихованці та гості бабці Павліни. Натрапила на дуже колоритне фото старенької на подвір’ї разом із дніпропетровськими велогонщиками у повній амуніції – і не змогла не випросити його для публікації.
Гостювала якось у бабусі навіть онучка Павла Тичини. «А Юргент (із відомих у Європі закарпатських «Гудаків». – Авт.) приїжджав із Нижнього Селища зі своєю дівчиною, щоб подивитися на мій одяг, аби знати, як для них вишивати», – розповідає між іншим пані Павліна. Кореспонденти центральних українських телеканалів – також постійні відвідувачі на обійсті данилівської дивобабусі.
Три ключі на мотузку
Проте Бабця Павліна завжди рада і «звичайним» туристам. «Дуже тішуся, коли приїжджають до мене гості із великих міст – кияни, москвичі. Тут же ж у нас качата, гусята, пітята, корови… То вони, коли приходять, такі щасливі, що можуть побачити всю цю живність наяву! Адже багато хто лише по телевізору її видить. Сміються, радіють, фотографують то все, як малі діти».
Жінка розповідає, як пізньої осені їй подзвонила молода російська пара, яка приїхала подивитися на данилівську церкву. «Падав дощ, був холодний вечір, а та дівчина стояла в короткій спідничині. Я коли глянула на неї, то аж сплеснула в долоні. Оглянувши нашу церкву, вже хотіли йти далі в Олександрівку. Я їм кажу, мовляв, давайте в мене переночуєте, а завтра вже підете». Врешті-решт, бабуся вранці подарувала убраній не за погодою гості-москвичці свої рейтузи і тільки так відпустила в дорогу.
До речі, бабці Павліні часто доводиться вибігати на виклики туристів. Вона опікується старовинною дерев’яною Святомиколаївською церквою – унікальною пам’яткою сакральної дерев’яної архітектури Закарпаття. Бабусин мобільний номер – на огорожі церкви, ключі від дверей святині – в бабусиній кишені. «Ще не встигаю зайти додому, як уже можуть дзвонити, щоб назад верталася», – каже найзнаменитіший сільський гід. За будь-якої погоди і незважаючи ні на що, бабця Павліна прибігає на дзвінок, відчиняє двері церкви, проводить екскурсію, розповідає гостям історію храму. За це не бере з туристів жодної копійки. Каже, що вже щаслива, якщо хтось зробить пожертву на церкву. Ті кошти йдуть на її відновлення.
Ключі від храму в бабці Павліни на одному шнурочку з ключами від двох музеїв – домашнього, в якому я вже встигла побувати, та сільрадівського. Питаю, а де ж ключ від хати. У відповідь бабця сміється, що хату не звикла замикати: «Я за хижу не боюся!»
Вечорниці замість дискотек
У будинку сільської «мерії» величезна кімната також уся прибрана унікальними експонатами, різноманітним шиттям, весільними народними костюмами, писанками та архаїчними предметами побуту. Моя екскурсовод розповідає, що речі в музей люди самі почали зносити, коли побачили, як це гарно виглядає. В кімнаті знаходжу дві великі рукописні «книги»: «Гордість нашого роду» (з вирізок із газет про відомих представників села) та «Мій край, моя історія» (рукописна історія села, записані перекази старожилів про Данилово, старі фотографії та ксерокопії знімків мешканців Данилова). Усе це бабця Поліна укладала власноруч... Пані Шимон ще й досі ходить до старожилів села й розпитує, записує все, що може бути цікавим для нащадків. Уже зібрала велику кількість легенд та переказів про походження Данилова, сусідніх сіл та довколишніх місцин…
Поруч із кімнатою-музеєм шумно. Там на гуртку, який також організувала бабця Павліна, займаються данилівські школярі. Танцюють і співають. Моя героїня пояснює, що то вони готуються до перших вечорниць. Це таке собі театралізоване міні-дійство з піснями, танцями, приповідками та ритуалами. Організаторські здібності у пані Павліни розвинуті вже давно: у 1959 вона закінчила режисерський відділ, а у 1960-му приїхала з Рокосова й влаштувалася в данилівський клуб. Також працювала вихователем та організатором масових заходів в санаторії, де оздоровлювалися діти-чорнобильці.
Питаю, чи залюбки місцеві підлітки у наш час цікавляться старовиною. Бабуся каже, що сама йде до дітей, розповідає їм, зацікавлює, і вони охоче все переймають. «Після 6-7 уроків одразу йдуть на репетиції, телефонують мені, щоб я приходила (за час нашої розмови бабцю Павліну й справді двічі «викликали», проте вона пояснювала, що має гостю й тому спізниться. Гості для пані Павліни – понад усе!).
Бабуся – двигун туризму
Цікавлюся також, чи не пропонували чужоземні туристи гроші за якісь експонати, чи не намагалися придбати котрусь із автентичних вишиванок. «Пропонували, і не раз! Але я нічого не продаю – я ото збираю не собі, а для села. Не треба мені грошей, слави. Хочу, щоб це все залишилося для наступних поколінь. Спершу я старовинні речі вимінювала по селу на якісь нові. Але потім люди побачили, що то гарна справа, і самі почали зносити мені в музей експонати. То як, скажіть, я буду їм в очі дивитися, якщо та річ ще їхніх дідів-прадідів кудись зникне?»
Що й справді можна придбати у бабці Павліни – це туристичні марки із зображенням Данилівської церкви. Саме вдома у бабусі знаходиться їх офіційна «точка продажу». «Минулого року зі Львова привезли 89, лишилося – 12. Вартість одної марки – 18 гривень, – розказує Павліна Шимон. – Того тижня до мене за такою маркою приїжджав чех на велосипеді. Каже, що він уже 22-ий раз в Україні. Хоче всі туристичні марки зібрати».
На плечах бабусі Павліни загалом тримається вся туристична галузь Данилова. Сільський голова Михайло Дудаш це підтверджує. Каже, якби не диво-бабуся, то навіть найвизначніша пам’ятка села – церква Святого Миколая Чудотворця вже могла би давно завалитися. Переоцінити вклад цієї сивочолої, але молодої душею жіночки у збереження історії і традицій краю, виховання молоді і розвиток місцевого туризму дуже складно. Те, чим у державі наразі безрезультатно займаються кілька міністерств та безліч відомств, у конкретному селі з успіхом втілює в життя всього одна диво-бабця. На такі слова сама Павліна Шимон лише скромно відмахується: «Як умію, так і пію».
А я від’їжджаю з Данилова із мрією, щоб свої бабці павліни були у кожному українському населеному пункті.
