Вбивця 25-річного міліціонера відсидів у тюрмі більше, ніж хлопець устиг прожити на світі...
Кажуть, що час -- найкращий лікар. З плином літ забувається все: і добре, і зле. Проте навіть роки не здатні залічити душевної рани від втрати близької людини. От і ужгородка Наталія Подрез, вдова убитого злочинцем сержанта міліції, і тепер, через вісім років від часу трагедії, не може забути свого Олексія. Про коханого чоловіка матері щодня нагадує її донечка Каріна з жвавими карими оченятками -- немов копія батька. Зрештою, сам Олексій, ще задовго до проведення ультразвукового обстеження та визначення статі плоду, незвіданим чином знав, що в них народиться дівчинка, навіть ім’я їй придумав -- Карінка…
Нічна погоня за озброєним рецидивістом
17 червня 2003 року 25-річного сержанта закарпатської міліції, водія патрульного автомобіля Державної служби охорони Олексія Подреза не стало. Того фатального дня ніщо не віщувало хлопцеві біди. Наряд ДСО у складі двох чоловіків (Олексій сидів за кермом) об’їздив на службовому автомобілі місто Чоп та довколишні села. Була вже половина четвертої ночі. Незабаром чергування треба було здавати та їхати додому, в село Кам’яниця Ужгородського району, відпочивати. До коханої дружини Наталки, яка мала невдовзі народити їхнього первістка -- маленьку донечку...
Зненацька у світлі автомобільних фар виринула якась постать. Смаглявий чолов’яга вів велосипед, завантажений різними клунками. Як з’ясується пізніше, то був місцевий нероба, добре відомий міліції рецидивіст. Фактично все своє свідоме життя -- понад 25 років -- він, житель одного з таборів в Ужгородському районі, провів по тюрмах за скоєння цілого букету злочинів. Стояв на обліку в міліції як особливо небезпечний рецидивіст. Такі за розум вже ніколи не візьмуться, а будуть і далі красти та грабувати.
От і тоді чопський злодій повертався, обікравши дитячий садок у селі Соломоново неподалік Чопа, а заодно «почистив» ще кілька сараїв і підвалів жителів міста. Поскладавши награбоване в лантухи (окрім продуктів харчування, там були й кілька крадених та задушених курей), злодюга завантажив ними поцуплений велосипед і тягнув усе в рідний табір.
-- Стій! Міліція! -- наказали зловмиснику правоохоронці.
Але рецидивіст і не думав здаватися. Кинувши велосипед, побіг у поле. На слова сержанта Подреза, що треба бігти за втікачем і затримати його, розважливий напарник відказав, мовляв: не варто, адже цей нікуди не дінеться і завтра його можна буде спокійно взяти в таборі... Мабуть, так і варто було зробити, бо в темряві, коли не бачиш, що в людини в руках, все може статися. Взяли б наступного дня протверезілого злодія, відшукали б в таборі крадене, і пішов би він на свою чергову «посадку» в тюрму. А молодий міліціонер залишився б живим. Але…
Не той характер був в Олексія Подреза. Хлопець мав завжди загострене почуття справедливості. Можливо, ще й тому, що зростав без батька, якого вбили злочинці: повертався чоловік додому із зарплатнею, звернув на коротку стежину, а там його й підстерегли вбивці. Тож виховання трьох братів і сестер фактично лягло на плечі Олекси – старшого у родині. Опікувався ними, мов батько, кожного влаштував на навчання, роботу.
Під час служби в армії Олексій Подрез теж відзначився. Строкову службу він, уродженець далекого містечка Зміїв Харківської області, проходив на прикордонній заставі в селі Кам’яниця Ужгородського району. Не раз молодий прикордонник затримував нелегальних мігрантів з країн Азії та Африки і їх місцевих провідників. Бувало, зловмисники погрожували розправою принциповому прикордоннику. Але він на це не зважав, а твердо стояв на сторожі законності та порядку. Тому і в міліцію вирішив піти після служби.
От і тоді, у червні 2003-го, незважаючи на пораду старшого та досвідченішого колеги, молодий сержант без вагань кинувся у ніч за злочинцем. Бігли полем. Дорогою міліціонер оголив табельний пістолет і наказав утікачеві зупинитися. Однак той продовжував утікати. Не зупинив його навіть попереджувальний постріл у повітря. Проте з кожною миттю відстань між міліціонером і втікачем зменшувалася. Добігши майже до залізничного полотна і перескочивши рівчак, сержант схопив злодія за плече. Зненацька той розвернувся, тримаючи в руці ніж (рецидивіст завжди ходив «на діло» озброєним), і відразу завдав ним підступного удару з розвороту. Направлене душогубом гостре лезо увійшло просто в серце Олексія. Шансів вижити у нього практично не було. Але вже помираючи, міліціонер зумів розрядити у свого вбивцю всю обойму «Макарова». Тіла їхні знайшли поруч: 25-річний міліціонер з ножем у серці та застрелений злодій-рецидивіст, чий загальний тюремний «стаж» був більшим, аніж Олексій встиг на світі прожити…
Похоронили загиблого героя-міліціонера в Кам’яниці, де він провів свої недовгі щасливі роки з Наталкою. На могилі встановили добротний пам’ятник. А іменем Олексія Подреза названо той самий дитсадок у Соломонові, біля якого він загинув. Планували ще й вулицю в Чопі назвати, але з цим щось не вийшло…
Вісім років без чоловіка й батька дитини
Про ті страшні події нині бесідуємо напередодні Дня пам’яті загиблих працівників міліції з вдовою убитого сержанта. 29-річна Наталка каже спокійно, без сліз, але від почутого сльози самі підступають до горла… Поруч з нами у м’якому кріслі сидить розумниця з жвавими карими оченятками -- донечка Наталки та Олексія Подрезів Каріна. Свого батька дитина ніколи не бачила: коли той загинув, вона перебувала ще в лоні матері. Коли говорить мама, Карінка мовчки слухає, не проронивши ні слова. Я теж не відважуюся перервати монолог цієї тендітної жінки, якій так багато довелося вистраждати в житті.
-- Уже вісім років минуло з того часу, як не стало Олексія, -- зітхає Наталія Подрез. -- Здається, що ціла вічність пройшла. Час у проблемах і щоденних справах минає швидко. Каріна вже школярка, росте з кожним днем, в музичну школу ходить. Тепер здається, що все це було давно. Але осадок на душі, рубець на серці залишаються. Коли дивлюся по телебаченню або читаю в пресі, що десь в Україні загинув міліціонер, відразу згадую Олексія…
…Карінка мала народитися саме в той час, як не стало Олексія. Але оскільки мені кололи заспокійливі препарати, то вона з’явилася на світ з переносом --на три тижні пізніше. Чоловік казав: «Згадайте мої слова -- буде дівчинка Каріна». Він дуже любив дітей, усе з чужими няньчився. Посадить, бувало, сусідських дітлахів в машину, та й поїде катати їх. Малеча від нього була в захваті. Я уявляла, як він любитиме своїх, раз за чужими так гине…
…Нині Каріна сприймає те, що сталося з батьком, немов якусь легенду. Хвала Богу, не на її очах усе відбувалося. Це в мене досі все перед очима: і похорон, і тіло мертвого коханого. Яка то несправедливість -- через злощасні харчі двоє людей пішло з життя. Нехай то злодій був, рецидивіст, але ж він теж -- людина…
…Мій Олексій завжди прагнув справедливості. Перед тим, як повернутися до мене на Закарпаття, він працював після армії в патрульній міліції у Харкові. І там під час затримання озброєного злочинця, який поранив його напарника, Олексій застосував табельну зброю та застрелив того зловмисника. Дуже він переживав тоді, що вбив людину, але начальство за цей героїчний вчинок його преміювало модерним магнітофоном. Ми почали зустрічалися, коли Олексій служив у нашому селі на прикордонній заставі. Але я вважала -- що занадто молода для серйозних стосунків: лиш 16 років тоді мала. Олексій був на 4 роки старший за мене. Коли запропонував після демобілізації з армії одружитися, відповіла, мовляв: їдь собі додому, добре подумай, а життя покаже, бути нам разом чи ні. Поїхав він на рідну Харківщину, пообіцявши обов’язково повернутися. Справді, через три роки він приїхав. Наполягав, аби ми швидше побралися. Запропонував або мене забрати у Харків, або сам переведеться на Закарпаття. Коли я вибрала рідну домівку, він відразу й перевівся сюди. Спершу працював тут у конвойному взводі, а з травня 2003 року -- в ДСО. Попрацював там лише півтора місяця...
"Похорон я пам'ятаю, мов у тумані..."
Події того страшного дня моя співрозмовниця, незважаючи на роки, що минули, і нині пам’ятає до дрібниць. Таке не забувається…
-- Коли Олексій заступив на те своє останнє чергування в Чопі, я саме поїхала на передпологове ультразвукове обстеження в Ужгород, -- розповідає після невеличкої паузи Наталка. -- Лікарі сказали, що все нормально, і я щасливою поверталася додому в Кам’яницю. Їду в маршрутці, коли в Оноківцях зупиняє нас міліцейська машина. Заходить в салон моя мама, вся заплакана. Каже, аби я вийшла з автобуса. А мене відразу страх охопив: запитую, з ким сталося лихо: з Льошею чи з моїм братом? Нічого конкретного не кажуть. А там уже й бабця моя, теж заплакана. На подальші запитання пояснили мені, що Олексій затримував злочинця і той його поранив… Цікавлюся, де він – кажуть: в лікарні. Наполягаю, аби відразу їхати до нього. Я тоді навіть не плакала: думаю, слава Богу, що живий. Та повезли мене чомусь не до чоловіка в лікарню, а в пологовий будинок. Заперечую, що мені не туди треба, та мене не слухають. У лікарні мені зразу вкололи якийсь препарат, зачекали доки він почне діяти і я заспокоюся. А тоді зайшов Петро Бронтерюк і повідомив про смерть Олексія.
Додому мене вже не відпустили. Я пам’ятаю, що заспокійливі препарати на мене чомусь не діяли. Спати я не хотіла, зате весь час в голові роїлися тяжкі думки. Оця перша ніч у лікарні була для мене найстрашнішою! Не хотіли мене на похорон відпускати, боялися, аби викидня не сталося. Та я дуже просилася. Сам похорон я, під дією всіх отих медикаментів, не дуже й пам’ятаю. Все було, мов у тумані…
Коли народилася донечка і дали на неї подивитися, я була вражена -- як вона була схожа на чоловіка!
Дитина мене відволікала від сумних думок, далі було навчання в медучилищі. Усе це допомагало, інакше б замкнулася в собі й не знати, чим би все закінчилося…
Життя триває
Серед проблемних питань у житті вдови загиблого міліціонера залишається квартирне. Наталка працює в Ужгороді, Карінка ходить тут до школи. Але орендувати в місті помешкання -- доволі дорого. А зарплата в медсестри -- мізерна, менше тисячі гривень. Донедавна вони одержували пенсію по втраті годувальника і на дружину загиблого міліціонера, і на дитину. Але відколи Карінці виповнилося 8 років, ця пенсія стала наполовину меншою. З чого жити?.. Тож Наталка Подрез дуже сподівається на підтримку з боку керівництва УМВС, зокрема, що їй з дитиною виділять якесь тимчасове службове житло в Ужгороді, бодай кімнатку в гуртожитку.
-- Я не можу сказати, що про мене всі забули, -- підсумовує нашу розмову Наталія Подрез. -- Допомагають нам, чим можуть. Я вдячна за роботу, яку мені дали, за усі премії, хай і невеличкі. Дали нам певну суму і відразу після трагедії. Але життя триває, щодня виникають якісь нові проблеми. Так що від допомоги ми б ніколи не відмовилися…
