до влади приходять демагоги і диктатори
Твердження про потребу непопулярних рішень в умовах кризи стало вже настільки популярним, що цей каламбур сам по собі є приводом до написання не однієї статті. Однак від жонглювання словами проблема сама по собі не розсмокчеться, і хтось повинен узяти на себе невдячну роль офірного козла.
Власне, в умовах сучасної України цю роль уже взяв на себе Президент, і, що б не відбувалося в країні, в очах громадськості жертвою на відпущення гріхів призначають саме його. Напевно, така роль усіх реформаторів і, щоб відвести їм місце в історії, потрібно не одне покоління.
Згадаймо М. Горбачова. Без сумніву, серед усіх радянських керівників він був найбільш освіченим, адекватним і не зашореним догмами. Саме тому якраз він уперше наважився назвати речі їх іменами, констатував, що планова економіка побудована на цілковитій брехні і що Радянський Союз фактично є банкрутом, тому без зміни системи суспільству не обійтися. Спочатку це викликало приємне здивування й принесло Горбачову величезну популярність. Але з часом стало зрозуміло, що лікувати смертельно хворого – це не свято, а марудна й невдячна робота, для якої потрібні не роки, а покоління. Однак людська психологія хоче змін негайно і тому для самовиправдання шукає винного. Звичайно, ним виявляється ініціатор змін, якому й приписують власні гріхи. Так, із М. Горбачова було зліплено монстра, який і Союз розвалив, і продав душу дияволу, і таке інше, хоча, на відміну від усіх, він володів одним незаперечним плюсом – не боявся казати правду в критичний момент.
Так само відбувалося і в Україні вже після розпаду СРСР. В умовах суцільної економічної й політичної кризи не хто інший, як прем’єр Л.Кучма, наважився сказати, що країна котиться в прірву. Спраглий до правди народ йому повірив і зробив з Л. Кучми героя-рятівника, якому годиться вивести українців з пустелі.
Але вже через кілька років усе той же Л. Кучма стає породженням пекла в уявленні мас, і всі безчинства творяться через нібито одну людину. До речі, цілком дитяче гасло «Україна без Кучми» повною мірою характеризує стан зрілості суспільства, яке всі свої надії пов’язує з конкретними прізвищами, бо віри у власні сили не має.
Таким чином, у державі зароджувався ще один міф про В. Ющенка, який нібито сам може вивести країну з прірви. Ще далекого 2001 р., коли на горі Говерлі зароджувався політичний рух «Наша Україна», мені дуже неприємно різало слух волання «щирих патріотів» про месію, на якого вони готові молитися.
Безумовно, В. Ющенко є одним із найталановитіших фінансистів не лише в Україні, а й у сучасному світі. Виявився він і непоганим політиком на тлі інших. Але коли з людини стали ліпити ідола, то це не має нічого спільного ні з демократією, ні зі свободою, ні з європейськими цінностями, символом яких і спробували зробити з В. Ющенка. Цілком за законами людської психології вже через кілька років новий президент перетворюється на винуватця всіх бід, і тепер його так само намагаються звинуватити в усіх гріхах. Про те, що нічого нового в такому фарисействі немає, доводить вічна книга Біблія з її центральною постаттю – Ісусом Христом.
Бо саме натовп сліпо поклоняється людині, від якої чекає чудес. Потім він же вимагає її розіп’яти, насолоджуючись екстазом помсти. А ще за кілька днів уже вбитий Ісус стає богом і спокутником людських гріхів. І в усіх таких історіях відображається глибока суперечність людської душі, яка одночасно приховує в собі і всю велич духовних злетів, і всю ницість моральних падінь.
В умовах нескінченної політичної круговерті на зміну одним ідолам намагаються висунути інших, але це характеризує інфантильність суспільства і не більше.
Тепер замість В. Ющенка хтось стає фанатом Ю. Тимошенко і вже з нею пов’язуються нові ілюзорні надії, мовляв, ось стане Юля президентом і все налагодить. Можна впевнено стверджувати, що їх чекає таке саме розчарування, бо будь-яке чудо, за законами тієї ж Біблії, триває три дні. А далі будні.
Хтось уже тепер намагається зробити чергового ідола з А. Яценюка. Мовляв, ось нове обличчя, яке розкриє суспільству очі. Звичайно, приємно констатувати факт, що у нас лідерами громадської думки стають час од часу
В. Ющенко чи А. Яценюк, на відміну, скажімо, від В. Путіна, О. Лукашенка або, збав Боже, В. Жириновського. Однак віра в чудо все-таки приховує небезпеку, бо саме на цій хвилі до влади приходять демагоги, від яких аж згодом суспільство жахається. Тому що не хто інший, як сам виборець, зробив своїми кумирами Муссоліні, Гітлера та іже з ними.
Віктор Пащенко
