Приватний детектив – діяльність, не визнана в Україні.
У нашому законодавстві просто немає такого поняття, тож офіційно займатися розшуковою роботою сучасні Шерлоки Холмси не можуть.
«Бути впізнаваним – це не для мене»
То як же вони працюють і чи має їхня робота попит, «Замку» розповів закарпатський співробітник одного з найбільших у країні детективних агентств «Конрад» Андрій Попович (ім’я та прізвище змінено з етичних міркувань. – Ред.). «Бути впізнаваним – це не для мене. Робота детектива (хоч я й не люблю цього слова – занадто «кіношно» воно звучить) передбачає можливість заховатися в натовпі, не привертати до себе уваги. Тому навіть не всі мої друзі в курсі, чим я займаюся. Область же маленька, всі всіх тут знають», – розповідає Андрій.
Він почав свою розшукову діяльність кілька років тому, коли прочитав оголошення в газеті. Зізнається: захотів спробувати, щоб реалізувати хлоп’ячі мрії про розслідування цікавих заплутаних справ. На ділі все виявилося куди банальніше, бо нині найчастіше детективів наймають перевірити «чистоту» нового бізнес-партнера, простежити за дітьми чи знайти рідних, з якими багато років тому втратили зв’язок.
«Бути детективом – це моє хобі, а так я працюю юристом. Усі замовлення йдуть до мене не напряму, а через координатора агентства, з яким зв’язуються клієнти. У кожному регіоні окремі працівники. До мене замовлення надходять приблизно двічі на місяць», – продовжує розповідь Андрій. І додає: на Закарпатті послуги детектива поки що не надто популярні, а дарма, бо приватного розшуковця легко можна залучити до тих справ, де міліція безсила чи некомпетентна.
«Наприклад, коли зникає людина, правоохоронці розпочинають пошуки тільки на третій день. Втрачається дорогоцінний час, який можна використати, щоб піти гарячими слідами зниклого. Не так давно був випадок. Син посварився з батьками й пішов з дому. Доки міліція відмовлялася шукати юнака, ми вже всіх опитали й усе обходили. Хлопця, щоправда, тоді додому не повернули.
А ще звернувся до нас чоловік із Донецька, котрий шукав на Закарпатті брата, якого не бачив 30 років. Мені знадобилися для пошуку два дні. Тепер брати спілкуються, а про нашу роботу залишили дуже теплі відгуки.
10 тисяч доларів – за угорський паспорт
Не так давно довелося розбиратися з аферою. Приїхали до нашого краю на відпочинок москвичі. Тут їм розповіли, що мало не кожен закарпатець – з громадянством Угорщини, і, мовляв, це досить легко оформити. Москвичі повірили, попросили знайти людину, яка і їм таке зробить. У Берегові їх звели з такою. Та за роботу попросила аж 10 тисяч доларів. Москвичі більшу частину суми віддали й поїхали додому чекати угорського громадянства. А берегівський «підприємець» через деякий час перестав відповідати на дзвінки. Москвичі звернулися в «Конрад», тож ми почали перевіряти. Виявилося, що це аферист, який обдурив чималу кількість довірливих туристів і втік з грошима. У міліції вже було кілька заяв на нього, нині оголошений у розшук».
Довелося закарпатському Шерлоку розбиратися і в іншій афері. Одна білоруська фірма попросила знайти закарпатського перевізника, котрий зголосився транспортувати з Італії вантаж з великою партією дорогої побутової техніки, відтак зник. Вантаж забрав, але до Білорусі так і не доїхав. Знайти фуру замовники не змогли, білоруська міліція взагалі відмовлялася відкривати кримінальну справу. А оскільки йшлося про значну суму, бізнесмени з сусідньої країни найняли детектива. У допомогу Андрієві дали тільки номери вантажівки, яка перевозила товар. Ужгородець знайшов власника авто, однак виявилося, що на цей номерний знак зареєстрований «легковик», який уже півроку стоїть зламаним на стоянці. «Ґазда» й не підозрював, що з його автівки хтось зняв номерні знаки. Маючи на руках документи, які засвідчували, що номери на вантажівці «липові», білоруси звернулися до італійської поліції. Тепер псевдовласника «закарпатських» номерів шукає Інтерпол.
Чи вживає син наркотики?
А днями Андрій почав працювати над ще однією цікавою справою. Родина з Мукачева звернулася до агентства «Конрад» з проханням простежити за їхньою старенькою мамою. Жінка, мовляв, почала регулярно їздити до Івано-Франківська на богослужіння до якоїсь нетрадиційної церкви. Тепер діти бояться, аби їхня мама не втрапила під вплив сектантів. Щоб не наражати її на небезпеку, попросили детективів прослідкувати за мамою, дізнатися, що це за церква, а при потребі й вивести її з неї. «Справа дуже делікатна, тому будемо діяти обережно. Можливо, доведеться й самому трохи пограти роль нового прибічника цієї віри. Чи не боюся я, що й мене можуть зазомбувати? Ні, гадаю, моя психіка здатна це витримати», – сміється Андрій.
Детектив розповідає: якщо у великих українських містах його колеги досить часто розслідують ситуації, пов’язані з викриттям подружніх зрад, то на Закарпатті таких замовлень не було. Натомість куди популярнішим є нагляд за дитиною-підлітком, ініційований батьками. Їм, скажімо, цікаво знати, де буває їхнє чадо насправді, коли каже, що йде, до прикладу, в кафе, чи курить підліток, чи вживає наркотики, як поводиться на дискотеках. «Я не раз сам ходив у нічні клуби, хоча мені, чесно кажучи, там важко бути непомітним: надто дорослий я вже для таких молодіжних забав. Приємно, що батьки частіше всього помиляються у своїх чадах, бо ті нічого страшного чи протизаконного у вільний час не роблять. Однак я не вважаю шпигування за дітьми чимось поганим. Підлітки ж часто не хочуть розкриватися дорослим, а дорослі не хочуть бути надокучливими й підозріливими. А так батьки нишком дізналися, що хотіли, і можуть спати спокійно».
Андрій каже, що нині детективи беруться за вирішення будь-яких проблем. Хоча іноді й відмовляються. Наприклад, так було, коли до агентства звернулися батьки зниклого торік на Воловеччині чеського туриста. Хлопця шукав цілий загін рятувальників, працювали й міліціонери, адже неподалік місця проживання туриста знайшли його мобільний телефон. «Ми тоді порадилися й вирішили відмовити батькам хлопця. Не маємо досвіду пошукових робіт у горах в умовах зими, до того ж зі своїх джерел знали, що міліція справді дуже ретельно розслідує цю справу і шансів знайти хлопця живим чи мертвим майже немає. Тому змушені були відмовити».
Тетяна ЛІТЕРАТІ, "Старий Замок"
