30-річний Михайло на заробітках у Києві з 2003-го. Ще рік тому переводив нелегалів через західний кордон. Зустрічаємося в парку на Нивках. - Нервуюся, щоб не бовкнути чогось зайвого, - запалює цигарку "Мальборо".
Наступні півгодини палить кожні 5 хв. Постійно озирається. Записувати розмову на диктофон і фотографувати себе не дозволяє.
- Все, що від мене вимагали - це провести нелегалів через Карпати між Івано-Франківською і Закарпатською областями. Один чоловік перевозив їх із Росії мікроавтобусом по кілька партій, вісім-десять чоловік за місяць. Їхали на ту зміну, з якою можна було домовитися за меншу суму. У середньому 800-1000 доларів. У Києві вже інший водій чекав на потрібну зміну даїшників та віз далі, на Закарпаття.
Але з хлопцями, які стояли на межі Франківської та Закарпатської, домовитися не змогли. Вперті такі, казали: або по тисячі доларів кожному, або ніяк. Це не вигідно, бо треба було віддати три тисячі доларів лише їм. От і налагодили зв'язки з місцевим лісником. Кілька місяців він переводив нелегалів. Платили йому 800 доларів, а тоді він запросив 1500. За 800 я й сам погодився. Кілька разів проводив їх через ліс, доки мене не продали мєнтам. Довелося відплачуватися ще й від них. Після цього зав'язав.
Звідки саме були нелегали, не знаю. "Чорні" всю дорогу через ліс мовчали. Одягнені в дешевий темний одяг. Їх ще в Росії попереджають: ніяких яскравих речей і торб, тільки гроші й документи. Усі були на диво чистими, охайними, від них нічим не тхнуло.
Кілька разів мені траплялося відсиджуватися з ними. Найдовше- два тижні. Чекали, щоб заступила до вахти чергова зміна на кордоні з угорцями в селі Вілок. Орендував хату. Господарям казав, що турист із Києва, хочу усамітнитися на певний час. Вночі селив у підвалі "чорних". Вони нікуди не виходили з хати. Купив їм біотуалет.
Але довго ховати нелегалів у селі неможливо. Уявіть, щодня йдеш до магазину і купуєш продуктів на 500 гривень. А люди цікаві, усе хочуть знати. Дільничний день і ніч чергував біля хати. Доводилося ще і йому платити.
Було й таке, що сидять голодні, просять купити що-небудь поїсти, дають сто доларів. А мені ліньки. Куплю кілька буханок хліба, і все. Вони обурювалися, вигукували щось своєю мовою, мабуть, вимагали здачі. Я удавав, що не розумію.
