Радійник, який займається боксом, знімає фільми та їздить на європейські кінофести. Ужгородець Олексій Уманський зняв свій перший фільм про кіно, прочитавши у «Старому Замку» публікацію про історію кінематографу на Закарпатті.
Та на цьому не зупинився. Зняв ще один фільм «Два мегапікселі», поїхав на «Берлінале» і запалився ідеєю влаштувати в Ужгороді тиждень німого кіно. Про все це і не тільки – наша з Олексієм розмова.
– Знаю, що у Словаччині ти озвучував програми для всесвітньовідомого каналу Діскавері. Як вдалося знайти таку цікаву роботу?
– Власне її знайшов не я, а моя колега-радійниця Вікторія Рижова. Це її запросили спробувати озвучувати програми каналу, а вона вже й мені запропонувала приєднатися. Через пункт пропуску в Селменцях ми пішки перейшли кордон, а на словацькому боці нас зустріли та відвезли в Кошіце на студію дубляжу. Раніше там озвучували передачі російською мовою для Білорусії. Так було і дешевше, і зручніше. Тож ми зо два місяці їздили туди дублювати програми. Приїжджали на день-два: одного – сиділи і працювали з ранку до вечора, наступного ж ще дещо дочитували. Отримували хороші гонорари. Та й загалом то був досить приємний період. Потім ця робота припинилася. Можливо, змінився ринок, бо студія працювала і на Росію, і на деякі інші країни. А може, Росія почала сама це все дублювати...
– Які передачі озвучували?
– Різні. Наприклад, детективні розслідування, репортажі, програми про автотюнінг. Усе це було дуже цікаво, трохи нагадувало роботу на радіо, бо перед нами був мікрофон. Я мрію озвучувати фільми і мультики, тож для мене це був свого роду перший крок. Перед нами стояв телевізор, на руках мали сценарій. До речі, мікрофон був дуже чутливий: навіть коли ковтав, звук був дуже ефектний. Інколи дублювали дуже цікаві програми, скажімо, про підводний світ. Коли ти все це 40 хвилин дивишся і озвучуєш, то наприкінці вже й сам ніби в океані плаваєш. Звичайно, там була дуже хороша студія.
– Щодо фільмів, як узагалі виникла ідея щось самому відзняти? Тим більше, що перша стрічка була про кіно?
– Зацікавленість фільмами, які знімалися на Закарпатті, почалася зі статті, яку прочитав у «Старому Замку». До того зустрічав публікації на цю тему, але це були, можна сказати, замітки. А тут вийшов насичений інформацією матеріал. Я подумав, що, напевно, тут теж чогось не вистачає, почав повсюди шукати ще якісь відомості. Знайшов багато чого нового і подумав: якщо у газетній публікації воно було цікаво, то у документальному фільмі буде ще цікавіше. Адже можна показати картинку, де все це відбувалося. Як, наприклад, у фільмі «Жайворонок» бачимо Мукачево.
Я так захопився ідеєю, що почав писати сценарій буквально кожного дня. Згодом потроху знімкував. Мені хотілося поділитися інформацією з людьми. Найцікавіше було, коли мене потім питали: що, серйозно, на Закарпатті був Висоцький?
– Хтось допомагав?
– Виникали різні проблеми, потрібно було за тиждень наперед замовляти камеру. Раптом випав дощ – і зйомки зірвалися. Все треба було робити за свої гроші.
– Сам задоволений результатом роботи?
– Задоволений, багато людей подивилися і сказали, що цікаво. Бачили фільм навіть у Росії, мови не розуміли, але нібито їм сподобалося.
Звичайно, було багато і позитивних відгуків, і негативних. Наприклад, що можна було попрацювати над монтажем. Мовляв, чого ти нічого не казав, ми б пособили. Насправді ж я говорив, але тоді ніхто не виявляв бажання допомогти. Тож майже все робив сам. Мій колега допомагав тільки з монтажем.
– Скільки часу пішло на фільм?
– Близько трьох місяців. Приходив після роботи, сідав за ноутбук і брався монтувати. Потім фільм показав телеканал «Тиса».
– Як виникла ідея зняти другий півгодинний фільм та ще й мобільним телефоном?
– Вона виникла тоді, як я вийшов у Києві з кінотеатру після перегляду фільму Бенксі «Выход через сувенирную лавку» про графітчика та людину, яка його постійно знімала. Сама зйомка скидалася на зйомку мобільним телефоном. Я подумав, що це непогана ідея – скомпонувати різні новели, які знімав на мобільний телефон. А їх назбиралося дуже багато. Потрібно було не просто скласти їх докупи, а якось логічно поділити на частини, аби це було фільмом, а не якоюсь мішаниною. Тож першу частину я назвав «Устиг зафіксувати», друга – про алкоголь, де фігурують п’яні люди (серед яких і я). Далі – тварини. І нарешті – мій племінник. В останній частині більше йшлося про дитячі фантазії і про те, чого нам, дорослим, бракує. Все це знімав на ось цей мобільний телефон (показує – Авт.), який уже розпадається. На камеру у два мегапікселі, саме тому так і називається фільм («Два мегапікселі» – Авт.). Хоча пізніше я дізнався, що їх на цій камері навіть і немає – сміється.
– Зараз які плани?
– Хочу зробити проект «Німе кіно». Ця ідея у мене виникла у Німеччині, коли їздив на «Берлінале». Мені сподобалося, що німці гарно ставляться до своєї історії. А німе кіно Німеччини – це своєрідний еталон німого кіно у світі. Отож, я задумав демонструвати в Ужгороді протягом трьох днів німе кіно. Але оскільки для сучасних людей такі фільми можуть бути дещо нуднуватими, то я вирішив оживити перегляд. Роздав ужгородським музикантам, які якось вирізняються з загальної маси, знакові фільми, такі як «Андалузький пес», «Броненосець Потьомкін», щоб вони вибрали якийсь шматок із фільму і озвучили його. Музиканти мають повну волю і обмежуються тільки своєю творчою фантазією. Потім буде підсумкова вечірка після перегляду фільмів, і вони мають або наживо озвучувати стрічку, або записати все перед тим. «Сінемахолу» запропоную зробити якусь одну новелу в стилі німого кіно. Та й сам хочу щось відзняти. І, врешті, все це якось об’єднати і зробити такий собі тиждень німого кіно у місті. Планую десь через місяць-два. Вже погодилися поекспериментувати гурти «308», «Keas», «Тango tempo», діджей Нейтрино, «Джек Пекс» і музикант Діма Павлов, який володіє 12 музичними інструментами. Він, до речі, уже написав музику для «Броненосця Потьомкіна».
– А як узагалі радійник дійшов до кіно?
– Із дитинства дуже його люблю. Намагався передивитися та запам’ятати якомога більше фільмів. А працювати на радіо почав ще в університеті. Тобто вже 5 років минуло. Мені тут зручно.
– Якщо так цікавишся кіно, чи немає бажання взагалі перебратися на ТБ?
– Мені подобається на радіо. Радіо, як і книги, дає простір для уяви: людина може фантазувати, додумовувати. А ще воно створює настрій…
– Ти їздив на «Берлінале» працювати чи відпочивати?
– Ні, поїхав суто для себе на гроші, які заробив тамадою на весіллях. Я вже дуже давно мріяв побувати на одному з таких відомих великих кінофестивалів.
«Берлінале» ж входить у п’ятірку найкращих у світі. Я хотів глянути, як узагалі проходять подібні заходи, які там кінозали, як режисери представляють свої фільми. Правда, коли приїхав, то дізнався, що всі квитки вже давно продані, а я мав лише два дні. Та однаково ходив на цікаві фільми, які представляли режисери в залах. Фестиваль мені надзвичайно сподобався. Тепер дуже хочу потрапити ще й у Канни. Але це вже наступного року.
– Багато знаменитостей бачив у Берліні?
– Я собі думав, що там зірки направо і наліво ходять, але вони засвітилися тільки на відкритті й закритті фесту. Та все ж я побував на показі фільму «Заветная мечта Конрада Коха», головну роль у якому зіграв Даніель Брюль, нам відомий за фільмами «Безславні виродки» та «Ультиматум Борна». То від нього я отримав автограф! Але, чесно кажучи, тоді взагалі важко вірилося, що бачу його живим – сміється.
– Чи маєш велику мрію? Чого прагнеш досягнути?
– Однієї найголовнішої не маю. У мене все якось розписано по часу. Наприклад, через місяць у Сербії буде музичний фестиваль «EXIT». То я майже кожного дня думаю, як би туди поїхати. Ще хочу побувати в Римі. Хотілося б реалізувати кілька проектів, які є в голові та розписані в блокноті. Ще, вже казав, мрію озвучувати фільми і мультики. Але коли я потрапив на серйозну студію, то мені сказали, що над озвученням працюють такі відомі актори, що мені нічого не світить.
