Святкування 70-річчя Карпатської України знову привернуло увагу всієї держави до краю. Власне, Закарпаття вже приблизно з початку 2000-х років постійно перебуває в епіцентрі суспільно-політичного життя країни

Святкування 70-річчя Карпатської України знову привернуло увагу всієї держави до краю. Власне, Закарпаття вже приблизно з початку 2000-х років постійно перебуває в епіцентрі суспільно-політичного життя країни. Почалося це з проникнення в область київського фінансово-олігархічного капіталу через СДПУ(о), яке згодом обернулося жорстким політичним протистоянням, піком якого стала відома всьому світу мукачівська епопея 2003–2004 років.

Нині на Печерських пагорбах у Ки­єві закарпатці є чи не найвпливовішими серед інших регіональних еліт, і це при тому, що область і за територією, і за населенням, і за економічним потенціалом є однією з найменших у країні. Що дуже прикметно: край, на відміну від інших потужних у політичному сенсі регіонів, до прикладу Донецького чи Львівського, представлений у Києві надзвичайно різноманітно. Це і глава Секретаріату Президента В. Балога, й один із лідерів Партії регіонів Н. Шуфрич, і голова Конституційного Суду А. Стри­жак, і член багатьох українських урядів
В. Пинзеник, і голова ради Асоціації українських банків С. Арже­ві­­тін та ректор чи не найпрестижнішого національного університету «Києво-Могилянська академія» С. Квіт. У такому вимірі Закарпаття можна порів­няти ли­ше з самою столицею, що ще більше підкреслює унікальність краю, оскільки зрозуміло, що стартові умови тут зовсім не однакові. То чим пояснити таке різке зростання впливу регіону на життя країни при браку й могутньої економіки, і великої кількості населення?

Наважимося припустити, що фено­мен Закарпаття прихований у самій його історії. Невеличкий край на стику циві­лізацій ніби в краплі води відбиває в собі долю всієї країни, яка також складалася, як наслідок різноманітних геополітичних, історико-культурних, релі­гійних впливів. Споконвічно слов’янська земля протягом тисячоліття, мов губка, вбирала в себе традиції католицької та протестантської Західної Європи, лихоліття монголо-татарського та османського поневолення, ідеї револю­ційних змін та конформізму, водночас залишаючись у своїй основі культурою, що розпочинає витоки з Київської Русі. Як наслідок, на Закарпатті склався специ­фічний менталітет, який можна охарактеризувати, як типово український, але в жодному разі не націоналістичний, що різко відрізняє наш край від  сусідів галичан. Бо на цих територіях захист від іноземних впливів проходив у значно відвертіших формах збройної боротьби, що для закарпатців, відділених від праматері горами й лісами, було неможливо. Звідси психологія наших краян є радше космополітичною, ніж націонал-патріотичною, що ро­бить їх значно компроміснішими й неупередженішими в налагоджуванні різноманітних стосунків.

Так було у XVIII та XIX століттях, коли вихідці із Закарпаття успішно реалізовували себе й у Відні, Будапешті та Празі, і в Петербурзі, Москві та Ки­єві. У XX ст. географія ще більше розширилася за рахунок Австралії та Америки, але власного потужного руху  відстоювання своєї державності в краї не розгорталося. Тим цінніші акти 21 січ­ня 1919 р. про бажання возз’єднатися з Україною, і особливо 15 березня 1939 р. – про проголошення Карпатської України.

Звичайно, на них мали величезний уплив вихідці з іншого боку Карпат, але сам факт усвідомлення себе єдиною політичною нацією з Україною є промовистим. Тому нинішня політизація русинського питання є все та ж осучаснена форма геополітичних впли­вів, і вона не має нічого спільного ні з духом, ні з історією Закарпаття. Власне, з погляду здорового глузду, і немає іншого вибору, про що красномовно свідчить доля Карпатської України. Бо при виборі між угорцями, румунами, словаками, звичайно ж, Україна є кровно спорідненою без усяких вагань.

Та хочеться сьогодні застерегти й від надмірної політизації історичної да­ти, що зазвичай притаманно в розпал політичних баталій. Бо не слід забувати, що корінними закарпатцями є й представники майже 150-тисячної угорської громади, яка, звичайно, може і повинна поважати історичну значу­щість події – так, як українці мають поважати річницю переходу Арпада через Карпати, але ніколи ні перші, ні другі не сприймуть це як національне свято. Стосується згадане і величезної кіль­кості інших закарпатців, для яких героїчна революційна боротьба є далекою історією, а ніяк не способом розв’я­зання сучасних суспільних конфліктів.

Власне, стаття починалася з того, що в умовах жорсткого політичного протистояння, коли особисті амбіції є лише дріб’язковим відображенням величезних економічних, історичних, культурних, ментальних протиріч, надзвичайно великий попит має якраз вміння їх злагоджувати, що притаманно закарпатцям. Звичайно, в умовах розбурханих емоцій навіть найлагідніший миротворець також здається монстром, але лікар тут один – час. Тому культура примирення здається єдиним можливим шляхом збереження соборної України. І цьому повинні слугувати всі свята, у тому числі й таке визначне для Закарпаття, як 70-річчя Карпатської України.

Віктор Пащенко