За останні кілька років письменник з Мукачева достатньо стрімко став знаним, видаваним, читаним і навіть культовим в Україні.
Нещодавно Мирослав Дочинець презентував свій новий роман «Горянин. Води Господніх русел». Те, що ця книга є особливою для самого автора – він не приховує. Каже – навіть сам її прочитав, хоча зазвичай власні книги і не перечитує. Мукачево.net коротко писало про презентацію книги.
Але розмова під час презентації вийшла некороткою. Цікавою, дещо медитативною, присутні не хотіли розходитися. Дещо з неї ми свідомо відклали, аби опублікувати дещо згодом, тобто зараз.
Енергетика, про яку не знав
«Не знаю я, що говорити про свої книги... Тому що коли пишеш, коли вливаєш у кожен рядок свою енергію, наповнюєш якимось змістом, енергією, собою, коли вимордовуєш цей рядок, щоб він грав, щоб був на своєму місці в цій книзі, то як потім можна кількома реченнями про це розповісти?
Книга ця для мене дуже важлива, хоча я не привик ділити їх: це перша, друга, ця подобається, а та не подобається, діти – вони такі, які є: народжуються на світ, зростають і ідйуть у світ. Але ця книга, як сказаав один чоловік, який уже прочитав її, схожа на Хемінгвеївського „Старого і море”. Але це – «Старий і Ріка»... І справді, ми звикли захоплюватися тими латино-американськими екзотичними настроями, фарбами і недооцінювати своє, рідне. Забуваємо про приховані скарби, які дає наш край. А в нас тут така енергетика закладена, що коли її відкриваєш для себе, то дивуєшся, як ти про це досі й не знав... І в цій книзі я хотів віддати борг моїй землі, моєму краю, тим людям, які запліднили мою творчість».
До нового роману принципово не даю словничка
Хтось міг би закинути мені, що пишу я не літературною мовою, а закарпатською говіркою, адже книгу читають не тільки в Закарпатті. Я навіть до нового роману принципово не даю словничка і, повірте, читають в оригіналі. Хоча «Криничар», наприклад, перекладений російською, але російськомовні читачі просять у мене самі український примірник. «Когда мы читаем, у нас возрождаются казацкие гены», – кажуть вони. Українською читають у Криму, на Одещині, там живуть не росіяни, вони не хочуть бути росіянами, вони європейці за генотипом. Але ми дещо втратили свої корені і саме ми, люди письма, мали б їх відроджувати.
Стяжайте дух!
Про що ця книга? Тут я покличу на допомогу двох видатних особистостей, аби сформулювати відповідь на це питання... Ніцше, якого я не люблю, сказав дуже глибокі слова: мистецтво і література існують для того, щоб не дати людині загинути від життя. Так і є, адже воно жорстоке і непередбачуване, а мистецтво – це облагородження, духовне пом'якшення і це, мабуть, наша місія. Другий великий чоловік, Серафим Саровський сказав: «Стяжайте дух». Це наш порятунок, це наш стержень. Навіть коли здається, що все проти тебе, не слід опускати руки. Про це моя книга. Кожен наш день – це сходження до чогось і спуск у нікуди... Це висока печаль нашого наближення до кінця і висока надія, оптимізм нашого щоденного відродження.
Книга дуже багатопланова. Тут всього є багато: наша карпатська унікальність, наш етнос, вплив нашої природи (яка є одним з головних героїв, тому що вона є дуже важливою для мене), нашого фольклору. На цьому фоні відбувається дивовижна історія, яка вразила мене років 12 тому, я не вірив, що є така людина і така історія, яка з нею сталася... Тоді я не готовий був про це написати, накидав лише канву, фрагменти. Коли прийшла готовність - написав. Написав її за 9 місяців. Тут більше життєвої правди, ніж у «Криничарі» і більше духовної правди, ніж у «Вічнику». Головний герой – не герой, не супермен, не гуру рафінований. Це книга про реальну людину, чоловіка, кий не читає книг, який загублений від світу, людей. Він втратив все в один день – і родину, і цінності, і роботу, проти нього постає навіть природа. Але, виявляється, це не кінець і він починає боротьбу, боротьбу кожного дня, боротьбу за кожну п’ядь своєї землі. І ця боротьба, яка у результаті стає найвищим миром і є головною історією цієї книги. Головвний герой, хоча він не герой, цілком без пафосу, – це людина, яка може чомусь навчити по-перше себе, а по-друге кожного, хто буде читати цю книжку... Крок за кроком до якихось відкриттів. До якогось підкріплення духу.
Я свої книги практично не читаю, а цю, як не дивно, прочитав і мені хочеться відкривати її знову.
– Пане Мирославе, якщо у передмові до своєї нової книги Ви сказали про місце свого народження: «Тут я навчився головному – плавати, любити гори й дивитися в небо.» То які три речі є головними для Вас у письменстві, – спитав кореспондент Мукачево.net автора.
– Письменництво я не розділяю з життям. Для мене література навіть більша, ніж життя. І я поясню чому. Ми прожили цю годину, випили чаю, розійшлося і це зникло. А коли ви це записали, то цей запис залишиться як документ вашого серця, вашого таланту назавжди. В літературі для мене найважливіше – це внутрішня свобода. Ви будете видихатися, до вас буде приходити натхнення і це буде велика честь, що воно буде приходити до вас. Можна років 30-35 щодня писати бозна-що бозна для кого, щоб прийшов час і вам почали диктувати. Друга річ – писати книжки не руйнівні. В нас багато руйнівної, злої, шкідливої літератури. Це безумовно література, попса вищого рангу, але вона не несе жодного збагачення нашим дітям. Якщо вам Бог дав талант, то ви мусите піднімати людину до її божественності, а не опускати її. Секрет літературної праці мені відкрився несподівано, після 50 років, у церкві. Хлопчик прочитав 2 речення з Апостола і вони мене приголомшили. В ту мить я зрозумів сутність, що таке письмо, що від тебе вимагається. Мистецькі твори, літературні твори мають бути харизматичними, вони мають нести довіру. В цьому суть творчості і в цьому один із секретів успіху творчості.
Книга не змінює людей і краса не врятує світ... Але книга може, як сказав один хлопчик, «зробити мене цікавішим для моїх друзів і для самого себе» Книга може допомогти нам краще себе відкрити, подати себе в цьому світі. В моїх книгах є багато таких життєвих порад від мудрих героїв, як я вже почав виділяти курсивом. В книзі «Горянин» дуже багато таких життєвих порад, тому що вона про рід. Це важливо на різні нашого генетичного знання. Наш рід – це та ріка, яка тече в нас, наша кров, наші гени, ці всі речі дуже важливі.
З ПОЧУТОГО ЗА КАВОЮ:
• Сутність письма прийшла до мене після 50-ти років. У церкві. Після двох речень, які промовив хлопчик, який вголос читав «Апостола».
• Колись я був журналістом. Але вже й забув про те.
• Журналістика відповідає на питання: Що? Коли? Де? А письменство – на питання: Як? Чому?
• У словнику немає слова «Вічник». І немає «Криничар». Але у Гуглі вже є.
• Може один із романів я назву також дивним словом «Письмовець». Це слово вигадав не я. Його любив Коцюбинський. Роман про долю і життя письменника.
• Батьківщина людини не там, де вона народилася, а там, де вона знайшла себе. Для мене це – Мукачево.
• У Закарпатті «Криничара» продано у 5 разів менше, ніж у Криму.
• Розгадайте жінку – і вона вам не простить.
• У художній правді більше правди, ніж у правді життя.
