В ексклюзивному інтерв’ю Мукачево.net спортсмен зізнався, що вже четвертий рік поспіль приїздить на відпочинок до нас.
Ігор Бєланов — легенда українського футболу. Володар Кубка кубків-1986. Віце-чемпіон Європи-1988. Лауреат «Золотого м'яча»-1986, як кращий футболіст Європи. Такого високого звання серед українських футболістів за всю історію окрім нього досягли лише Олег Блохін та Андрій Шевченко.
Виступав за одеський «Чорноморець», потім перейшов до київського «Динамо». Успішно грав за збірну СРСР. На чемпіонаті світу у Мексиці у 1986 році Бєланов став єдиним радянським футболістом, який забив три голи у одному матчі фінальної стадії чемпіонату світу. Німецький журнал Kicker в класифікації кращих нападників назвав Ігоря Бєланова другим – одразу після Марадони. За швидкість на полі іноземні журналісти називали футболіста «кульовою блискавкою».
Нині Ігор Бєланов живе в Одесі, тренує молодь. І, виявляється, неодмінно влітку приїжджає на Закарпаття. Зустрітися з ним вдалося у Берегові, на термальному басейні УСБ «Закарпаття».
– Ігоре Івановичу, скажіть, як часто буваєте в наших краях?
– Ви ж знаєте, що спортсмени… коли все добре, коли молоді – все гарно. А пізніше всі болячки вилазять на поверхню. Отже, щороку просто змушений їздити лікуватися. І вже четвертий рік – саме на Закарпаття.
Подагра – професійне захворювання, суглоби ломить, як кажуть –«хвороба королів». Рятуюся від неї у санаторії «Синяк» та у термальному басейні у Берегові.
– Чим зараз займаєтесь якщо не секрет?
– Працюю в Одеській міській адміністрації, очолюю управління фізкультури та спорту. Ще й депутат міської ради. У принципі чиновницька робота, не дуже в захваті від неї. Бачу, що це не моє...
– А у футбольному плані?
– Маю свою юнацьку спортивну школу. А у вересні відкриваємо разом з Олегом Блохіним таку ж школу у Вінниці. Отже, що буде далі – покаже життя. Адже все слід спробувати. Був спортсменом, тренером, чиновником. Остання посада найменш приваблива для мене. Бо постійно зустрічаюся з фальшю, несправедливістю. Люди сьогодні тобі посміхаються, а завтра можуть підніжку підставити. Таке не для мене. Бо на футбольному полі бачиш ворога, тобто суперника – там хто сильніше, той і переможе. А тут все навпаки часом. Перемогу дістають зовсім не ті, хто показував свою силу…
– Ви очолювали ветеранську команду збірної України...
– Як почав працювати у адміністрації, допомагати меру Одеси – їздити і грати вже нема часу. Та й колишні травми дають знати про себе. Потрібно слідкувати за здоров’ям. Лікарі заборонили їсти жирне, вживати алкоголь – що це за життя! (сміється)
– За футбольним життям Закарпаття не слідкуєте? Ось у нас є команда «Берегвідейк», чемпіон України серед аматорських команд.
– Чесно скажу – не знав. Берегово ж далекувато від Одеси. Тепер буду знати.
– Багато хто вважає, що у сучасному футболі все вирішують гроші...
– Так гроші вирішують багато. Але ж є ще люди, які сидять на трибунах, вболівають. Коли, наприклад, Аршавін (капітан збірної Росії. – авт.) каже, що це не його проблеми (що Російська збірна вилетіла з Євро-2012. – авт.)... Як таке можна казати? Люди приїхали подивитися чемпіонат Європи, сплять де завгодно, гроші останні витрачають. Ми ніколи так до людей, до своїх вболівальників не ставилися.
– Тобто раніше все було по-іншому?
– Був патріотизм, була ідея, були сльози на очах. І це не гучні слова – так воно було. Ми могли постояти за друзів, товаришів по команді. І не було такого, що прийшов стажер і йому одразу все... Два роки я мешкав на службовій квартирі. Тоді лише врешті-решт прийшов до Лобановського, кажу: «Валерій Васильович, в мене родина, чи можу отримати квартиру?» Він каже: «Тепер можеш, заслужив…»
– Якщо порівнювати заробітки футболістів у 1980-х і теперішніх фаворитів...
– Не слід порівнювати. Ми теж жили непогано у ті часи, отримували пристойні гроші. І думаю, що отримували заслужено. Але отримували добре лише тоді, коли вигравали. Не те, що зараз. Потрібно робити зарплату футболістам невелику. Виграв – отримав премію. Стимул є. Заробляй! Не хочеш – сиди на голій зарплаті. Якщо ми чотири гри поспіль вигравали – мали вдвічі більше. Якщо ні – то й грошей не бачили.
– Як оцінюєте гру української збірної на Євро-2012? Ваші прогнози були оптимістичними...
– Нормально наші зіграли. Не треба забувати, які команди були у чемпіонаті – Англія, Італія! Ми і так підбадьорювали наших, як могли. Звісно,після першої гри видохлися трохи... Нещодавно розмовляв з Олегом (Блохіним. –авт.) у Вінниці. Він каже: «А що ми могли зробити, якщо нападаючі бігли у інший бік! Один Шева м’ячі забиває, а інші де?»
– А в чому причина?
– Їм, мабуть, цікавіше грати у власних клубах. Вони там мільйонери. Навіщо їм тут бігати? Про який патріотизм мова йде? Подивіться, як вони розмовляють – нічого не соромляться. Бари, дискотеки... Їх розбалували. Це таке нове покоління…
– І все-таки згадаємо 1986 рік, чемпіонат світу у Мексиці. Це був для вас «зірковий» час.
– Досі шкода, що вилетіли! Якби той суддя не напартачив... (суддя Фредрікссон зарахував гол у ворота збірної СРСР від збірної Бельгії у положенні «поза грою»). Це справді був мій зірковий час. Грав як божевільний – не могли зупинити ні свої, ні чужі. Була навіть байка, що коли Бєланов пробігає біля судді – у того одразу нежить починається. Від вітру. (сміється. – авт.)
Але не буду багато хвалитися. Бо завжди розумів: у футбол грає не одна людина. Грає команда. Бо навіть Марадона нічого б не зміг зробити з командою, яка нічого не вміє. Став би він тоді найкращим футболістом світу? Ніколи.
А як ми грали? Відчували плече товариша. Саші Заварову лише показав, він одразу дає м’яча. Вася Рац, який виконував іноді чорнову роботу… Тому і команда була сильна.
– У 2003 році Ви стали власником швейцарського клубу «Віль». Як так сталося?
– Тоді хотілося працювати. А тут особливо робити було нічого. Тому погодився на пропозицію партнерів. Було кілька засновників, не лише я один. Мав ідею відкрити там школу Лобановського. Але коли приїхали, швидко побачили, що нікому ми там не потрібні. Швейцарцям футбол не цікавий – в них на першому місці лише теніс і лижі.
– Але команда стала, тим не менше, чемпіоном країни…
– Я одразу сказав, що кубок Швейцарії буде наш. Над нами сміялися. Однак таки виграли. Допомагав мені Саша Заваров. Дали футболістам преміальні – вони виграли. За те, що ми тоді зробили – нам мали пам’ятник покласти... А насправді до нас ставлення було інше – ніби ми ще у чомусь винні.
– Вас не запрошували більше як тренера за кордон, або у столицю?
– Запрошують досі. І зараз Олег (Блохін. – авт.) запрошує, аби я тренером пішов. У «Динамо» запрошують. Але я не хочу. Бо не вмію стримуватися, коли щось не так. Мені якщо хтось почне вказувати – пошлю під три чорти. Зараз я не залежу ні від кого, тому можу говорити все, що думаю. Але не всім це подобається. Я так звик: якщо мене поважають, я все зроблю, душу вкладу у справу. Якщо ні – просто йду геть.
– Як вам відпочинок у Берегові?Справді термальна вода допомагає?
– Якби раніше про цю воду знав – всім би радив саме тут лікуватися після травм. По собі відчуваю. Декілька сеансів – і я вже можу бігати, тренуватися. Ще б бажано мати поле футбольне поруч – тоді можна і збірну на ноги ставити! Бачу, що зміни тут відбуваються. Адже що раніше було – просто жах. Тепер все культурно – ніхто нікому не заважає, не пірнає на голову. Це ж не розважальний комплекс, а практично лікувальний заклад. Дуже радий, що нарешті у басейна в Берегові з’явився господар. Це я кажу як професіонал. А де порядок – там і результат.
