Журналістка Тетяна Когутич поспілкувалась з ужгородкою Вікторією Жуйко, яка разом з своїми дітьми беруть участь чи не у всіх міських акціях на підтримку військових. Вона долучає дітей до волонтерства з самих пелюшок, а цьогоріч заохотила і сусідських. Далі пропонуємо текст автора без змін.
Ужгородка Вікторія Жуйко разом зі своїми доньками – дев'ятирічною Марією та трирічною Ксенією – беруть участь чи не у всіх міських акціях на підтримку військових. Вони виходять зі скриньками на волонтерські зміни, проводять збори на тепловізори, дрони для різних підрозділів ЗСУ. А ще – готують обіди для поранених та передають їх у медзаклади міста. До них долучаються й сусідські діти. Так у малечі з дитинства виховують повагу до військових та розуміння ціни Перемоги. Брат Вікторії – штаб-сержант Віктор Синько – загинув цієї весни під час боїв під Бахмутом. Особиста втрата спонукає жінку ще активніше піклуватися про воїнів. “Більше за все на світі хочу, аби всі наші військові повернулися додому цілі й неушкоджені”, – каже жінка. Про ужгородців із сімейним геном небайдужості – у матеріалі Укрінформу.
Спочатку збирали на продукти, потім – на приціли
- Моя старша донька – Марія – почала волонтерити, коли була у мене в животі, – посміхається Вікторія Жуйко. – Тоді, у травні 2014-го року, я прийшла до «Руху підтримки закарпатських військових». Зробила це, коли дізналась, що мій брат пішов на війну. Віктор телефонував, розповідав новини з фронту. І мені майнула думка: він не побоявся і пішов на Схід, а я в Ужгороді буду боятися?!
На початку своєї волонтерської діяльності жінка долучалася до збору продуктів, ліків для військових, пакувала аптечки.
- Пізніше ми й у прицілах почали розбиратися, і в приладах нічного бачення, в тепловізорах, бронежилетах, кевларових шоломах, – розповідає вона.
Коли почалася повномасштабна війна, у Вікторії було вже дві донечки.
- Тоді волонтери в нашому русі розділилися за напрямками: хтось займався соцмережами, хтось визначав потреби фронту, хтось плів сітки чи організовував акції. Ми зі старшою донькою працювали на різноманітних заходах. Продавали воду «Сльози сепаратиста», готували безалкогольне мохіто. Під час одного із благодійних велозаїздів моя Марія «засвітилася» з плакатом: «Пий мохіто – бий русню», – розповідає жінка.
За її словами, цього літа до волонтерських акцій почала долучатися і молодша донька – Ксенія.
- Вона виконує дуже важливу функцію – привертає увагу відвідувачів. Дорослі спочатку зупиняються біля нашої маленької Ксенії, а потім купують смаколики, кидають гроші. У доньки є ще одна справа – проштовхувати купюри до скриньки. Це – її улюблена робота, – сміється Вікторія.
Діти волонтерять без "заохочувальних шоколадок"
Цього літа до діяльності сім'ї Жуйко доєдналися й сусідські діти.
- Розмінуємо – відсвяткуємо! – каже дівчинка Настя, визираючи з-за спини Вікторії.
Жінка розповідає, що дітлахи виходять на зміни, як дорослі волонтери.
- Зміни тривають по дві години. Кожен тримає скриньку по п'ять хвилин. Скринька важка, але дітлахи хочуть потримати її якнайдовше. Часом навіть бійки за це бувають – це ж діти! – розповідає Вікторія.
Цікавлюся, чи доводиться додатково мотивувати дітлахів.
- Та вони самі запитують: коли знову підемо збирати гроші захисникам? Влітку бувало, що виходили на акції щодня. Діти розуміють, що йде війна, а для перемоги над ворогом усі в країні повинні працювати, – каже волонтерка.
Вікторія додає, що жодних «заохочувальних шоколадок» за участь у акціях дітлахи не отримують. А якщо дорослі дають гроші «на морозиво», то діти кидають їх до скриньок.
- Вони знають, що найсмачніше морозиво їстимемо після перемоги, – зауважує волонтерка.
Доєднуються до роботи "помогаторів"
Вікторія з дітьми влітку влаштувала в одному з ужгородських дворів ярмарок: продавали мохіто, домашні страви, завдяки чому зібрали десять тисяч гривень.
- Збираємо також кошти на скриньку в торгових мережах. Або ж пропонуємо людям придбати щось із інструментів, які потрібні військовим на позиціях, купити в супермаркетах продукти, – розповідає жінка.
Родина Жуйко також долучається до роботи ужгородських “Помагаторів”, які опікуються військовими в медичних закладах.
- У “Помагаторів” є хороша традиція: щочетверга готувати домашні обіди для військових. Хлопці щасливі, коли їм приносять домашні голубці, тістечка, печеню тощо. Ми з доньками готуємо куряче м'ясо, салати. Дівчатка дуже люблять четвер. Раніше вони так старалися на кухні, що її треба було всю перемивати, – посміхається Вікторія. – Тому ми домовилися, що нині я готую, а вони складають коробочки з їжею. Марія, окрім того, завжди передає хлопцям свої малюнки – у деяких палатах ними завішані всі стіни.
Малі справи заради великого
Цікавлюся у жінки, чи легко їй волонтерити разом із дітьми.
- Під час заходів у парку чи на площі, де вони можуть бігати та гратися, це дається легше. А коли упродовж двох годин стоїш зі скринькою в торговельному центрі, то часом весь процес перетворюється на “веселий жах”. Так, за п'ять-десять хвилин після початку акції у дітей починається “синдром пасажира потяга”. Вони згадують, що не поїли вдома тощо. Потім оголошують конкурс «Хто голосніше прокричить фразу “Збір на дрони!”. Після цього можуть посперечатися, хто із них кричав настільки голосно, що в скриньку кинули, приміром, 200 гривень. А ще дітки іноді хочуть усі разом потримати скриньку, або не можуть визначитися, хто перший піде на “перерву на смартфон”, – розповідає Вікторія.
За її словами, єдина, хто не втомлюється – Ксенія.
- Першу години вона підтанцьовує на місці. Потім скаче, ніби поні, ховається за стендом, бігає мити руки під сенсорним краном. Я часто стою збоку і роблю вигляд, що це – не мої діти, – віджартовується жінка.
Вона зауважує: дітей слід долучати до суспільно-корисної роботи, аби вони росли свідомими.
- Інститут волонтерства у нашій країні не надто розвинений навіть під час війни. У нас більшість людей так виховані, що якщо ти щось робиш, то маєш отримати винагороду. Я ж кажу дітям: матеріальну вигоду отримати легко, ви спробуйте отримати духовну. Треба давати їм можливість відчувати свою важливість та радість від допомоги іншим, – каже жінка.
Вікторія додає: слід малими справами долучатися до великого – перемоги над ворогом, а не просто чекати, поки хтось її здобуде.
Волонтерство – своєрідна школа підприємства
- Діти під час акцій вчаться спілкуватися з дорослими, відстоювати свою позицію, – наголошує Вікторія Жуйко. – Приміром, у них запитують: “Для якої бригади ви збираєте гроші? Ви собі на морозиво заробляєте?” Мої дітлахи впевнено відповідають: “Ні, ми збираємо для 42-ої бригади на дрони”. Та вони серед ночі вам розкажуть, для кого волонтерять.
Вікторія розповідає, що у їхній команді за технічні моменти відповідає Микола Левчак. Хлопчик у 10 років знає параметри дронів і тепловізорів, добре розуміє, для чого вони потрібні військовим.
Вона зауважує: волонтерство – це соціалізація у “польових умовах”. Адже у суспільстві зараз багато дітей-інтровертів, які звикли сидіти в телефонах, і дитині часом важко підійти до незнайомої людини та про щось запитати.
- Це також своєрідна “школа підприємництва”. Діти вчаться рахувати гроші, а головне – розуміють, звідки вони беруться. Вони бачать, що із 10, 20 та 50 гривень збирають великі суми – тисячі та десятки тисяч гривень. Дітки прораховують варіанти, як більше та краще заробити. Приміром, влітку ми продавали букетики з м'яти по 50 гривень. Один чоловік запропонував дівчатам викупити усі букетики за 500 грн. Але вони не погодилися, сказали, мовляв, ми продамо дорожче. Так у них виховується повага до грошей, – наголошує Вікторія.
За її словами, головне, чому вчить волонтерство – маленької допомоги не буває, є велика байдужість.
- Не варто недооцінювати дітей і те, як вони долучаються до допомоги війську, підтримки військових, – каже жінка. – Дітки дуже багато всього роблять у масштабах країни.
Тому дорослим варто більше долучати їх до спільної праці на користь суспільства. Так виховаємо добрих громадян, які розбудовуватимуть майбутню Україну.
Слідкуйте за нами у Facebook та Instagram.
Також підписуйтесь на наш Telegram та Youtube.
Дізнайся першим!
