З приходом до влади зорієнтованих на Росію Януковича та його донецької команди силами невеликої купки політиканів на Закарпатті знову активізувалося так зване „русинське” питання.
З приходом до влади зорієнтованих на Росію Януковича та його донецької команди силами невеликої купки політиканів на Закарпатті знову активізувалося так зване „русинське” питання. Нещодавно в Ужгороді у видавництві „Мистецька лінія” вийшла у світ книжка „Закарпатське століття: ХХ інтерв’ю”, в якій поміщено докладні бесіди з найвидатнішими інтелігентами краю. Серед багатьох питань наші відомі земляки тією чи іншою мірою торкалися і питання русинства та власної національної ідентифікації. У часи постійної спекуляції цією темою думка героїв книжки є якраз доречною і авторитетною.
Василь Маркусь, академік, головний редактор 7-томної
„Енциклопедії української діаспори”:
Феномен політичного русинства – це феномен Магочі. Це здібна людина. Інтелектуальна, працьовита, але дуже амбітна. Для закарпатців він хоче стати своєрідним Грушевським чи Масариком. Образно кажучи, сподівається на білому коні приїхати до Ужгорода, як губернатор Жаткович. При цьому вживає методів єхидних і злостивих. У нього велика антиукраїнська наставленість. Магочі став ідеологом русинського руху, кон’юнктурно використавши період оксамитових революцій та демократизацію в Центральній Європі. Ще раніше мав контакти на Закарпатті, у Словаччині. Його приймали в Ужгороді ще за часів КГБ. Я думаю, що тут були обопільні зацікавлення.
Політичне русинство є рухом кон’юнктурним. Він ще потягнеться, доки живуть люди, які з цього користають. Адже туди пристали ті, кого життя залишило на маргінесі. Я не бачу для політичного русинства перспектив. Воно не опанувало маси. Так, воно ще потриває якийсь час, бо Україна – демократична держава. Єдине, що дивує: чому Магочі досі не визнано персоною нон-грата? Адже він наробив стільки шкоди для української справи! Ставлення до нього в діаспорі негативне. Ті, що пропонували його на кафедру українських студій в Торонто, нині про це шкодують. Але він запхається скрізь”.
Ернест Контратович, народний художник України, старійшина закарпатської школи живопису:
„Я усвідомив себе українцем ще в тих часах, коли вчився в Ужгородській учительській семінарії, де директорував Августин Волошин. Я брав той патріотизм від народу. Для мене це було зовсім природно. Тому і примкнув саме до української учительської громади Підкарпаття”.
Олекса Мишанич, академік, президент Національної асоціації україністів, лауреат Національної премії імені Шевченка:
„На науковому рівні питання русинства давно розв’язано. Тут нема про що дискутувати. Та й серйозних опонентів я не бачу. Мені навіть соромно за самодіяльний рівень „вождів” новостворюваного народу. Наукою тут і не пахне. Одне галакання, яке не має під собою ніяких підстав. Це є чисте політиканство, яке буде існувати доти, поки в ньому буде зацікавлені.
Я вважаю, що Україна не приділяє достатньої уваги цій проблемі, бо має нині інші клопоти. Всі думають, що це – купка комедіантів, які бавляться у політику. Бо як би це справді було щось серйозне, то держава звернула б на це увагу. Адже національна безпека актуальна завжди”.
Петро Мідянка, один з найсамобутніших та найвідоміших закарпатських поетів в Україні та за кордоном:
„Я ніколи не ставився позитивно до створення так званої „русинської” літератури. Це творять не письменники. Штучно можна витворити що завгодно. Цей сурогат, який намагається витворити група осіб, не є ні цікавим, ні перспективним”.
Павло Бедзір, художник, одна з легенд мистецького життя Ужгорода:
„Закарпаття, знаходячись у центрі Європи, повинно залишатися само собою і в той же час – внести нові перспективи в загальноукраїнську культуру. Оце теперішнє русинство лише на руку мадярам. Ці спекуляції пішли від КГБ. Я українцем був і буду”.
Олена Рудловчак, найбільший дослідник спадщини Духновича та його доби, почесний доктор Ужгородського Національного університету:
„Усі наші будителі, в тому числі Духнович, відносили себе до малоросів, у сучасному трактуванні – українців. Теперішній розкол на Пряшівщині на українців і русинів я сприймаю як величезну трагедію. Я скажу вам словами Анатолія Кралицького, який писав, що Господь Бог поселив нас за Карпатми, відірвавши від своїх братів. Але це не значить, що ми з ними перестали бути єдиними. І далі написав слова, які мені дуже любляться: „Якщо від живого тіла відрізати кусник м’яса, то він скоро почне смердіти. Його стануть роз’їдати черв’яки і нарешті викинуть на смітник”.
Це погляд наших предків ще з ХІХ століття: не розбиватися на частини, бо буде з нас одне гниле м’ясо, яке поїдять хробаки.
На жаль, мораль тепер зійшла на повний нуль. Я бачу в цьому русинстві дикий кар’єризм. Коли російські філологи Пряшівщини побачили, що вони тепер нікому не потрібні, то видумали собі політичний русинізм. Окрім того, багато талановитих інтелігентів не доросли до справжньої української культури. Справжньої, а не поверхової. Вони не засвоїли її, не зрозуміли. Українська культура залишилася для них чужою, хоча це їхня рідна культура.
Якби вони прислухалися до пісні, знали глибше мистецтво, історію, літературу, то побачили б, що це одне і те ж – просто на різних щаблях. Не можна русина, як сто років тому, прив’язувати лише до хліва!
Для мене „русин” і „українець” – синоніми, бо насправді це є одне і теж.
Степан Стойко, професор, доктор біологічних наук, почесний доктор закордонних університетів, нагороджений золотою медаллю в Європарламенті:
„Закарпаття свідчить про невмирущість українського народу. Тисячу років тому нас було за Карпатами, може, 50-60 тисяч чоловік, тепер – уже мільйон. І ця невеличка горстка народу під гнітом чужих держав зуміла зберегти свою віру, мову, традиції. Це дивовижний приклад національного потенціалу українців”.
Василь Комендар, професор Ужгородського Національного університету, академік, віце-президент Українського ботанічного товариства:
„Я сам прийшов до українства. Це було природно, без усяких мук та сумнівів. Розкажу вам такий епізод. Наприкінці 50-х за науковими обмінами я побував в Угорщині. Біолог, у якого я зупинився, на честь мого приїзду організував вечірку, на яку запросив знайомих. Прийшло близько вісімнадцяти чоловік подивитися, як я потім дізнався, на „угророса”. Спочатку розглядали старі фото, на яких був батько господаря, котрий, здається, служив жандармом у Дубовому. Потім кажуть тост: „Ми раді приймати у себе рутена”.
Я відповідаю, що я – не рутен, а українець. Запала мертва тиша. Довший час усі мовчки дивилися телевізор, а потім по одному розійшлися. Угорці й дотепер страшенно банують за Закарпаттям і не можуть змиритися, що воно перестало бути мадярським. Вони мріють про те, що історія повернеться назад”.
Михайло Тиводар, професор, доктор історичних наук, автор всеукраїнського підручника „Етнологія”:
„Перспективи русинський рух не має жодної. Наявність української держави сприятиме подальшій інтеграції української нації не тільки політично, а й культурно. Культурно-побутові відмінності між регіонами будуть і мусять бути, бо їх наявність робить етнос самодостатнім у внутрішньокультурному діалозі. Приклад того – як козацька пісня поширилася на Закарпатті, а закарпатська стала загальноукраїнською. Це ліквідовує потребу нації приймати маргінальні культурні запозичення ззовні.
На рівні політиканства русинізм живитиметься доти, доки ті чи інші політичні сили вбачатимуть у ньому користь для себе. А по-друге, чому в нас так багато партій, рухів, організацій? Тому що вони дають можливість окремими особам, які мають забагато внутрішньої енергії, прагнуть визнання, стати лідерами цих партій і задовольнити свої амбіції. Часто це треба оцінювати саме так. Чому русинські товариства розкололися на десятки? Бо всі хочуть бути „вождями”. Людина – істота емоційна”.
Іван Чендей, письменник, лауреат Національної премії імені Шевченка:
„Я себе усвідомив українцем великою мірою завдяки літературі. Я побачив, що мова наших людей – це мова Коцюбинського, Стефаника, Франка, Шевченка. Адже до війни я не читав українські твори, виховувався в русофільському дусі. Тому добре знав „Мать” Горького.
Велику роль відіграло повернення до народної творчості, пісні, колимййки. Я побачив, що українська культура є нашою, що це є ми. Раніше просто бракувало інформації. А тут уже була безпосередня причетність. І вона все розставила на свої місця. Це сталося не під чиїмось тиском. Я сам дійшов до цього. Це відбулося мирним шляхом – через власне усвідомлення”.
Дмитро Кремінь, поет, публіцист, лауреат Національної премії імені Шевченка:
„Винаходити вербове колесо русинства у часи Інтернету – нонсенс. Я сам не забув рідної говірки, але в часи племінної та общинної Рутенії мене не тягне. Коломийки, танок, сопілка, трембіта – святі для мене поняття: я закарпатець в Україні. Але я українець на Закарпатті, а не угр і не словак, не німець і не румун. Національна самоіндентифікація – символ цивілізованої нації”.
За книжкою „Закарпатське століття: ХХ інтерв’ю”
Олександр ГАВРОШ, Ужгород
