Баранова (Саломаха) Клавдія Гаврилівна, народилася 1 листопада 1923 року у селі Мала Білозірка Василівського району Запорізької області у селянській родині середнього достатку.
Батьки Клавдії Гаврилівни, Зінаїда Омелянівна та Гаврило Васильович Баранови, виховували п’ятьох дітей: одного хлопця та чотирьох дівчат. У роки колективізації вони змушені були вступити до колгоспу, втративши при цьому частину худоби та реманенту.
— Наше село було велике та гарне. Тут знаходилися аж чотири церковні приходи: Вознесенський, Пантелеймонівський, Середній та Хутірський. Люди в селі були добрими та набожними. Всі — від дітей до старих звикли ходити до церкви. На початку 30-х років, коли у селі розпочалася колективізація, майже одночасно з цим почалися гоніння на церкву. Навіть нам, дітям-школярам, згадує вона дитячі роки, — почали суворо забороняти ходити до церкви. Пам’ятаю, як сільські активісти — комуністи та комсомольці почали нищити церковний інвентар, знімати дзвони, а вони у наших церквах були великі і дуже гарні, пригадує Клавдія Гаврилівна. — Після цього, за Її словами, у приміщеннях церков почали створювати клуби, кінозали, зерносховища, що наводило на людей жах та смуток.
— У 1932-1933 роках у с. Мала Білозірка був страшенний голод. Цьому, у значній мірі сприяли дії бригад активістів, які ходили від хати до хати із залізними піками, якими протикали стіни, підлогу… Вони забирали від людей все до останнього. Серед таких активістів були люди зовсім неграмотні, проте біди своїм односельчанам вони принесли багато. «За роки Голодомору, — мовила сумно жінка, — у селі померло від голоду багато людей. Ми також почали пухнути, у нас росли животи, а із шкіри виходила вода. Руки наскрізь світилися, і видно було кров’яні судини. У цей час доводилося їсти все, що можна було якимось чином знайти. Була така рослина курай, яка мала маленькі зернятка. Ми ті зернятка ногами перетирали, просівали, змішували з пареною лободою і робили лепеники. Мати ділила кожному із нас по маленькому шматочку, однак кожен був дуже радий і цьому. Їли також лушпайки з проса, від яких задихалися. Кукурудзяні качани товкли в ступі, просівали, змочували водою, додавали парені листя буряків і ліпили щось їстівне».
Батьки Баранової К. Г.
Клавдія Гаврилівна розповіла, як вона з маленькими сестричками Марусею та Вірою знайшли схований мамою вузлик з насінням огірків, кабачків, кавунів і все з’їли. Страх перед батьками був дуже великий, та голод був ще сильнішим. До цього часу пам’ятає, що саранча поїла траву і від лободи залишилися лише стовбурці. На селі стали їсти котів та собак. Почали траплялися випадки набагато страшніші. Чудом їм вдалося пережити страхіття 1932-1933 років.
До Мукачева Клавдія Гаврилівна Баранова приїхала у 2006 році до сина, з сім’єю якого і зараз проживає.
Дзвони
Вернім ефіру дзвонів благовіст!
Хай над мурашниками сіл і міст,
Над резерваціями Матері-Природи
До Бога лине він, до Вищих сил,
В ім’я живих, за мирний сон могил,
Мов клич до каяття, молитви й згоди.
Підступні, невблаганні сили Зла
Заповзялись понищити дотла
скарби віків, духовності Собори.
Як дзвони падали із висоти,
коли услід валилися хрести,
то з ними падали Буття опори.
Кому даровано збагнути до кінця,
як з дзвонами повергнуто й серця
у темну ніч німотної скорботи?
Тож повернім одвічне право їм —
Вість благодаті слати в кожен дім
І жар сердець нести в ясні висоти!
31/Х-91.
Софія Малильо
