Виповнилося 100 років від дня народження заслуженої артистки УРСР.
В історії кожного мистецького колективу на почесному місці завжди прописані свої корифеї. До таких у Закарпатському музичнодраматичному театрі безперечно належить заслужена артистка УРСР Марія Людвиківна Пільцер (1912—1976). Цьогоріч 27 листопада виповнилося 100 років від дня її народження. Вчителька за першою освітою, Марія Людвиківна згодом віддається своєму душевному покликанню – театру, який, за словами Миколи Гоголя, є «кафедрою, з якої можна багато сказати світові».
У просторі й часі українського театрального мистецтва чимало аналогічних прикладів. Такий шлях проходили і перша заслужена артистка України, «симфонія української сцени» Марія Заньковецька, і «поетка сцени» – народна артистка СРСР Наталія Ужвій. Такий шлях пройшла і Марія Пільцер, в народі, серед закарпатців, «наша Маруся».
Захоплення театром у Марії Пільцер відбулося після побачених у дитинстві аматорських вистав вчителів. Згодом, працюючи у далекому верховинському селі Розтока на Волівщині (нинішня Міжгірщина), уважно слідкувала за розвитком театрального мистецтва краю.
В той час (1921–1929) на Підкарпатській Русі діяв Руський театр Товариства «Просвіта» в Ужгороді, на сцену якого виходили такі знаменитості, як М.Садовський, О.Загаров, М.Морська, М.Певний, М.Аркас, В.Іванова та інші. На жаль, в кінці 1929 р. через фінансові проблеми, зневажливе ставлення до нього чеського уряду та місцевих чиновників він припинив свою діяльність.
Щоб компенсувати втрату професійного театру, виникла думка про створення в краї тримовного (українською, російською, русинською) театру, підготувавши до його роботи акторський склад з місцевої (в основному вчительської) молоді шляхом безоплатної курсової підготовки. Спочатку місячної, потім шестимісячної. Згодом ця курсова підготовка перетворилася на дворічну Драматичну школу (1934—1936). По закінченні стаціонарного навчання 23 випускники, в тому числі згодом відомі на Закарпатті актори В.Бідяк, П.Гоца, В.Грабар, Е.Сочка, В.Левкулич, М.Пільцер та інші, склали основу новоутвореного Земського народного театру Підкарпатської Русі (1936—1938).
Програма Драматичної школи була побудована так, що викладання та підготовка спектаклів велися трьома мовами: російською – П.Алексеєв, О.Полуектова – вихованці Московського художнього театру (МХТ), які сповідували в театрі естетику психофізичної дії; українською – В.ІвановаСтахура, колишня партнерка М.Садовського – представниця школи з естетикою сценічного реалізму; чеською – відомий чеський актор і режисер Виноградського театру із Праги Франтішек Главати, який дотримувався естетики модернізму. Відповідно, в мовному оригіналі гралися російські й українські вистави. Чеських і словацьких авторів у перекладі русинською мовою ставив Ф.Главати. Така суміш естетичних та мовних напрямів, з одного боку мала свій освітній позитив, з іншого — існувала загроза мовної боротьби всередині колективу, що, врешті, через втручання у роботу закладу політичних партій, і сталося.
Забігаючи наперед, відзначимо, що театральна освіта вчительки Марії Пільцер на цьому не завершилася. Відбулося ще два етапи підвищення професійного рівня. Після успішних гастролей Земського театру в Празі (квітень 1936 р.) вона була запрошена на піврічне стажування у Національний театр столиці Чехословаччини, де працювали найвидатніші чеські актори. А в жовтні 1946 р. Марія Пільцер успішно складає заліки з акторської майстерності по закінченні двомісячного семінару при щойно організованому Закарпатському обласному музичнодраматичному театрі.
Окрім п’єс чеських авторів – братів А. і Ф.Мрштиків «Маріша» («Маруся») і Л.Строупежницького «Твердоголові» у перекладі русинською мовою, в репертуар Земського театру як продовжувача лінії Драматичної школи були включені мовою оригіналу «Одруження» М.Гоголя, «Квадратура круга» В.Катаєва, «Безталанна» та «Суєта» І.КарпенкаКарого.
Перший показ «Марусі» в Ужгороді відбувся 11 січня 1936 р., де в головній ролі виступила М.Пільцер. Преса писала: «М.Пільцер прекрасним і милим образом завоювала собі вже на початку гри симпатію глядачів. Її виконання в драматичних моментах спокусили глядачів до оплесків при відкритій сцені. Пільцер – це талант, про нього ще багато почуємо».
У наступній виставі «Квадратура круга» М.Пільцер зіграла одну з головних ролей. «Становище пані Пільцер – відзначала одна з газет, — було важке. Їй довелося зображувати незнайомий тип комсомолки... Все ж артистка зобразила все, що на її місці можна було зобразити».
У квітні 1936 року Земський театр з виставами «Маріша», «Твердоголові» та «Безталанна» гастролює в Празі. Відомий театральний критик із Праги Карл Енгельмюллер писав: «В заглавній ролі, як Маріша (Маруся), цілком захопила нас М.Пільцер зразковою точністю, особливо в дикції, натхненним виконанням марного бунту, глибокого суму, затятості й тугого відчаю, які особливо в останніх двох діях мали свої найкращі хвилини». Наступні покази вистав «Твердоголові» та «Безталанна» теж викликали захоплення. «Історія розлучення коханців Гната і Варки і нещасного кінця шлюбу Гната з Софією була зіграна чисто помалоруському, отже, за оригіналом під режисурою В.ІвановоїСтахурової у виставі «Безталанна» М.Пільцер показалася нам тут після Маріші та Вероніки знову з іншого боку як демонічна сільська красуня, яка помстилася на суперниці, котра відібрала її коханого після їхньої сварки, красуня, яка є вічною небезпекою для молодого подружжя. Пільцер досконало виражає в своїй Варці тяжко ображене самолюбство і диявольство зрілої жінки, яка починає боротьбу, щоб здобути втраченого коханого за будьяку ціну, отже, за ціну Софіїного життя», — писала про виставу одна із газет.
Пройшовши повноцінне стажування в Національному театрі Праги, М.Пільцер з новими знаннями, досвідом та поглядами на розвиток мистецтва краю повертається на Закарпаття в театр, який на той час встиг змінити назву на «Дружество Земський народний театр Підкарпатської Русі». Своє підтвердження провідної акторки краю М.Пільцер відзначила успіхом у ролі Анни у драмі «Украдене щастя» І.Франка. Преса і надалі слідкує за кожним її кроком.
Рецензент вистави «Бідність не порок» О.Островського писав: «Невимовно потішала нас М.Пільцер у ролі Пелагеї Єгорівни. Так повно, так чудово провести свою роль може тільки артистка з виключним відчуттям сцени, сценічної правди». А рецензія на виставу «Дорога квітів» В.Катаєва зазначала: «Господаркою третьої дії була пані М.Пільцер в ролі Віри Газгольдер. Цю роль артистка провела блискуче, створивши в цілком життєвих і правдивих тонах злу карикатуру на так зване вільне кохання. Легкодумність і примхливість у кожному русі, тембр голосу, сцена біля грамофона – все це було більш ніж бездоганно, було талановито».
Через політичну напругу в краї, тримовну кризову ситуацію в театрі, часті зміни мистецького керівництва, втрати системності в роботі колектив став фінансово шкутильгати. М.Пільцер через такі обставини була змушена вийти із складу групи із заявою: «Кожного першого числа ми не знали, чи одержимо гроші… Півтора літніх місяця ми взагалі були без коштів… Я вирішила повернутись на вчительську дорогу… Назавжди? До того часу, поки нові керівники театру, якщо такі будуть, про мене не згадають. І поки театр не буде мистецтвом».
Розлука з театром тривала майже 7 років, насичених різними політичними та історичними подіями. А 10 березня 1945 р. в газеті «Закарпатська Україна» було вміщено запрошення артистів для переговорів щодо вступу до трупи «Народного театру Закарпатської України». Список запрошених починався із звернення до М.Пільцер. Тож в акторській біографії «нашої Марусі» розпочався новий творчий відлік ролей тепер вже у Закарпатському музичнодраматичному театрі, який було відкрито 7 листопада 1946 року виставою «Під каштанами Праги» К.Симонова у постановці народного артиста УРСР В.Магара.
Дебют Марії Людвиківни відбувся у виставі «Ластівка» за п’єсою Л.Смілянського в ролі Ганнусі Несторенко. Наступною була роль Ліди у виставі «Платон Кречет» О.Корнійчука. На початку 1947 року художнім керівником було призначено режисера Гната Ігнатовича, який для постановки обрав драму О.Корнійчука «Загибель ескадри». Газета «Закарпатська Україна» відзначила, що прем’єрою «Загибель ескадри» театр рекомендує себе повноцінною художньою одиницею. У цій виставі М.Пільцер зіграла Оксану, роль із числа провідних персонажів твору. 30 років на сцені акторка обласного театру зіграла більше сотні різнопланових ролей, вдалих у постановках різних режисерів. Її гра завжди відзначалась високим професіоналізмом, акторською технікою, культурою слова, тонким відчуттям партнера, ансамблю, незважаючи на те, чи це була класика, чи сучасна драматургія. Акумулювавши в собі школу акторської майстерності, здобуту від вчителівмхатівців, українських корифеїв та чеських модерністів, вона створювала блискучі образи: Олени Миколаївни («Міщани» М.Горького), Богуславки («Маруся Богуславка» М.Старицького), колоритної сварливої Ганни, матері Ігната («Безталанна» І.КарпенкаКарого), зубатої і веселої тітки Секлети («За двома зайцями» М.Старицького).
На відміну від традиційного трактування образу Олени у п’єсі «Устим Кармелюк», де виконавиці цієї ролі акцентували увагу на статевих відносинах з Кармелюком, в Закарпатському театрі завдяки М.Пільцер було створено образ жінки як вірного друга, помічниці бунтівника, яка присвятила себе справі, за яку Кармелюк віддав життя. Тривалий час в репертуарі театру йшла вистава «Сватання на Гончарівці», яку театр обов’язково включав в гастрольний репертуар, і в цьому була певна заслуга М.Пільцер. Рецензент з міста Володимира (Росія) писав: «Пільцер створює реалістичний образ, її Одарка – це проста обмежена жінка, якій би видати свою дочку за багатого. Гляньте, яка палітра почуттів у неї».
Глибокі знання національних традицій, побуту, соковитого гумору робили її неперевершеною в ролі Стехи «Дай серцю волю, заведе в неволю», Гордилі у «Циганці Азі», баби Насті у «Наймичці» (композиція Г.Ігнатовича за однойменною п’єсою І.Тогобічного «Наймичка» і окремих творів Т.Шевченка).
Марія Пільцер успішно зіграла ряд ролей у виставах театру на так звану місцеву тематику. У 1966 році ужгородський театр отримав із Чернівців п’єсу «Вовчиха» — інсценізацію однойменного оповідання О.Кобилянської Ю.Ананьєвим, яку в Ужгороді поставив О.Гриб. Преса писала: «Цей спектакль є етапною подією в житті артистів. Головна героїня п’єси Зоя Жмут — нещасна жінка, котру боротьба за власний шматок хліба і землі поступово робить, як назвали її люди, вовчихою, — і стосовно до односільчан, та і до своєї родини». Оцінка вистави як місцевої преси, так і відгуків під час гастролей зводиться до того, що Зоя Жмут у блискучому виконанні М.Пільцер – це згусток глибоких життєвих спостережень внаслідок всебічного знання побуту українських селян. До речі, що за виконання цієї ролі М.Пільцер була відзначена премією на республіканському огляді театрів у 1966 році.
Особиста доля Марії Людвиківни склалася так, що в 1947 році вона познайомилася з Гнатом Ігнатовичем, який в цей час був призначений художнім керівником Закарпатського театру. Учень Л.Курбаса, соратник О.Довженка, він приніс в обласний музичнодраматичний театр своє бачення розвитку українського театрального мистецтва. Його погляди на роль театру в житті нації багато в чому збігалися з поглядами М.Пільцер, і вони об’єднали їх не тільки у театрі, а й у сімейному житті на цілих 30 років.
Думається, що розповіді М.Пільцер про створення і роботу театрів на Закарпатті 20—30х років ХХ ст., в яких вона працювала, та зібраний матеріал з різномовних газет, бо вільно володіла ще й чеською, словацькою, угорською, російською мовами, спонукали Гната Ігнатовича до праці про Закарпатський театр, яка згодом отримала назву «Від гасниці до рампи» і вийшла друком у двох книгах завдяки старанню їхніх дітей і онуків у 2008—2011 роках. Історія і надалі рухається вперед, тому хотілось би, щоб на будинку в Ужгороді з’явилася меморіальна табличка, яка б нагадувала прийдешнім поколінням, що тут проживали корифеї театру Срібної землі — Марія Пільцер і Гнат Ігнатович.
