Ще в часи студентства в Ужгородському національному університеті кількараз доводилось мені роззявляти рота, слухаючи оповіді своїх однолітків про благі часи у США.
Саме виник модний тренд — проводити за океаном літні канікули, відпочиваючи та працюючи водночас. Відтоді минуло кілька років, про канікули я давно забув, вже неодноразово перетинав кордон, а в цьому матеріалі спробую довести тобі, читачу, що чи не найзаповітніше бажання новорічної ночі те, що пов’язане з подорожами.
Плюс особисті примхи
Копенгаген — Будапешт — Відень — Малага — Лондон — Копенгаген — отаким ось насиченим видався мій маршрут трохи більше як за рік. Зважаючи на наші соціальні реалії, я би й сам не повірив, що за якийсь короткий проміжок часу можна стільки наїздити Європою. У пригоді стала професія, яку люблю, ціную, поважаю, — журналістика.
Пригадую 2006-й, свій перший курс, аудиторія на ужгородському «Бамі», головна тема розмов однокурсників — мрії, перспективи… Звісно, усім хотілося романтики (тому, мабуть, чи не найпопулярнішим жанром у групі був подорожній нарис), ймовірно, більшість до неї так і не «доживе», полишивши нереально складне борсання у медіапросторі, знаю, є й ті, хто реалізовується. Я це все до того, що саме журналістика (важлива деталь — спортивна журналістика) відкрила мені двері у Старий світ.
Справді, не всі поїздки були службові, але саме праця у ЗМІ дозволяє мандрувати континентом. Так ось, я двічі за 14 місяців побував у Копенгагені! Уперше — 2011-го їздив з полтавською «Ворсклою» на матч Ліги Європи, удруге — наживо бачив, як Луїс Адріано з «Шахтаря» нехтує принципами fair play в лігочемпіонівській грі з «Нордшелландом». Лондон відкрив для себе, завдячуючи календарю національної збірної України, яка цьогоріч у вересні зустрічалася на «Уемблі» з Англією; Будапешт, Відень і Малага — це особисті примхи.
Відзначу два важливі моменти. Перший — за кордоном практично все здається кращим, ніж удома. Другий — за якихось кілька днів «там» уже кортіло повернутися «сюди»…
No comments…
Зазвичай закордонна поїздка для киянина розпочинається в аеропорту «Бориспіль». Але траплялося й таке, що закінчувалася вона в мене навіть у Харкові та Донецьку. Я, певно, ніколи не забуду того шоку, коли після минулорічних відвідин Данії літак приземлився у першій столиці України, на годиннику — четверта за північ, вийшов з термінала, темно, глухо, як, не дай Боже, після війни, сідаю у таксі (важливо — «Ладу» дев’ятку), по дорозі на залізничний вокзал машина «ловить» кілька ям… Повірте, яка прикрість, бо ж іще кілька годин тому вживався в інші реалії. Копенгаген — це наче інша планета, йдеш вулицею й банально не натрапляєш на злидні! А це, мабуть, головна ознака соціального устрою.
Оскільки у Скандинавії бував до і після Євро-2012, то промайнула думка, що це Данія, а не ми, до чогось готувалася. Приміром, цього листопада по всьому Копенгагену велися масштабні ремонтні роботи — замінювали асфальт (на перший погляд, чи не найкращого українського зразка), підземні комунікації. Звісно, у тому ж Донецьку в аеропорту радував око новенький міжнародний термінал. Радував, а водночас наштовхував на роздуми: чи потрібні Донбасу такі великівеликі повітряні ворота, тим паче, бюджету країни будівництво влетіло у копієчку? (Хіба на перспективу…). Найбільше ж вразило інше. Уявіть: Данія, Ліга чемпіонів, «Шахтар», словом, цивілізація, шик і пафос навкруги, далі ви прилітаєте в Донецьк, заходите у вбиральню аеропорту, а на дзеркалі над умивальником оголошення: «Увага! Автоматичний злив води! Просто піднесіть руки під кран». Хто ми? Що це? Середньовіччя? No comments…
Бійся тероризму!?
Темпоритм життя, не майте сумніву, найвищий у Лондоні. Це взагалі настільки щільно заповнене людьми місто, що подеколи воно мені нагадувало київське метро в годину пік. Ні, штовханини, як такої, не було, проте у магазинах, на найпопулярнішій місцевій Оксфордстрит, яблуку було ніде впасти. Зрештою, це не завадило українській делегації (переважно журналістам) нагребти звідти всілякого відверто непотрібного лахміття у фунтдвап’ять ціною. Не звикли ми до справжніх розпродажів? Ні, я дотримуюся іншої думки: наш люд банально повважав, що якщо лондонське, то це — круто. Я не купився на замануху, придбавши хіба реально крутий зимовий светр і сумку (без знижок!). Навіть не собі, дружині.
Взагалі, Лондон — це суцільні сюрпризи. Спочатку плутаєш, з якого боку сідати в таксі, потім ніяк не второпаєш, чому підключення до інтернету в готелі коштує 10 фунтів стерлінгів за добу, а насамкінець… боїшся тероризму. Повірте, довелося понервувати, коли на вулицях, у магазинах, кафе, словом, всюди і в неймовірній кількості, люди у хиджабах. Переконував себе, що це банальна фобія, нав’язана медіа, зрештою, довіряв собі, проте дискомфорт все одно відчувався…
Не без розчарування
Буденність дорівнює Будапешт. Мене ця думка не полишала, відколи залишив угорську столицю. Знаєте, для туристів воно все причепурено, так би мовити, іноземцям показують красиві палаци, пропонують прокататися на пароплаві Дунаєм, смачно годують. Однак коли відхиляєшся від програми туру, то опиняєшся не інакше як у нетрях, які дуже схожі (за своєю суттю, не архітектурою) на київську Троєщину, навіть не Позняки. Будапешт, як мені (і не лише мені) здалося, бідніший за Київ. Хай і гарніший своїми архітектурними ансамблями. Це — найбільше розчарування мандрів, як би парадоксально воно не звучало на Закарпатті. На жаль, не найкращі спогади залишилися і від відвідин австрійського Відня: справді, все фантастично, водночас чогось бракує. Можливо, таке враження склалось тому, що потрапив у нього 1 січня (самі розумієте, наскільки це складно), чи радше через страшну зливу, яка тривала упродовж дня відвідин
…Ризикніть!
Півтора тижня, проведені на Середземному морі, змусили забути про все на світі. Благо, мій рахунок був типу «все включено», тож не довелося себе бодай у чомусь обмежувати в готелі. А поза ним — ціни цілком помірні, якщо порівнювати з Копенгагеном і Лондоном. Знаєте, якщо в Британії дуже багато мусульман, то в Іспанії своя проблема — темношкірі «гості» з недалекої Африки. На пляжах вони — головна рушійна сила! Продають парео, сонцезахисні окуляри, різноманітні намиста. Найважливіше: ніде, окрім Малаги, не куштував настільки смачних страв з риби!..
А ще у Торремоліносі (містечко неподалік Малаги) купив у темношкірого продавця окуляри. Уявіть моє здивування, коли, повернувшись додому, ідентичний аксесуар примітив у колеги та ще двох знайомих! Мої окуляри коштували найдешевше — лише 12 євро, у Києві ж за них правили більш ніж 600 гривень…
Подорожувати всередині країн вдалося лише на Піренеях. Там спокійно сідав з дружиною в автобус й об’їздив усі околиці Малаги. На жаль, не вийшло реалізувати «суперплан» перетину шведського кордону: у листопаді 2012-го «Шахтар» дуже довго, як для типового виїзного матчу Ліги чемпіонів, перебував за кордоном, Копенгаген же недалеко від Мальме. Однак колега, якому пропонував майнути через майже 8кілометровий Ересуннський міст (40 хвилин автобусом в іншу країну), не схотів, зіславшись на брак коштів. А сам я не ризикнув…
Замість епілогу
…Ага! У проміжках між усім цим довелось ще й у Криму побувати. Приїхав у Симеїз і… більше туди не повернуся. Місцеві жителі на півострові позитивно налаштовані до туристів, але платити більше 50 доларів лише за добу ночівлі, а водночас дивитися, як на пляжах миють автівки, у ресторанах (мовчу про якісь там забігайлівки) й вбиральні немає…
За рік з гаком я зрозумів найважливіше: закордонні вояжі — стимул успішної роботи. Разом з тим, вони докорінно змінюють життя, розставляючи свої пріоритети. Завжди цікаві пріоритети…
