Сьогодні минає 75 років з того дня, коли 15 березня 1939 року Карпатська Україна була проголошена незалежною державою.
Одні її називали одноденною державою, інші – символом мужності та героїзму. Для одних найавторитетніший закарпатець Августин Волошин був мрійником, для інших – батьком української нації на Закарпатті. Та ніхто не заперечував той факт, що багатовікова боротьба закарпатських українців за свободу і незалежність нарешті увінчалася перемогою. Проголошення Карпатської України викликало величезний резонанс у цілому світі й ця проблематика упродовж багатьох місяців перебувала в центрі уваги світових ЗМІ.
Закарпатці так довго мріяли про свободу і гідність, що за порівняно невеликий проміжок часу, який їм відвела історія, намагалися зробити те, що за звичних умов роблять за десятиліття. А тодішні часи були надзвичайно складні, світ знаходився напередодні світової війни. Вже у жовтні 1938 року, коли Августин Волошин був призначений прем’єр-міністром, на території краю активізувалася «п’ята колона», знахабніли озброєні банди, яких вже тоді відкрито уряд називав терористами, проти молодої автономної держави була оголошена безпрецедентна інформаційна війна. Такий стан справ фактично тривав до середини березня 1939 року, тобто до прямої агресії гортистів на терени Карпатської України.
І не дивлячись на це в країні відбувалися суттєві перетворення в економічному, культурно-освітньому житті, формувалися власні Збройні Сили та загони самооборони, встановлювалися необхідні міжнародні контакти, були проведені вибори до закарпатського парламенту виключно у правовому полі того часу. Сойм обрав Августина Волошина президентом та прийняв два закони конституційного статусу – державною мовою проголошувалася українська, державним прапором синьо-жовтий, державним гербом сполучення крайового герба з національним тризубом, державним гімном «Ще не вмерла Україна».
Не всі депутати брали участь у роботі Сойму, бо вже тривали бої на підступах до Хуста – столиці Карпатської України. Найбільше запам’ятався виступ Михайла Бращайка, який проникнутий емоціями та яскраво відображає тодішнє становище молодої держави: «Хоч які можуть скластися події, хоч який хід може мати історія, однак є певне, що це є наша земля і буде наша українська земля і ніколи її український народ не дасть відібрати!… Най ворог знає, що він прийшов сюди за гостя, а не за пана, бо паном-господарем на цій землі будемо ми – український народ!… Не знаю, чи по численні години або дні нашої влади … але дні Карпатської України, дні карпатського народу не є по численні, і як він жив тут тисячу літ, так буде жити і за дальших тисячу літ».
Ось у цих словах патріота і криється відповідь на питання, чому слабо озброєні карпатські січовики і гімназисти пішли на агресора, чому хустський студент Олекса Блистів перед смертю написав: «Я, Олекса Блестів, з Хусту, умираю за те, що любив свою Україну», а поручник Карпатської Січі Федір Тацинець був розстріляний в Соймівському лісі під вигуки «Слава Україні!». Як на Красному полі, так і на всіх інших ділянках фронту назустріч агресору йшли закарпатці й галичани, буковинці та українці з Великої України, а американський українець Петро Лисюк залишив для нас документальну хроніку тих славних і трагічних часів.
Сьогодні важко писати про Карпатську Україну, бо постійно наштовхуєшся на думку, що пишеш про теперішній час. Пишеш про Карпатську Січ й бачиш перед собою «небесну сотню», яка прийняла смерть за Україну. В 39-му захисники Карпатської України показали поставу гідності, бо не хотіли бути рабами на своїй землі, а в ці дні, коли твориться сучасна історія України, революція гідності поклала кінець диктатурі, сподіваємося, що назавжди. Останні чотири роки в Україні не тільки панувала корупція, принижувалася гідність українців, здавалися державні інтереси, але й нищилася історія. Не оминула ця доля й історію Карпатської України. Останніми роками в шкільних і вузівських підручниках зникали цілі розділи присвячені національно-визвольним змаганням українського народу в 20-30-х роках минулого століття, позбавляли звання «Героя України» величні постаті вітчизняної історії, планувалося це зробити і з спадщиною Августина Волошина.
Сьогодні ми маємо українську демократичну владу, яку виборено в кривавій боротьбі з диктаторським режимом. Думаючи про реформи і буденні справи, які необхідно вирішувати, не забуваймо й нашу історію, адже Карпатська Україна, як і ЗУНР та УНР – це етапи української державності. Завдяки таким подіям ми і маємо сьогодні соборну, єдину і демократичну Україну. Саме про таку державу мріяв Августин Волошин. Коментуючи долю Карпатської України, він сказав: «Ми були зацікавлені лише в ідеї Великої України – і ця ідея все ще жива». Слава Україні!
МИКОЛА ВЕГЕШ
доктор історичних наук, професор
