Ремесла помирають, як люди. Чимало дрібних виробництв готових товарів давньої минувшини кануло у Лету. І все-таки ще знаходяться на Міжгірщині диваки, які прагнуть відродити народний промисел.
Василь Гичка з Річки з розряду тих людей, які неспроможні сидіти без діла – до яких лиш справ не липнуть його роботящі руки і за пенсійного віку! То на далекі заробітки гайне, не кажучи, що на домашньому обійсті активно займається всіляким ґаздуванням. І у проханні у чому-небудь підсобити, як правило, безвідмовний – чим може, допоможе.
Якось і дружина-педагог Христина попросила посприяти в одній справі. Під її керівництвом у місцевій школі засновано учнівський фольклорно-етнографічний ансамбль «Верховиночка», географія популярності котрого є досить широкою. Бо славу діти-артисти завоювали як красними співучими голосами, так і екзотичним сценічним вбранням. А одяг у них не сучасний, модерний, а давній. Добре, що камізельки, сукні, намиста-пацьорки збереглися у бабусиних скринях на горищах, та й білосніжні гуні у підполонинському селі дотепер тчуть і виготовляють. Та ба, личаки – м’яке селянське взуття з шматків шкіри чи гуми без пришивної підошви, які зазвичай носили з онучами або вовняними капцями, прив’язуючи до ніг мотузками-волоками, – не те, що не залишилися спадкоємцям старожитності, але, відверто кажучи, вони не такі вже й довговічні. Особливо зношуються, коли нині аматори сцени у них регулярно на концертах іскрометно витинають танець-увиванець, що зветься “Волошин”. Бездоганно у короткий термін чоловік виконав жіноче замовлення, аж любо було глянути на постолики.
— Секрету у виготовлені предковічного взуття ніякого, — зізнається 63-річний постоляр і додає, що ремісництву навчився ще з дитинства, коли якщо не в кожній другій, то третій оселі рідного осідку водився швець. Сам, каже, у них не лише скотарив, але й в школу ходив у ранні роки. Пригадує, що в давноминулі часи селяни мали по дві пари личаків: одні на робочі дні, інші – вихідні. І були вони різної якості. Якщо за сировину слугувала автомобільна шина, яку спочатку драчували, а потім з верхньої частини обода стібали гумові равлики, а нижньої – полотняні, то виглядали сякими-такими. А коли напівфабрикатом вже ставала свиняча чи коняча шкіра – то визирали гонорово добротними. Жіноцтво вдавалося навіть до шику, припараджуючи свої постільці до весіль чи фашанок (сільські танці), церкви на службу Божу в святковий спосіб – волоки плели з вовни, а відтак їх фарбували. “Файно наші діди і баби давно знали казати: постолом добро возять або носять”, — резюмує співрозмовник-кустар.
А ще Василь Гичка знає майструвати дримби. Колись такий музичний інструмент, що і в кишені мало місця займає, чарівною мелодією бринів у кожній верховинській хижі, а особливо серед сільських пастушків. Але зараз рідко його звук зачуєш. Проте є ще любителі народної музики, яким кортить прикласти до губ мініатюрну річ, щоб звеселити душу і серце милозвучним мотивом. І знову звертаються клієнти до річанця-майстра, бо в нинішніх крамницях її не знайде покупець. В кліп ока годен створити досконалого ґатунку дримбу, були під руками тільки нехитромудрі заготовки. А це – мідь або алюміній для так званого кросинця, а для жала – пружина з давнього військового кашкета чи будильника, яку тонко виточує, щоб звук був дзвінким. Безліч дримб пан Василь уже надарував своїм друзям, знайомим і, звісно, все тому ж шкільному ансамблю, яким диригує дружина. А один з інструментів помандрував в Австрію як експонат музею щипкових інструментів, який діє у Відні.
Пан Василь — оптиміст у своєму старовинному хобі. Стверджує, що допоки народ дорожить минувшиною, то його ремесла матимуть шану.
Василь Пилипчинець, газета "Новини Закарпаття"
