Закарпаття активно йде дорогою декомунізації та дерусифікації, кінець шляху вже не за горами. На жаль, у деяких районах області досі стоять символи тоталітаризму, які нагадують про жахи того часу. Якщо з пам’ятниками виникають деякі затримки, то вулиці перейменовують активніше.
Mukachevo.net поспілкувалось з директором департаменту стратегічних комунікацій, національностей та релігій Закарпатської ОВА Романом Молдавчуком. Він розповів, наскільки швидко просувається процес декомунізації в області, чи багато залишилося радянських пам'ятників та скільки вулиць, які потрібно перейменувати.
— Все просувається не так швидко, як би ми хотіли. Але коли я говорю «ми би хотіли» – це суто моє суб'єктивне бачення, бо для мене це важливо. Наскільки це важливо для голів громад, видно за їхніми діями. У порівнянні з іншими областями України ми досить непогано рухаємося.
Програма максимум – щоб цих усіх пам'ятників у нас не залишилося. А якщо щось і залишиться, то їх треба розмістити в музеї тоталітаризму – такий варто створити на території Закарпаття, щоб показувати й розказувати майбутнім поколінням про ті жахіття, які пережила Україна за часів комуністичного режиму. Показати пропаганду і терор, який несли нашому народу радянські вожді.
Люди, які ще пам’ятають ті часи, можуть докладно розповісти про жахіття сталінських репресій, утиски церкви, прояви будь-яких проукраїнських поглядів, засудження за найменший спротив системі, заслання в концтабори, жахи повсюдної пропаганди, доносів та небезпек.
— Ті пам’ятники, які демонтуються, де зараз знаходяться?
— Вони знаходяться на зберіганні в громадах (ті, які не були надто пошкоджені при демонтажі). Ось, до прикладу, пам`ятник зі словацького кордону в Ужгороді знаходиться на зберіганні і чекає визначення подальшого його статусу. А далі науковці, історики, мистецтвознавці повинні визначити цінність тих чи тих пам`ятників і вирішити, чи мають вони історичну та мистецьку цінність. Якщо так, вони стануть частиною експозиції майбутнього музею тоталітаризму. Я вважаю, що такий музей потрібно створити.
— Що стосується назв вулиць, як триває процес?
— З вулицями в нас значно краща ситуація, ніж з пам`ятниками, їх залишилося трохи більше сотні. Я думаю, що за два-три місяці ми це завершимо. В кількох останніх громадах проводять слухання, нові назви узгоджують з людьми, які проживають на цих вулицях.
Те саме стосується назви села Пушкіно Вилоцької громади, де мешканці вже провели слухання і обрали нову назву. Днями в громаді має відбутися сесія, на якій нову назву затвердять та перейменують вулиці.
— У 2022 році був активний процес демонтажу пам'ятників, а минулоріч трохи призупинився. Складається враження, що коли росіяни проводили окупацію українських земель, то у голів громад був певний страх і вони активно позбувалися маркерів "русского мира", а коли російський солдат відступив, то в громадах почали вигадувати, чому не потрібно зносити пам'ятники. Чи це так, з чим пов'язана така пасивність?
— Цей фактор, який ви зазначили, мабуть, був найдієвішим. Був страх, ненависть, злоба, у декого взагалі світогляд кардинально змінився, і коли людина розуміє, що всі ці роки дивилась не в той бік, мала не ті цінності, тоді й відбувся такий злам у свідомості.
Вони почали дивитися на знаки радянського минулого під іншим кутом. Прийшло розуміння, що з ними потрібно боротись, прийшов на це час.
Знову-таки громадськість теж мала відчутний вплив. Велика роль журналістів, які постійно нагадували і нагадують про важливість очищення простору. Публічність, медійність та заклики до голів громад, аби нарешті за 30 років вони навели лад з цим питанням.
Основний момент– це спроможність громади до усвідомлення важливості декомунізації.
Там, де голови громад, депутати, члени виконкому розуміли історичні нюанси, процес йшов швидко. А де було навпаки– там він гальмувався й гальмується надалі.
Вигадувалися різні відмовки та причини – нема грошей, нема ще чогось. Хоча інколи достатньо простого трактора чи вантажівки: зачепити тросом і завалити це одоробло, під яким інколи немає жодного історичного підтексту. До речі, є села, де не воювала жодна людина, але там стоїть цей нещасний радянський пам`ятник. У ті часи пам`ятники ставилися на кожному кроці.
— Досі є мітки «русского мира», які показують велич і вплив радянської системи і пропаганди. Де стоїть пам`ятник Пушкіну, Достоєвському, радянському солдату – там зберігається частинка оцього культивованого путіним «русского мира» і «победобесия».
— Саме так. Тому потрібно розуміти, що це наша частина ідеологічної боротьби з ворогом. Бо аргумент, що немає грошей, не на часі, особисто для мене нівелюється фактом, котрий повинні всі зрозуміти: велика частина російських цілей на території України – це саме пам`ятники, котрі символізують створення української державності.
Бити ракетою за мільйони доларів по музею Шухевича – це не просто так, вони добре розуміють важливість цих індикацій, цих символів для українців.
Дивіться також: У Харкові з'являться вулиці Мукачівська та Синевирська
Росіяни, коли окуповують територію, найперше починають повертати пам`ятники Леніну, радянським солдатам, Жукову, знову змінюють назви вулиць на радянські, імперські. Ми воюємо не лише на фронті зі зброєю, а також в ідеологічному полі – у самоідентифікації як нації.
— Наскільки ОДА залучена до процесу очищення Закарпаття? Бо, крім одного пам'ятника "освободітєлю" в Ужгороді на словацькому кордоні, якось не помітно, що влада переймається цим питанням.
— Облдержадміністрація може бути залучена тільки в межах своїх повноважень. Робота ведеться систематично й постійно. Я комунікую з головами громад, пишемо листи, проводимо розмови. Наскільки тут є роль ОДА, досить важко оцінити, але є речі, які здійснювалися і здійснюються за безпосередньої участі адміністрації.
— Тут доречно навести приклад Львівської ОДА, де активно взяли процес у свої руки і вже буквально днями завершили процес демонтажу пам`ятників на території Львівщини.
— Це чудовий результат, вітаю колег. Був час, коли ми їх випереджали, в них цей процес пішов швидше. Їм за це повага, звичайно, але я від Львівщини іншого і не чекав, будемо відвертими. А з іншого боку – це не є соціалістичне змагання, у 2024 році ми цей процес теж прискоримо і, маю сподівання, теж завершимо.
— Російські пропагандисти уважно стежать за подіями на Закарпатті. Вони радіють, коли якась громада відмовляється від демонтажу пам'ятника, і засмучуються, коли "альоши" палають. Як на це реагує обласна влада? Не думаю, що багато приємності, коли російський МЗС захоплюється Керецьками чи селом Пушкіно на Закарпатті.
— Тут два питання. По-перше, чи надавати розголосу, коли щось таке відбувається? Якщо надаємо розголосу, то російські телеканали радо користуються цим і роблять з події пропагандистські сюжети.
Інше питання, давайте відверто, на кого здійснюють вплив російські пропагандисти? Якщо для когось важливо, що говорить Соловйов у Росії, то вибачте мені. Соловйов «віщає» для росіян, вони будуть раді від будь-чого, що той пропагандист перекрутить.
Тому, з одного боку, можна було б не надавати публічності й тихо щось вирішити, а з іншого – громадськість винесла це питання на публіку. Але, чесно, що там Соловйов чи алкоголічка Захарова видали своїми брудними ротами, що там говорять «Ріа-новості» чи «ітар-тасс» – мене це не цікавить, якщо це, звісно, не впливає на нашу обороноздатність та безпеку.
— Чого чекати у 2024 році? Чи зможе Закарпаття похвалитися очищенням області від "рускомірських" маркерів?
— Я думаю, що до кінця 2024 року ми будемо вже говорити, що Закарпаття очищене від радянських та імперських міток. Хіба можуть залишитись зовсім маргінальні старости сіл, але не думаю, що такі будуть.
Вважаю, що цей процес маємо завершити, забути про нього й будувати нове суспільство, з новим розумінням. Для того, щоб переосмислити цей період, який пройшла наша держава, а також створити базу для цього переосмислення.
— Дуже показовими в процесі декомунізації є Хустська та Виноградівська громади – там найбільша кількість радянських пам'ятників. З чим пов'язана така туга за "совєтчиною"? Особливо дивно це для столиці Карпатської України, звідки совєти вивезли в табори безліч героїв боротьби за незалежність.
— На жаль. Я думаю, це історичний вплив і релігійна складова.
— Тобто московський патріархат?
— Як можна на пам`ятники тоталітарної системи, яка знищувала церкву та священників, котра говорила, що релігії не має бути, що це рудимент минулого, ставити хрести? У мене для цього нема пояснення.
В Росії зрозуміло, російська церква – це складова та ідеологічна підтримка імперіалізму, шовінізму і їхньої агресії проти України. Але коли у нас на пам`ятники тоталітарної системи ставлять хрести, то я цього не розумію.
Можливо, це ритуал якийсь – змішувати Боже з грішним. Для мене, як християнина, є розуміння, що радянська влада – це влада антихристів, тому хрест там може мати єдине пояснення, що коли знесуть ці пам`ятники, то на їхньому місці з`явиться хрест – це єдине розумне пояснення.
— Завершимо позитивом, як би там не було, Закарпаття після Львівщини є активним щодо позбавлення від "рашистського". Завдяки чому і кому це відбулося, на Вашу думку, як вдалося вмовити голів громад це зробити і переступити через тезу "не на часі"?
— Тут важлива роль громадськості, журналістів, котрі процес висвітлювали і нагадують про це досі. Важлива роль тих голів і громад, де все швидко відбувалося, так вони ставали прикладом для інших.
Багато зроблено для поширення цього процесу і роз`яснення, донесення до людей Вадимом Поздняковим і його організацією «Деколонізація.Україна», вами, Юрієм Дзямуличем, вашими ресурсами та іншими медіа, що висвітлювали цей процес.
Трохи буду нескромним, я так само значно вплинув на очищення області від комуністичних символів.
На мою думку, публічність, розголос, зокрема такі інтерв`ю, дають стимул для тих, хто сумнівається, дають можливість подумати, переосмислити, доробити.
Я за те, щоб це робили громади, без тиску обласної влади.
Ми будуємо інше суспільство, де громада спроможна сама зробити все необхідне для розвитку держави. Щоб ініціатива йшла знизу, а не спускалася зверху.
Бо коли воно відбувається за наказом зверху, це не переосмислюється, і тоді залишиться бажання спротиву і повернутися до того, що було.
Люди мають самі все зрозуміти, а там, де не зрозуміють, доведеться завершити цей процес адміністративними методами. У будь-якому разі «деколонізацію» ми доведемо до кінця.
Слідкуйте за нами у Facebook та Instagram.
Також підписуйтесь на наш Telegram та Youtube.
Дізнайся першим!
