Мирослав Дочинець належить до тих людей, яких язик не повернеться назвати автором бестселера чи модним письменником. Дочинець радше чарівник, який словами вміє творити дива. Випитати у нього технологію не вдасться, хоча він спокійно про неї розповідає. Напевне, все-таки кожен має власним розумом доходити до того простого, що знає Мирослав Дочинець…

 

– Книга «Многії літа. Благії літа. Заповіді 104-річного Андрія Ворона – як жити довго в щасті і радості» настільки жива, що виникає запитання: чи було її написано від руки, чи все-таки з використанням новітніх технологій – набрано на клавіатурі?

 

– Пишу я зазвичай спочатку рукою, аби відчувати «вагу» слова, чин праці. Бо писання – це робота, серйозна робота. Як казав Іван Величковський: «Мнит бытии легко писания дело – три перста пишут, а все болит тело». В лівому кутку аркуша кладу хрестик. Цей звичай я перейняв від великого закарпатського маляра Йосипа Бокшая, який так приступав до нового полотна. Допомагає. Далі чернетку перебираю на комп’ютері, дотягуючи при цьому текст. Мушу бачити цілу сторінку, бо для мене важливий і графічний візерунок прози, не тільки змістовий. Щоб сторінка «дихала», щоб між рядками було достатньо повітря і світла. Там любить скупчуватися енергія. Можливо, це відгонить якоюсь магією, але це так. У всякому разі для мене. «Писання – це служіння, це схима», – казав великий магістр слова Гоголь. Я його розумію… «Многії літа» збиралися, як бісерні візерунки, з безлічі розрізнених окрушин. Збиралися водно, підганялися під тональність. Головне там – довірливість тону, ритміка стилю в суголоссі з диханням, з рухом крові. Це вже ніби фізіологія, але ж дух поєднаний з нею нероздільно. Через те багато хто каже, що, читаючи цю книжку, відчуває заспокоєння, піднесення настрою, відпочиває душею. А те, що ви кажете книжка «жива», – це тому, що в ній мінімум літератури, а тим більше літературщини. Жива вода не має смаку, свіже повітря не пахне. В справжній літературі мало літератури. Читач дуже добре бачить «білі нитки» шитва тексту. Майстерність у тому, щоб уникати майстерності.

 

– На Вашу думку, Андрій Ворон може бути лише Вашим земляком? Адже його система поглядів досить універсальна – як мінімум всеукраїнська…

 

– Він «світовий чоловік», але дуже європейський, як і Сковорода. Недарма книжку масово замовляють католицькі й греко-католицькі монастирі. Православні дещо стриманіші, хоча в заповітах Ворона ніде немає конфесійних акцентів, ні навіть національних, мовних. Він вище цього. Це стрижень європейського демократизму й плюралізму, філософія гуманного егоїзму. Але мудро вбрана в живу народну етику. Тому українцям здається, що це кровно їхнє. Ворон – любомудр карпатсько-європейської закваски. А універсальність цієї системи (хоча сам він ніякої системи не вигадував, її зверстав я) в утилітарності філософії на щодень. І фактично – для кожного.

 

– Як мінімум два ваших твори – «Многії літа. Благії літа» та «Вічник» – стали надзвичайно відомими без жодної піар-акції. Чи вважаєте Ви, що письменник мусить докладатися до популяризації своєї творчості, чи тут мають спрацьовувати якісь інші механізми?

 

– Якщо він хоче працювати в літературі професійно й продаватися, то безперечно треба про це дбати. Бо професіонал, я вважаю, це той, якого читають і купують. Книжка – продукт, і її треба робити якісною і затребуваною. Я над цим багато розмірковував, поки підійшов до своїх головних книг. Я зрозумів, що на книжному ринку потрібен «паровоз», який потягне твою творчість на полиці книгарень. У мене з’явилися аж два таких паровози – книжка «Многії літа» і факт видання роману «Лис у винограднику» в солідному київському видавництві «Ярославів вал». Так я «перевалився» через Карпати, відкрився потенційному українському читачеві, бо на Закарпатті, на жаль, книжок не читають.

 

Сипонули щоденні замовлення. До кожної книжки, що відправлялася в люди, додавався скромний буклетик з анотаціями про інші мої книжки. І вони рушили, почався процес перевидань, співпраця з книгарнями, гуртовиками й дрібними реалізаторами… Мені ще батько в дитинстві казав: той, хто пише, повинен знати – для чого він пише і для кого. Я б ще додав: і знати, чого не слід писати. Бо писати можна про будь-що і будь-як. Але навіщо?! Знаєте, як познайомився Ільф із Петровим? Надрукував у газеті оголошення: «Могу давати уроки музыки, но не хочу». Та якби наші письмаки послуговувалися цим принципом, книжок в Україні виходило б удесятеро менше. Я пишу для себе, щоб піднятися над собою, над сірятиною буденності, бодай на вершок наблизитися до недосяжного. Я шукаю скріплення духу в слові. Виявляється, це потрібно й іншим.

 

– Ви несхвально відгукуєтесь про переклади своїх текстів – принаймні «Вічника» – на інші мови, кажете, що вивітрилося те, що було між рядками… На Вашу думку, це наслідок невдалого вибору перекладача чи взагалі сама ідея перекладу таких книг порочна?

 

 – Перекладати треба, «щоб це було доступне слов’янському світові». Таким був мотив ініціаторів перекладу моїх двох книжок. Я не впирався. Так, зміст вдалося донести. Та ба, тільки зміст… Зате книжки пішли гуляти Росією, Білоруссю, Молдовою, Прибалтикою. Та й зі сходу Вкраїни багато замовлень. Їм здається, що вони росіяни. Кажуть: «дєдушка Ворон моя настольная кніжіца». Я добре розумію дискомфорт перекладачів. Коли Микола Рябий починав цю роботу, питав мене, яку стилістику-поетику брати за основу – астаф’євську, солоухінську чи распутінську. «Ви забули ще про вологодську школу Бєлова», – сміявся я. Де євреї і де сало, – сказали б на це в Одесі. Де Вологда і де Карпати… Але перекладати треба, так ми відкриваємося світові.

 

– Ваш батько відсидів шість років ГУЛАГу за націоналізм. Отже, це слово – «націоналізм» – було Вам відомо з дитинства. Як Ви його розумієте тепер? Чи має український письменник бути українським націоналістом?

 

– Ніяким «істом» письменник не має бути. Ідеї, ідеології створюють люди, а людину створює Бог. То що первинніше, що цінніше й цікавіше для письменника? Як я можу бути націоналістом, якщо мені замовляють книжки російські емігранти з Лондона? До то ж я виріс на російській класиці, і пишучи, дуже часто заглядаю в російсько-український словник. Як і кожен український письменник мого покоління. Але це добре, так ми відкриваємо для себе незрівнянно більше багатство своєї мови. Націоналізм – це прояв не сили, а радше агресія від безсилля. Це покута нації, а ми чомусь фетишуємо цей бренд. Мені важко уявити націоналістом американця, англійця чи навіть ірландця. Треба нарешті зрозуміти, що найбільше шкоди українцям принесли… українці. Ми самі лягали під чужинців, пристосовувалися до них. І тепер також. А «націоналізм» мого батька полягав у тому, що він відкрив мені дивовижну силу нашої бесіди, навчив власними руками будувати свій дім на своїй землі, вирощувати свій сад, до щему в серці любити свою ріку, свій ліс, свої гори. Це мій пуп землі, центр Всесвіту, осердя Вічності. То з ким і за що мені боротися, коли я це мав і маю? Згадаймо П’єра Безухова: «Хто може забрати мою безсмертну душу?!». Якщо я й націоналіст, то тільки в тому, що мої книжки українською мовою доходять до Владивостока. Там зараз багато наших будує путінський «Лас-Вегас».

 

– У чому Ви вбачаєте головне завдання літератури, зокрема української? Письменники – «інженери людських душ» чи ні?

 

– Література походить від волхвування. А отже, її завдання полягає в тому, щоб підтримувати в людині дух доброчесності, підводити до головного сенсу життя, котрий, як відомо, – в наближенні до Бога. Письменницьке слово повинно бути бодай світлою тінню Слова предковічного. Добра книжка – це вчитель, лікар, сповідальник. Мабуть-таки, письменник інженер людської душі, і в першу чергу своєї. Особисто я пишу історії душі, часова історія мене цікавить мало.

 

– Ви не лише письменник, а й журналіст (навіть якщо колишній). Досить поширена комбінація для сучасних українських літераторів – як гадаєте, журналістська діяльність шліфує техніку і сприяє виникненню нових творчих задумів чи просто забирає час, який можна було би вкласти в літературу?

 

– Це різні, протилежні речі. Антагоністи. Бо журналістика описує, а література зображує. Журналістика примітивно запитує: що, де, коли? А література: як і чому? Зате журналістика дуже добра школа для прозаїка. Перша кляса, як сказав би Павло Вольвач. Мене в комсомольських газетах учили писати будь про що, будь-коли, будь-як і будь-скільки. Це суто технічні, дисциплінарні чесноти. Зате й тепер я можу писати на коліні, на підвіконні, в автобусі й під час вечірніх пробіжок. І навіть у сні. Саме в газеті зародилися зерна мого стилю – чіткість, ясність, подоба легкості, картинність і ефект присутності. Але та ж газета й дотепер тримає мене кістлявою рукою спокуси спрощеного письма. Не простого, а спрощеного, примітивного. Я видираю це як бур’ян. Кожен рядок прози – це нещадна боротьба зі штампом.

 

Газета – безнастанний біг у нескінченному тунелі. Проза – прогулянка садом, який ти сам насадив і принадив птиць співучих. Журналістика, надто столична, великообласна, розбещує серце й висушує мозок. Самотня ж каторга над аркушем прози виховує смиренність, витончує душу, відкриває власні замулені глибини, про які ти й не здогадувався. І тонкий світ відкривається тобі й починає диктувати. Мабуть, справді, тому, хто творить, допомагає Творець.

 

Журналіст має авдиторію, передплатників. Письменник має Читача… Можливо, дивно, що ці речі промовляю я, той, хто колись без газети не міг прожити й години, хто газеті завдячує кар’єрою та ім’ям. Та нині шурхіт шпальт для мене – мертвотний звук. Так само як хиже око телевізора (хоча добрі фільми добрих режисерів дивлюся щодня). Газети, телевізія, Інтернет, мобільні телефони – це жахливі хронофаги. А час – єдина монета, що належить нам.

 

– Ви вважаєте головною бідою українського книговидання зруйновану мережу книгорозповсюдження. Але якщо відродити те, що було, вже неможливо, то яким чином можна вирішити цю проблему?

 

– Ніде в світі немає мережі книгорозповсюдження. Є книжковий ринок, тобто базар. Дайте добрий товар – і його відірвуть з руками. Товару доброго мало. Хоча в укрсучліті він досить якісний останнім часом. Але втратився якісний покупець. Найбільш читаючий у світі народ має інші заняття – Інтернет, бізнес, автомобілі, розваги, подорожі чи добування хліба насущного, коли книгу шукати ніколи і нізащо.

 

Потрібна не мережа розповсюдження, а інформування. Коли будь-яке провінційне видавництво починає готувати книжку, анотація повинна потрапити у всеукраїнський Книжковий портал, дійти до кожної книгарні, бібліотеки, зацікавленого закладу чи фонду. Щоб вони замовляли при потребі книжку наперед. Тоді й наклад буде пристойний, і зацікавленість видавництва, і автор у виграші. Замість великих бюджетних сум, що йдуть на видання сумнівних сувенірних видань, треба гроші давати бібліотекам на закупівлю книжок, в тому числі місцевої автури.

 

А от що треба відродити, то це інституцію письменницьких виступів. Причому платних. Письменник нині, либонь, остання надія Бога на землі. А між ним і читачем штучно постала прірва. Надто в провінції. Гадаю, що будь-яка районна чи обласна держадміністрації легко могли б запровадити низку стипендій для пишучих письменників, які цього вкрай потребують, як це чинять румуни, чехи, прибалти. А про періодичне видання їх книжок взагалі мовчу.

 

– Ваші твори відзначаються дивовижною читабельністю. Чи вважаєте Ви її неодмінною чеснотою справжньої літератури? Чи може бути твір талановитий і водночас нечитабельний?

 

– А ви дочитували до кінця Пруста, Джойсового «Улісса» чи «Залізний театр» Отара Чіладзе? Часто перечитуєте наших Євгена Пашковського чи Вячеслава Медведя? Особисто я ні, хоча вважаю їх високоталановитими прозаїками. І поважаю ще й за те, що можуть дозволити собі бути нечитабельними для загалу. Була, є і бути повинна література елітарна. Як флагшток, як обеліск на маківці гори. Хоча більше прикладів, де присутній і високий художній стандарт, і читабельність книжок – Гемінгвей, Ремарк, Бйоль, Маркес, Фаулз, Еко, Кундера, Зюскінд, Памук…

 

Чи наші Яновський, Багряний, Загребельний, Іваничук, Федорів, Хорунжий, Мушкетик, Шкляр, Матіос. Я вважаю, що книжка, крім усього, повинна приносити задоволення від читання. Проза – передусім захоплива оповідь, цікава історія. Читача привертають, приворожують хто чим, «дурять», як рибу, різними приманками. Іван Андрусяк зізнається, що перші розділи роману «Вургун» навмисно написав складною лексикою і фонетикою, щоб «відсікти випадкового читача». Я цього не розумію, волію,щоб випадковий мій читач став постійним. Багато є охочих прочитати всю «мою бібліотечку». Мало хто знав добротного письменника Маріо П’юзо, поки він не написав «Хрещеного батька» на вимогу видавця, котрий замучився продавати його мізерні наклади. І от з’явився роман, який прочитав весь світ. Бо він був про мафію. А П’юзо тихенько підсміювався з них: ні, це книга про вічні чесноти, про святість родинного вогнища, про відданість, про чисте кохання. Просто він мусив усе це запакувати в привабливу кримінальну обгортку. О, як я шаную його за це!

 

– Письменники по-різному ставляться до самої ідеї літературних премій – а Ви прихильник їхньої потрібності?

 

– У нас не стільки оцінка, як форма меценатства, інтрига творчого процесу, часто «междусобойчик». Так само як українська критика – здебільшого писання відгуків один про одного. Найкраща премія для письменника від Бога – спромога написати добру книгу, яка матиме читачів. Але премії потрібні, бо пишучий народ хворобливо марнославний. Я б запропонував присуджувати кожному письменнику бодай по одній солідній грошовій премії щороку. Хоча краще нехай це називалося по-іншому – пристойний гонорар.

 

– Хочеться закінчити на якійсь особливо оптимістичній ноті. Що Ви порадите письменникам-початківцям?

 

 – Тут немає ради, як кажуть наші сусіди-галичани. Вчитися писати важко, наслідувати – безглуздо, надихають на творчість різні речі. Але порадити неофітам щось треба, бо свого часу я й сам спазматично шукав і чекав тих порад. Перш ніж почати створювати книжки – книги повинні створити тебе. Спочатку треба начитатися до дзвону у вухах. І забути це, писати своє, віднайшовши свій ритм, свій рисунок письма. Це головне. І важливо бути вільним у письмі, тоді легше дихається. Творчість – це звільнення, вивільнення. І треба знати, що ти від себе чекаєш. Тоді воно рано чи пізно прийде й само тебе вкладе за стіл, почне тихо диктувати. Але в кожного це по-різному…

 

Я щойно завершив новий роман «Криничар», дуже важливий для мене, і лячно думаю про те, що і як писати мені далі. Достеменно не знаю, про що буде наступна книга, зате знаю, як вона називатиметься і чим пахнутимуть її сторінки. А це, повірте, немало.