Ужгородець Роман Селянчин іронічно називає себе українським «заробітчанином». Хоча це і не зовсім так. Він живе, навчається і працює у Японії з 2008 року.
При чому, ще й попутно виховує 4-річну донечку Марічку. Почувається добре, але іноді дуже сумує за друзями, які залишилися на Закарпатті. Тому веде для них блог в Інтернеті, в якому розповідає про своє японське життя-буття. Історії дуже цікаві, захоплюючі та часом навіть повчальні.
Роман охоче відгукнувся на прохання поділитися своїми враженнями і з читачами Мукачево.net.
– Романе, мабуть всім цікаво, розкажи як ти все-таки потрапив до Японії?
– Можна сказати, що випадково. У 2002 році закінчив фізичний факультет, потім вчився ще три роки в аспірантурі. Але дисертацію навіть не захищав, вже не пам’ятаю причин, хоча кандмінімуми поздавав, і навіть парочку наукових статей зробив. Але сім’ю годувати треба (одружився з Оленкою у 2003 році), тому влаштувався на роботу, щоправда не по спеціальності. І так потік час.
А ось у серпні 2008-го з Японії у відпустку приїхав товариш (до речі, також ужгородець). І у розмові «на кухні» виявилося, що він якраз шукає молодого спеціаліста, який міг би приєднатися до їхньої наукової групи. Розповів, що запропонував вакансію одному хлопцеві, який лише закінчив фізфак. Але той просив дати йому час подумати. А я кажу, що погодився б на таку пропозицію одразу…
Японські картинки
– Справді випадковість! І він погодився на твою кандидатуру?
– Товариш думав, що для мене це не актуально. Бо у нас от-от мала народитися дитина, тому і не пропонував. Отже, вирішили, аби все було по-чесному, почекати, чи надумає той хлопець, якому запропонували. І сталося диво, хлопець відмовився, бо мав якісь особисті причини. Міг приїхати у Японію лише через рік. Однак, на жаль, потім як вже не крутили - нічого не вийшло. Отже, справді якась доля…
Так у вересні я остаточно погодився їхати, і японська сторона зайнялася підготовкою документів. У жовтні у нас народилася Марічка, а через півтора місяці я поїхав з дому – в Японію «знову вчитися». Хоча на той час мені вже було 28 років, а це вже «вік» для студента! У грудні мене прийняли на роботу, тоді ж подав документи на вступ до аспірантури, що гарантувало мені можливість залишитися у Японії як мінімум на три роки. Отже, вступив до аспірантури університету в м. Кітакюшю (великого міста на півночі південного острова Кюшю).Навчальний рік в Японії починається в квітні, тому з квітня 2009 року я став студентом аспірантури факультету «інженерії навколишнього середовища» (Faculty of Environmental Engineering, The University of Kitakyushu).
Разом з колегами та студентами
– А як родина? Адже нелегко було, мабуть, покидати дружина та маленьку доньку?
– Оленка та Марічка змогли приїхати до мене тільки через сім місяців, у липні 2009 року. Моя дружина на той час була студенткою УжНУ, тому їй прийшлося взяти академвідпустку, бо доглядати за малою і вчитися виявилося важкувато. Так наша сім’явоз'єдналася, щоправда лише на півтора року.
– Як пройшов період «адаптації» в Японії?
– Перші два роки життя в Японії були важкими для нас в першу чергу в матеріальному плані (і як результат - в психологічному). Бо навчання в аспірантурі тут платне, і незважаючи на те, що я отримав стипендію і мав ще певний підробіток, цього вистачало тільки на життя. Тому, аби оплатити навчання,мусив навіть позичити гроші в того ужгородського товариша, який мене сюди і покликав.
Японське соціальне житло
Але важкі часи згодом закінчилися, вчитися (точніше займатися науковою діяльністю) виявилося неважко. Поступово освоїлися всі, а жінку прийняли в університет на підробіток, а дитину в зв’язку з цим одразу прийняли в садочок. Бо якщо обоє батьків зайняти - то беруть, а якщо хтось сидить вдома, то з цим вже важко. А я продовжував «гризти» граніт науки...
– І які успіхи на цих наукових теренах?
– Пощастило – на другому курсі навчання мені вдалося здобути престижну стипендію від організації JSPS (Japanese society of the promotion of science) на два роки. Але тут прийшов час моїй дружині продовжувати навчання в Ужгороді, оскільки максимально дозволений термін академвідпустки підходив до кінця. З ким залишиться дитина на момент розлуки думали недовго. Звичайно що зі мною, в Японії!
Акція проти пияцтва за кермом
– Ого, досить сміливий крок як для молодого батька!
– Спочатку було страшнувато ставати «100-процентною мамою» для малого дітвака (тоді Марічці було 2 роки і три місяці), але дуже швидко я освоївся. Садочок (понеділок-субота), безкоштовна медицина для дітей – це два основні аргументи. Так, з лютого 2011 року ми живемо з дочкою тут в Японії, а наша мама закінчує свою освіту в УжНУ і приїжджає до нас на літні канікули. Вже звикли до такого «графіку». Звичайно хочемо, аби сім’ябула разом, але шкода кидати медичну освіту на 5-му курсі, тому спільно вирішили якось пережити це. Тим паче, наша мама хоче бути лікарем по-справжньому, бо просто закохана в медицину.
Типовий міський пейзаж
– Чим зараз займаєшся?
– У березні 2012 року я успішно закінчив свою японську аспірантуру з кандидатським ступенем – тобто здійснив те, чого не зміг в Україні. Тепер продовжую займатися наукою в нашому невеличкому колективі. Керівника наукової групи тут називають «сенсей», а я – post-doctoral researcher (аналог українського наукового співробітника). Ще у нас в групі навчається 10 студентів (серед них, окрім японців щекитаєць та кореєць). Займаємося багатьма речами. Базис – це хімія, а конкретніше -нанотехнології, нові матеріали, сенсори, хроматографія та багато іншого.
Робоче місце у лабораторії
– Розкажи трохи про японців, про їхнє буденне життя.
– Люди в Японії дуже багато працюють, причому починають вже зі школи. Переважна більшість дітей вже в початковій школі дуже багато займаються додатково, по вечорам відвідують екстра-школу, на вихідних також мають додаткові заняття. Така ж система в університетах і компаніях. Ніхто їх не примушує, але існують неформальні правила,на кшталт, «не йти додому раніше старшого по ієрархії». Тому дуже добре працюють. Я також проводив багато часу в університеті під час навчання, вільного практично не було. Тому основне моє уявлення про Японію, як країну, складається, в основному, з розмов з нашими студентами, яким здебільшого 21-23 років.
Разом з другом Такумою
– Романе, розкажи ще якусь прикольну історію з свого японського життя…
– Це важко, бо багато чого такого відбувалося. Ну одну можу розповісти, для прикладу. Щоправда, не знаю наскільки вона «політкоректна». Але багато про що говорить. Бо я навіть за ці чотири роки не все знаю про Японію та японців, мене досі часом дивує їхнє світосприйняття, їхні думки, інтереси і знання…
Зазвичай Роман спілкується на різні життєві теми зі своїми студентами під час обідньої перерви. Саме під час них з’ясував, що молодь, наприклад, ніколи не бачила відомий колись у нас, можна сказати культовий, фільм «Сім самураїв» - шедевр японського кінематографу.
Ну, і апогеєм однієї розмови стало одкровення, що японські студенти-фізики не знають хто такий Jesus Christ (Ісус Христос), а Різдво пов’язують лише з Санта Клаусом.
Хто такий Jesus Christ?
«Найсмішніша відповідь була мабуть, що Jesus Christ – це прем’єр-міністр,на уточнююче запитання якої країни – "мабуть Америки". Підключили на допомогу іншого студента (я був впевнений, що він знатиме), він поміркував ікаже, що це хтось, хто має відношення до релігії. Язрадів, бо хоч б не прем’єр-міністр.Попросили взяти участь ще одного колегу і він теж не зміг відповісти хто ж це такий Jesus Christ...»
«Отака культурна прірва роз’єднує нас - людей західного світу і східного.Хоча я не впевнений, що багато закарпатських студентів змогли би чіткосказати хто такий Будда... Так що вибірка моя, так сказати, не дуже репрезентативна, хоча я вірю, що результат вірний. Це Японія. Такою я її бачу».
Загалом у Романа подібних історій – цілий міх! Читати їх – одне задоволення, бо він відкриває для нас неприкрашений телебаченням Схід, розказує простій житейські історії.
Лежачий флеш-моб у Кіото
Мав би я таку можливість – передрукував би більшість з них. Не втримався і перепостив ще одну.
Злочин і покарання
Днями моєму сенсею подзвонили на робочий телефон рано вранці. Дзвонив міліціонер і повідомив, що вони знайшли мій велосипед, який у мене вкрали в квітні цього року. Отже, в рамках планової перевірки велосипедів - одного дядечка, 58 років, корінного аборигена спіймали на моєму старому велосипеді. Велосипед забрали, а доля дядечка залежала... від мене.
Сьогодні в неділю в 3 години мені було назначено побачення в центральному офісі поліції нашого району. Дуже пунктуально - нас з Такумою вже чекали і десь за 20 хвилин ми впоралися, перше запитання було дуже серйозне і Такума переклав мені на англійську: "How do you want to punish the man who stole your bicycle?" (Як би ви хотіли, аби було покрапано чоловіка, який вкрав ваш велосипед?). На що я відповів: "I don't want to punish him, don't want to decide, just want my bicycle back..." (Я не хочу нікого карати, лише хочу повернути свій велік). Бо як вважають деякі люди –«не суди і несудимий будеш»...
Інші запитання були технічного плану, крім того прийшлося заповнити ще три-чотири папірця, після чого мені урочисто видали мій старий велосипед і посвідчення, що він в списку крадених, яке я маю пред’являти в разі, якщо мене зупинять і проб’ютьвелік по базі... От і все. Справедливість восторжествувала і я був нескінченно радий, що злодієм виявився не іноземець - бо за такі штучки він би мусів їхати додому. А старому і так нічого не буде, просто треба буде собі шукати десь інший велосипед…
Приготування до вечірки
Загалом, у мене до Романа було ще сила-силенна запитань. Однак якщо про все тут розповідати – прийдеться писати цілий трактат про сучасне японське життя очима ужгородського науковця.
Тому Роману сміливо раджу писати книгу. Хоча насправді він її вже пише – у своєму блогу-щоденнику. http://romanselyanchyn.blogspot.com. Можливо колись надрукує – і ці записи стануть неоцінимим путівником для першовідкривачів Японії та японців.
А ще мені (думаю, щоі нашим читачам також) дуже полюбилася ця класна ужгородська сім’я.Бажаємо їм подальших успіхів у далекій-далекій Японії, яка завдяки Роману, Оленці та Марічці стала для нас набагато ближчою!
Big in Japan
Також Роман запрошує до спілкування, в тому числі молодих науковців (переважно фізиків та хіміків), які бажали б продовжити своє навчання у «Країні вранішнього сонця» - і охоче надасть свої поради та рекомендації.
