Так стверджує перша вчителька й довгожителька Анна Гавашій із Кам’яниці Ужгородського району
Ідучи до бабки, милуюся впорядкованими колодязями на вулицях села. Не втримуюся й просто так п’ю студеної води. Озираюся навколо – надзвичайно мила місцина. Різні книги, а відтак Інтернет свідчать, що перша письмова згадка про Кам’яницю датована 1451 роком. Правда, ніде не вказано конкретне джерело. До речі, такі, висмоктані з пальця дати часто фігурують, зокрема, й у відомій енциклопедії радянського ґатунку «Історія міст і сіл УРСР. Закарпатська область». Хай там як, але далі треба вірити, а точніше знати, що село було власністю графів Другетів, які володіли Невицьким замком. Нині села Кам’яниця і Гута налічують 625 дворогосподарств. Населення – 2280 чоловік. Ось із таким, мовити б, багажем я переступив поріг хати найстаршої жительки Анни Гавашій. Вийти на ґанок бабці допоміг син Микола. Вмостившись у кріслі, вона одразу дотепно пожартувала, мовляв, можливо, їй не 91, а 19 років.
«Ми з чоловіком Губертом, Царство йому Небесне, виростили трьох дітей…»
– Наше село – дивовижне, чи не так? Про рідну Кам’яницю ще в підлітковому віці написала вірш. (Читає чотири строфи напам’ять. – М.Ф.) Село оточують гори Черешняш, Стужник, Дубрава, Ганова, Кам’яний Вершок, Дрінова, Темник, Сирова, Перекресток і славнозвісна Плішка, де всі люблять лижуватися. Господи, і я колись у молодості лижувалася, каталася на ковзанах. Я спортом активно займалася, – поринає в спогади Анна Миколаївна, дивуючи мене своєю світлою пам’яттю. – Мої батьки мали шестеро дочок, правда, троє малими вмерли. Я була першою дитиною. До речі, обидві сестри ще живуть: Марії 78 років, а Ілонці – 75. Наголошу, що наш батько Микола Опаленик був біровом, старостою Кам’яниці. Оскільки люди ходили молитися в Невицьке, то поставив перед собою мету побудувати церкву тут, у своєму селі. Його гризло, що прихожани сусіднього села насміхалися з наших. Сказав – зробив. Пригадую, що процесом зведення храму керував майстер на прізвище Сіладі…
Я навчалася в ужгородській учительській семінарії. Директором був Чургович, класним керівником – священик Хома, учителем музики – Задор. Я чудово грала на скрипці-штайнерці, яку купив мені тато. Паралельно ходила й на курси, після яких усі дівчата знали варити, шити, в’язати. Ми, як майбутні матері, вишивали й маленькі подушки для дітей, великі – для дорослих. Я їх дуже довго зберігала, а недавно викинула, бо цілком пожовкли… Коли сюди мадяри, то заняття проводилися угорською мовою, бо нові вчителі з Будапешта не знали по-нашому й два слова зв’язати. Звичайно, ми швидко мусіли опанувати угорську, якою я відповідала, наприклад, на історії, природознавстві й географії.
Заміж я вийшла за свого однолітка, за хлопця, якого знала зі шкільної парти. Його звали Губерт Гавашій. Так гарно упадав за мною, що я розтанула. Згодом я шукала в словниках значення рідкісного імені. Ні в німецькому, ні в угорському не знайшла. Натрапила лише у французько-російському: Губерт – Петр. Відтоді я свого чоловіка називала Петром. Ми виростили трьох дітей – Любу, котра закінчила російську філологію в Ужгороді, сина Миколу, котрий понад 40 років пропрацював зварювальником, та Ірину, котра навчалася у Львівському університеті на загальнотехнічному факультеті.
«Я пережила п’ять режимів – чеський, волошинський, угорський, радянський і вже український»
– Я забігла мало вперед. Словом, після закінчення семінарії мене направили учителювати в село Стриговець. Це нині Словаччина, – продовжує бабка. – Пригадую, як я прийшла в цілком занедбану школу. До мого приходу там уже шість років не було вчителя. Ні вікон, ні дверей, усе було виламане й потрощене. Спочатку я була приголомшена. Заспокоївшись, сіла й задумалася. «А-а-а, свічки ваші, та школа не лише мені потрібна!» – сказала сама собі й пішла до голови сільради. Він мені дав кілька чоловіків і жінок для ремонту школи. І ми в’єдно швидко впоралися з завданням. Згодом ми з біровом закупили в Ужгороді зошити, підручники – і, як кажуть, процес пішов. Я з ранку до вечора навчала: 50 дітей ходили до обіду, а 45 – після. Коли за два роки я там усе як належить організувала, то продовжила навчати в Оріховиці. На роботу їздила на велосипеді. Шість кілометрів туди-сюди – це мені було лем блиснути. Згодом мене призначили завучем у Невицькому. Перед тим ми з директором домоглися, аби колишній будинок чеської жандармерії став школою. Жодних проблем із дровами не було: скільки ми просили, стільки лісництво й привозило. До того ж ми змогли добудувати й два класи. Ентузіазм був великий. Окрім початкових класів, викладала в середніх українську мову й літературу, геометрію, словом, була універсальним педагогом. (Сміється). Надзвичайно любила поезію Шевченка. (Читає напам’ять кілька хвилин «Думи мої, думи мої» – М.Ф.).
Ставити на ноги трьох дітей було нелегко, тому я залишила Невицьке й перевелась у Кам’яницю. І вже 24 роки викладала тут, тобто до пенсії. Що основне: закінчивши початкову школу, дитина має знати читати, писати й рахувати. Я цього правила сумлінно дотримувалася. Загалом я мала, здається, вісім випусків. Це звичайне явище – сильні і слабкі учні, середняки. Хтось ліпше засвоював матеріал, хтось – гірше, хтось – із радістю, хтось – скиглячи. Комусь треба двічі повторити, а комусь і тричі мало. Комусь легше дається математика, комусь – читання. Одне слово, індивідуальний підхід – це один зі стовпів учительської роботи.
Ой, мушу сказати добре слово й про свого чоловіка Губерта-Петра, адже ми вчителювали разом, в одній школі. Він викладав біологію, зоологію, анатомію. До речі, у нас удома півкімнати займали чучела вовка, лисиці, зайців, фазанів. Ми часто ходили по гриби. Особливо чоловік любив мисливство. Одного разу, десь наприкінці 50-х років полював і з тим відомим партизаном Ковпаком.
Генерал відпочивав тут. А постійно сюди приїжджали постріляти дичину Уйлокі, Біцко, Долгош. Петро помер раптово, у листопаді на Михаля, 1988 року. Причина – інфаркт.
Я пережила п’ять режимів – чеський, волошинський, угорський, радянський і вже український. Знаєте що – найліпше було при Августину Волошину. Ніколи не забуду того національного піднесення, яке панувало в Закарпатті. Край горів духовністю, молодь захоплювалася народними танцями, звичаями, пісні, коломийки вивчала. А з приходом руських заборонили релігію. Пригадую, як одного разу на Великдень чиновник із райкому партії заставляв директора Василя Куксу скликати дітей до школи, які з батьками святили пасочки в церкві. Ледве заспокоїла їх обох. Нині всі спокійно ходять до церкви, але скрізь і всюди чути лайливі, матюкливі слова – як з уст молодих, так і дорослих. Це мені ріже вуха…
Секрети мого довголіття? По-перше, моя мати Марія прожила 97 років. По-друге, я чесно жила, фізкультурою займалася, обожнювала працювати в полі, тобто садити й збирати картоплю, кукурудзу, моркву, кабачки. При цьому часто співала. Звикла була смачно поїсти. Словом, головне – доки могла, доти робила. Років шість уже нич не роблю – хіба що тішуся ще й чотирма онуками й чотирма правнуками. (Перераховує всіх по іменах. – М.Ф.)
