25 січня минуло 75 років із дня народження Володимира Висоцького. Про життя поета й актора його шанувальникам відомо, здається, все. Вже поділилися всіма згадками його друзі, дружини та колеги.
В пошуках подробиць дійшло до того, що на тему „Я і Висоцький” почали розповідати ті, що труїли йому життя – наприклад, колишніх слідчі, які „шили” поетові кримінальну справу за „нетрудові доходи” з концертів, чи по смерті заважали гідно провести його в останню путь у спекотній олімпійській Москві. А чи знають закарпатці, серед яких теж є небайдужі до покійного співака та актора, що з нашим краєм у Володимира Висоцького було чимало життєвих зв’язків. Насамперед, це кілька шкільних канікул, проведених у Мукачеві.
Богемний будинок на вулиці під замком
Першим про „закарпатський період” Висоцького розповів наш земляк, нині відомий письменник та видавець Мирослав Дочинець. Його стаття „Закарпатські сліди Висоцького” вийшла наприкінці 1980-х років у журналі „Соціалістична культура”. Багато років пізніше, вже у нашому тисячолітті, у скороченному вигляді Дочинець опублікує її у закарпатському „Фесті”. Нині, коли дослідники творчості й життя Володимира Семеновича охоче діляться своїми здобутками через інтернет, можна дізнатись про нові подробиці, з яких випливає, що Висоцький та Закарпаття мають ще більше зв’язків, ніж вважалося досі.
Почнемо з дитячих та юнацьких років майбутнього поета. Тепер вже відомо, що щасливого дитинства в нього не було – воно припало на війну, після якої батьки розлучились. До того ж, батько Семен ніколи не сприймав творчих поривів сина, а згодом і поготів практично відмовився від нього. Зате хлопець добре порозумівся зі своїм дядьком Олексієм, батьковим братом. Уродженець Києва, Олексій Висоцький, військовий, який пройшов другу світову від сталінської авантюри в Фінляндії (1939) до перемоги у Берліні, у 1951 році був переведений в одне з останніх надбань СРСР – Закарпатську область, до Мукачева. Тут служив, а в сусідньому Ужгороді вирішив вчитись на філологічному в новоствореному університеті. (Згодом пішов вчитись на журналіста до Москви, і став письменником, нині зовсім невідомим – бо надто вже радянського гатунку).
Олексій Володимирович був людиною непересічною. В його будинку на вулиці Толстого збиралася мукачівська „богема” – актори місцевого театру, музиканти, художники. Поруч із будинком подружжя Висоцьких жив брат Адальберта Ердеї, і класик закарпатського живопису не раз бував у них в гостях. Дядько Олексій знався на картинах (бо походив із культурної київської родини), і багато років збирав колекцію живопису, купуючи як старовину, так і сучасників. Ось до такого товариства культурних і цікавих людей різних національностей і потрапив тринадцятирічний Володимир Висоцький, якого батьки, що жили в розлученні у Москві, регулярно відсилали до дядька на канікули. Таким чином, кожне літо з 1951 по 1956 рік (коли дядько з тіткою переїхали до Москви) майбутній співак проводив у Мукачеві, і ці роки дуже яскраво відбилися на його світогляді. Він швидко потоваришував із двоюрідним братом Сашком (на сім років молодшим за Володимира), та сусідськими дітьми, серед яких були й угорці. Про дитячі витівки тоді ще Володьки охоче ділився із дослідниками творчості Висоцького друг його дядька, відставний військовий Олександр Єргалкін, який жив неподалік, на іншій вулиці, під самим замком. Юний Володимир навіть став називати його на місцевий лад дядькой Шандором, і охоче заходив до нього в гості, де дружина Єргалкіна, угорка Юліана Ласлівна, годувала його смачними тістечками. Підроставши, юний поет цікавився не лише пустощами та розвагами – відомо, що йому подобалася племінниця Адальберта Ердеї, з якою він охоче спілкувався, а от чи заходили стосунки молодих далі розмов, історія не знає...
Американські диверсанти, тайга, Балкани – і все це на Закарпатті
Минули роки, Олексій та Олександра Висоцькі із дітьми переїхали до Москви, і їхньому прославленому племіннику більше не було до кого навідатись до Закарпаття. Але юнацькі спогади міцно засіли в свідомість. Про те, що Висоцький полюбив Мукачево, свідчать спогади українського режисера Леся Танюка. В 1979 році він працював у Москві, і для свого спектаклю за п’єсою Бертольда Брехта „Махагонія” хотів залучити Висоцького для написання пісень. Коли справа пішла про обговорення однієї сцени (за сценарієм, заштатне містечко окупують бандити-байкери), Володимир Семенович замість драматичної дії на пустирі запропонував акт біля замку, до якого мали вдертися п’яні грабіжники: „Слушай, а что если не голый пустырь и не свалка? ...что, если не помойная яма, а – старинный замок? Как в Мукачеве? ...Ты Мукачевский замок видел? ...Я туда пацаном ездил. К родичам. Отдыхали на Латорице. Красотища – не нарисуешь! Замок на горе, в небесах, выше – один Бог. И весь городишко – как Таллинн!” Це було за рік до смерті актора, та й п’єсу із ризикованим сюжетом, де не в схвальному вигляді виставлялися бунтарі-пролетарі, навряд чи б пропустили. Відтак, Мукачево на московській сцені відтворене не було.
А за багато років до того в наші края Висоцький приїздить на зйомки комедії „Кар’єра Діми Горіна” (1961 р). За сценарієм, справа відбувається на Дальньому Сході, в тайзі, де бадьорі будівельники нового ладу прокладають лінії електропередач, і заодно перевиховують невиразного фінансиста Горіна в справжнього чоловіка. Висоцькому там випала епізодична, але яскрава роль монтажника-висотника, сміливого та нахабного. „Тайгу” знімали в Карпатах, де якраз проводилася електрифікація. Основні зйомки відбувалися в районі львівського міста Сколе, але частину фільму знімали поблизу Ужгорода. Тут, у сцені з реальним вибиранням на 42-метрові високовольтні лінії, Висоцький проявив себе ще й як сильний та хоробрий спортсмен. Відомо, що на вихідних він із друзями завітав у знайоме Мукачево, а також у прикордонний Чоп.
До речі, про Чоп. У 1958 році на радянські екрани виходить фільм „Над Тиссой” (саме з двома „с”). Вочевидь, один із перших радянських фільмів про Закарпаття. Нині його знають хіба що історики кіно, а тоді це був популярний пригодницькій фільм за однойменною, також вже забутою книгою письменника Олександра Авдєєнко. За сюжетом, у вигадане закарпатське містечко Явор вороги-імперіалісти засилають диверсанта, який має висадити в повітря залізничний міст. Підступний диверсант, найманець американської розвідки, прикидається радянським прикордонником, якого вбили задля документів та форми пособники ворога. В кінці книги та фільму, їх, звісно, розкриють славетні чекісти. Під Явором мається на увазі саме Чоп, який в книзі чітко описаний як потужна прикордонна залізнична станція, з перевалкою вантажів на колії різних широт. Дослідники Висоцького дізналися, що майбутній актор проходив фотопроби на роль прикордонника, в архівах навіть збереглись ці світлини. Тобто, якби обрали Володимира, то його перша роль була б на закарпатській землі!
1974 року кінематограф знов привів актора на Закарпаття – наш край грав роль гір Чорногорії у радянсько-югославському фільмі „Єдина дорога”. У стрічці югославського режисера Владо Павловича був задіяний потужний акторський склад, в тому числі й Висоцький, який приїхав на зйомки між роботою в інших картинах та спектаклях, оперативно знявся в потрібних сценах, і відбув до Москви, заїхавши до Ужгороду, аби купити подарунок улюбленій жінці – Марині Владі. Тоді ж для нечисленної місцевої публіки був даний концерт-„квартирник”.
На жаль, прямих згадок про Закарпаття немає в піснях Висоцького, принаймні, відомих. Тим не менш, як випливає з вище описаних, та багатьох ще не розвіданих фактів, з нашим краєм поета багато чого пов’язує. Недарма його „мукачівський період” вже почав обрастати міфами – як, власне, й все його життя. П’ять років тому, з нагоди 70-річчя із дня народження, в Росії вийшла перша художня книга про Висоцького - «Володина баллада или рыцарь по имени Высота». В товстенній книзі петербурзького літератора Дмитра Первухіна описані події, які відбувалися із юним Володимиром у Мукачеві. Втім, про високий художній рівень книги, судячи з доступних уривків, казати не доводиться. Так, „дядя Шандор” Єргалкін з радянського військового перетворився на таємного графа, а його дружина – на графиню. Первухіним запущений й найгучніший міф про Висоцького – нібито його охрестили в Мукачівському Свято-Миколаївському жіночому монастирі. Відомо, що Володимира, сина вкрай відданого радянському ладу офіцера, не хрестили в дитинстві. Однак, жодних фактів хрещення у Мукачеві не існує, окрім тверджень Первухіна.
Але й ій можна подякувати про популяризацію теми «Висоцький та Мукачево». Можливо, хтось завітає в це місце саме по слідах співака. Тільки що такий дослідник зможе побачити? Насамперед, звісно, старовинний замок, який зачаровував колись юного митця. Від замку до вулиці Толстого, де жив дядько Олексій, рукою подати.
Вулиця сама по собі варта уваги, на ній збереглося чимало старовинних будиночків оригінальних архітектурних форм. От тільки дім за номером 29 вже не містить нічого, пов’язаного з колишнім богемним життям. Не раз перепроданий, нині він капітально відремонтований і є пересічним небідним будиночком. Не певен, що господарі погодилися б на меморіальну дошку на кам’яній стіні свого паркану, якби таку хтось вирішив зробити.
Можливо, шанувальникам Висоцького варто подумати про оригінальний пам’ятник на вулиці, пов’язаній з його дитинством – якій би презентував Мукачево із ще одного, наразі мало відомого і місцевим, і туристам, боку?
