Лісова творчість Олександра Цанька – як ковток свіжого повітря.
Коренепластика – незвичайний вид мистецтва. Тому й майстрів, які люблять, обожнюють і вміють бачити в дереві непомітне, малувато. Приміром, четверо-п’ятеро на Рахівщині, троє-четверо на Тячівщині, двоє-троє у Воловці, кілька в Ужгороді і т.д. Свого часу несподівано й стрімко увірвався у мистецький процес… 59-річний ужгородський коренепласт Олександр Цанько. Його неповторні лісові скульптури перехоплюють подих, стимулюють до філософських роздумів, викликають море асоціацій, примушують усміхатися чудернацтву природи і, узагальнити б по-тичинівському, «…дивуватись, дивуватися».
«Ніколи не рубаю живе дерево, беру лише висохле або принесене водою»
Коріння для роботи «Вітер» (клен) було знайдене у Боздоському парку і практично не зазнало різця.
– Знаєте, років п’ятнадцять тому усвідомив, що коренепластика – це вже не хобі, а сенс мого життя, – акцентує Олександр Юрійович. Я звик усе продумовувати, аналізувати до дрібниць, пропускати крізь себе. Я довго запрягаюся, зате швидко їду. Тобто ніби стою нині, насправді ж іду, рухаюся вперед, всередині динаміка є. Прикметно, що часто щодня по кілька годин сиджу в Інтернеті, штудіююючи творчість багатьох коренепластів як із близького, так і далекого зарубіжжя.
Як усе починалося? Зі шкільної лави. Тоді паралельно тягнувся й до малювання, шукав себе в камені, урешті ж гору взяло дерево, яке вже десятиліттями не полишає мене. Воно – живий організм, з яким я спілкуюся, який відчуваю, воно мені піддається, відкривається, водночас ведучи за собою. Мушу уточнити, що мені нецікаво вирізувати орлика, цапика, зайчика, адже це просто фізична робота, механічне стругання. Натомість мені цікаво вести з природою діалог, у процесі якого й народжується ексклюзив. До речі, свої роботи не продаю. Причому не продаватиму доти, доки не реалізую кілька важливих творчих намірів. Тим паче кожна – особлива, дорога серцю, як дитина.
«У роздумах» (явір).
Улюблених місць для пошуків не маю. Природа від Ужка й до Ясіня – надзичайно приваблива. І без різниці, де я знаходжуся – на Великоберезнянщині, на Рахівщині чи на Ужгородщині. Щоправда, багато чого залежить від настрою. Якщо перед своєю подорожжю я стикався з черствістю, «темними» людьми, то довго відходжу, не бачачи образів, які трапляються на шляху; якщо ж зі світлими, добрими людьми доля зводила, то й настрій чудовий. Лише не уявляйте, що я йду по лісу і шукаю образи, як грибар гриби. Ні, дерево саме мене знаходить, дивиться на мене. Ніколи не рубаю живе, беру лише висохле, те, що впало. Часто мені не до снаги принести чи дотягнути його вниз, до авто, тому й лишаю. З відстані часу жалкую, що чимало шедеврів природи не сфотографував. Відомо, що в Союзі з усім були проблеми, дефіцити, тому й опускалися руки.
«Над кожним твором працюю так, ніби він останній»
«У гніздечку» (ялина).
– Двома словами про творчу лабораторію. Сиджу щодня з ранку до вечора з різцем у руках? Так і не так, – стверджує митець. – Коренепластика вимагає працювати з натхненням. Якщо без, то вийде облизане, бездушне коріння. Інша річ: що робити, коли нема натхнення? Тоді сиджу в Інтернеті або читаю відповідну літературу. Якщо ж тягне в природу, то все кидаю і йду. Бо вже знаю: обов’язково знайду щось унікальне. Далі робота відкладається в голові, виношується, шліфується, досконале удосконалюється і одного дня виливається.
Трохи б ще історичних, географічних штрихів додати. Приміром, оголена з клену – це знахідка в ужгородському Боздоському парку. Вірте чи ні, її різець практично не торкався. Груди, лоно, черево, пупок, фігура, звихрене плаття – це все витвір природи. Моя роль – бути посередником між нею і глядачем. Натомість робота з явора «У роздумах» веде на Воловеччину. Звідти в Сваляву привезли браковану деревину. Хлопці різали, а я, вгледівши образ, зупинив їх.
«Качиний крик» (акація).
«Це треба дати на експертизу», – вигадав, аби довго не пояснювати. Ось так народилася ця неймовірна робота. До слова, і «Спогади» з граба – також зі Свалявщини. Там кучері наштовхнули уяву до цілісного образу. «Безтурботний» з акації – це берег Ужа неподалік парку «Під замком». Вода принесла дерево. Рибалки його майже цілком порубали на дрова, та я доста намучився, аби «витанцювати» оленя. «У гніздечку» – це корінь, знайдений на Івано-Франківщині. Не люблю глянцю. Дерево не повинно світитися, як, перепрошую, фікса в роті. Чим воно натуральніше виглядає, тим ліпше, прекрасніше. Мовити б лаконічно: груди мають бути грудьми, а не силіконом. Більше люблю працювати з твердими породами дерев. Це відповідає моїй вдачі, характеру. Своєрідним кумиром для мене є скульптор Степан Ерзя (1876 – 1959)…
«Спогади» (граб).
Дружина в мене золота. Та й золота як людина. Марія розуміє мене, підтримує. А головне – вірить у мене. Ні разу я не чув кривого слова про коренепластику. Навпаки – цікавиться черговою знахідкою. Вона – і перший консультант, і перший критик. Коли потієш над роботою, приміром, півдоби, то погляд свіжим оком буквально необхідний. Дружина вміє підказати, звернути увагу на нюанси, підбадьорити. Любить милуватися моїми скульптурами наодинці. «Слухай, мені здавалося, що цю роботу я вже знаю, розумію. Виявилося, ні: з іншого ракурсу її можна сприймати інакше», – зауважує. Мене це тішить, підносить, надихає. Їй присвячена «Берегиня». Робота з’явилася завдячуючи Латориці. У нашому суспільстві жінка несе величезний тягар, який я передав хрестом. Це не релігійний, а філософський акцент. Скільки в мене робіт – не знаю, ніколи не рахував. Кожен твір роблю так, ніби він останній, керуючись принципом не кількості, а якості. Щоправда, хотілося б іти у більші, серйозніші масштаби…
Михайло Фединишинець, для Мукачево.net
