Так зворушливо до сліз резюмує сліпий від народження Володимир Чулей, котрий працює… завідувачем лабораторії програмного забезпечення УжНУ.
Він прийшов на зустріч точно, вправно відкрив свій кабінет і запропонував сісти. «Можете мене звідати що хочете, але це не означає, що на все отримаєте відповідь. Хоча я без комплексів», – з усмішкою зауважив сліпий від народження 61-річний ужгородець Володимир Чулей, котрий працює завідувачем лабораторії програмного забезпечення і підтримки користувачів аналітично-обчислювального центру УжНУ. «Як ви добираєтеся на роботу і з роботи додому – самостійно чи хтось допомагає?» – з цього я й почав розмову. «І так, і так. Вранці з хати до зупинки йду сам. На зупинці прошу людей сказати, коли під’їде маршрутка №8. А наверху, Богу дякувати, все знайдуться студенти або викладачі, які проводять мене до старого корпусу. Повертаюся – так само. Нині сподіваюсь на вас. Світ не без добрих людей», – висновковує співбесідник.
«Я різко нагнувся і вдарився оком у спинку стільця. Воно відразу лопнуло»
Отак щодня на роботу і з роботи на маршрутці №8.
Народився Володимир Миколайович Чулей в квітні 1951 року в селі Нанково, що на Хустщині. У батьків був єдиною дитиною.
– Ніхто з моїх дідів, прадідів ні по маминій, ні по батьковій лініях не були сліпими, – наголошує. – Знаєте, моя мамка, най ме’ прощена, казала, що я втратив зір у три роки. Не знаю, чи це правда, чи ні, але принаймні я не пригадую, щоб колись щось бачив. Достовірним же є факт, що в 1972 році я їздив в Одесу, і в реєстратурі Інституту академіка Філатова знайшов свою карточку, датовану груднем 51-го. Тобто вже піврічним дітваком мене возили туди на обстеження. Мамка стверджувала, що загалом я переніс шість операцій. Оперував мене, зокрема, й світознаний офтальмолог Володимир Філатов. Затямилося мені, як мамка тримала мене малого на руках у церкві, яку цей лікар збудував на власні кошти. А нянько, най ме’ прощун, захворівши в 53-му, мабуть, на поліартрит, пролежав у постелі 24 роки. Міг лише лежати й сидіти, а ходити – ні. Його дуже боліли руки й ноги, з роками м’язи геть атрофувалися.
Я коли виріс і зміцнів, часто виводив нянька надвір, зрідка на вулицю. І попри все батьки були глибоко віруючими людьми. Цю сильну віру в Бога привили й мені.
Навчався я в Мукачівському інтернаті. Мав схильність до точних предметів – геометрії, алгебри, фізики. Після 8 класів планував отримати середню освіту у львівській спецшколі, але там чомусь відмовили прийняти мене. Тоді директор подзвонив у харківську, де й відразу погодилися. По суті я виконував волю нянька, який дуже хотів, аби я потім вступав до університету. Так і сталося. Щоправда, я спочатку виявляв бажання навчатися на філософському факультеті в Києві, однак сімейні обставини скоригували плани. Та й просто виникли б додаткові проблеми. Тому довелося задовольнитися математичним факультетом УжДУ. І я щасливий, що саме так повела мене доля. Як розумію з відстані часу, Господь завжди був до мене милостивим. Я мав прекрасних викладачів, друзів. Я ніколи не пропускав пар без поважної причини. Лекції я лише слухав, не записував. А перед екзаменами однокурсники перечитували мені їх. Вони й водили мене на пари і з пар.
Після закінчення університету в 1974 році Володимир Чулей влаштувався в обчислювальний центр УжДУ, який, до речі, колись знаходився на вулиці Цегольнянській. У 1980-му, відпочиваючи в спортивно-оздоровчому таборі «Скалка» в Кам’яниці, познайомився з дівчиною, англійським філологом Марією. Через півроку поєднали долі. Подружжя виховує одну доньку Надію, яка нині працює на «Ядзакі».
– Спочатку з дружиною ми жили в гуртожитку, – продовжує Володимир Чулей. –Але після певних митарств пощастило отримати квартиру. Нині ще раз дякую всім, хто сприяв мені в цьому. А починалося все з того, що мій цімбор Степан Поляк, будучи профспілковим працівником, на одному із засідань запропонував виділити мені квартиру. Пішов я тоді до міського голови Еміла Поповича, котрий не категорично, але відмовив, адже та квартира належала відомству залізниці. І водночас направив до голови профкому університету Мар’яна Голика, най ме’ прощун. Той – до Володимира Лендьєла. Ректор також відмовив, але пообіцяв, що як тільки будуть квартири для університету, то я отримаю відразу. І дотримав слова.
До речі, в кінці літа 1982 року я цілком втратив ліве око. Дружина поїхала до мами на Рівненщину, а ми з цімборами дивилися по телевізору футбол. Коли матч закінчився, всі розбіглися, забувши покласти стільці на місце. А я, вирішивши роззутися, різко нагнувся і вдарився оком у спинку стільця. Воно відразу лопнуло. Я сам собі викликав швидку допомогу. Першу годину якось терпів, а вже в палаті обласної лікарні біль стала нестерпною. Я ледве доповз до ординаторської. Медсестра зазвідала мене: «Що з вами?» «Дуже ня болить!» – відповів я і знепритомнів. Словом, лікарі спочатку хотіли зберегти око, але врешті-решт вирішили його видалити.
«Удосконалюватися духовно – одне з моїх життєвих кредо»
В університеті Володимир Чулей працює вже 38 років.
У так звані перебудовні роки і в перші незалежні доводилося Володимиру Чулею заробляти й «човникарством» – їздити чи то з дружиною, чи то з друзями в Угорщину або Польщу торгувати цигарками, горілкою. Але доволі швидко набридло, адже забирало чимало нервів.
Попросив я Володимира Чулея показати мені, як сліпі читають пальцями за шрифтом Брайля (прізвище французького педагога правильніше вимовляти Брай, а не Брайль). Пан Володимир витягнув зі столу купку карточок, на яких була написана (це – крапковий шрифт, який ґрунтується на різних комбінаціях 6 випуклих крапок) шахова партія між ним і сином відомого шахіста Василя Прокопишина, також Василем.
– Колись ми грали в спорткомплексі «Юність», – пригадує Володимир Чулей. – Шахи – це моє хобі… Є-м дуже вдячний цімбору Івану Рацу, котрий колись дав мені Євангеліє, написане шрифтом Брайля. Відтоді я й захопився духовною літературою. Але останніми роками читаю мало, оскільки різні духовні проповіді слухаю на комп’ютері. Так мені і легше, й цікавіше. Удосконалюватися духовно – це одне з моїх життєвих кредо. Я без цього не можу. Та й треба постійно готувати себе до зустрічі з Богом. Мовлено ж бо Ісусом: «До Отця не приходить ніхто, якщо не через Мене».
…Щоб бачили незрячі, а видющі щоб стали незрячими
А коли Він проходив, побачив чоловіка, що сліпим був з народження. І спитали Його учні: «Учителю, хто згрішив: чи він сам, чи батьки його, що сліпим він родився?» Ісус відповів: «Не згрішив ані він, ні батьки його, а щоб діла Божі з’явились на ньому»…
І промовив Ісус: «На суд Я прийшов у цей світ, щоб бачили темні, незрячі, а видющі щоб стали незрячими». І почули це деякі з тих фарисеїв, що були з Ним, та й сказали Йому: «Чи ж і ми невидющі?» Відказав їм Ісус: «Якби ви невидющі були, то не мали б гріха, а тепер ви говорите: «Бачимо», – то й ваш гріх зостається при вас!
Євангеліє від Св. Івана, уривок із глави 9
І Володимир Чулей сам включив для мене комп’ютер, коментуючи в деталях, що з’являється на моніторі. Я був вражений вмінням пана Володимира працювати на комп’ютері. Приміром, сліпий швидше набирає будь-який текст, ніж я. Виявилося, що ще в харківській спецшколі учнів сумлінно й інтенсивно навчали друкувати на машинці. Тому й комп’ютерна клавіатура Володимиру Чулею далася легко, тим паче свого часу йому доводилося опановувати комп’ютери, які працювали ще на перфораційних стрічках. Також ми прослухали одну духовну проповідь російською мовою. Ще новий знайомий розповідав мені напам’ять російською частину 9 глави Євангелія від Св. Івана, в якій йдеться про уздоровлення Ісусом Христом сліпонародженого. Любить Володимир Чулей слухати і вірші ректора корчми «Деца у нотаря» Павла Чучки-молодшого.
Зворушлива деталь. Володимир Чулей у розмові вживав слова «бачити», «дивитися» – стосовно себе. Наприклад, що він «бачив Київ, Одесу, Харків, Санкт-Петербург, Ульяновськ, Кисловодськ, Ригу та й інші міста», що любить «дивитися по телевізору новини й футбол, гандбол, волейбол, баскетбол, теніс», тобто ходить по кімнаті й переживає за ту чи іншу команду. Улюблений футбольний клуб – київське «Динамо». Мене здивувало й те, що як акуратно був поголений Володимир Чулей. Виявилося, що голиться він лезом сам, часто «пытаючи рукою лице». Ще штрих: користується сліпий годинником, який «говорить».
Поцікавився я у Володимира Чулея й тим, що коли він кудись іде сам, то чи відчуває перед собою перешкоди. Виявилося, що так – стіну, дерево, стовп, хоча каналізаційну яму – ні. Звичайно, час від часу й спотикається об щось.
Володимир Чулей читає Біблію брайлівським шрифтом.
– Але розумієте, я завжди йду повільно, ніколи й нікуди не спішу – хоч би там що. Особливо після одного прикрого випадку, коли, поспішаючи на зустріч, збив чоловіка на милицях. Такий собі курйоз полягав і в тому, що ми довго вибачалися один перед одним. Мені тяжко самостійно перейти, приміром, вулицю Грушевського. Тому завжди прошу в перехожих допомоги. Не раз бувало, що дівчата тікали, думаючи, що таким чином чоловік хитро чіпляється. Кілька разів чув і: «Та перейдіть собі самі!» Тоді пояснюю причину і люди вибачаються. На жаль, я звик ходити без палички, тому й виникають інколи такі непорозуміння.
Наостанок послухайте ще один давній кумедний випадок, коли я ще був студентом. Прийшов до мене в гуртожиток глухонімий, родом із Нанкова. Через півгодини так сталося, що ми залишилися в кімнаті лише удвох. Чую, що цімбор мичить. Через п’ять хвилин знову. Потім – знову. Я не розумів, що він хотів. Я ж не бачу, а він не чує і вповісти не може. Але врешті-решт я здогадався, що йому нестерпно кортіло сходити в туалет…
