Нижнє Селище і Париж – що спільного?

Таких називають справжніми друзями. Чи можливо їх знайти в сучасному світі, де багато хто вважає, що основне – це гроші, багатство, влада? Я спитав про це двох дуже різних людей, як за походженням, вихованням, освітою, так і за характерами. Один – француз, парижанин, працював у найкращих ресторанах Франції (сомельє у "La Tour d’Argent”), метрдотелем у прем’єр-міністра Франції, член Європейської асоціації «Лонго Май», фермер. Другий – українець, уродженець закарпатського Нижнього Селища, математик та економіст за освітою, нині сировар. Як давно Ви знаєте одне одного? Орест Дель Соль. Перший раз я приїхав на Закарпаття у 1989 році у складі делегації кооперативу «Лонго Май». Знайомство з Україною, на той час, ще республікою у складі Радянського Союзу, було вражаючим. Зовсім інший світогляд людей, але відкритість у стосунках, працелюбність, простота, прагнення навчитися чогось нового. Петро Пригара. Пройшло більше двадцяти років, а мені здається – все було вчора. Молоді люди, які вирізнялися мовою, одягом, зачісками, поглядами на життя. З’являлося бажання познайомитися ближче, отримати більше інформації про їхнє життя, інтереси, чим вони займаються. Чи легко Вам було знайти спільну мову з людьми іншої національності? Орест Дель Соль. Скажу так, багато хто готовий підтримувати з тобою стосунки лише через те, що ти іноземець, маєш гроші, інші можливості для вирішення життєвих проблем. Іноді розбіжності виникають через різницю у менталітеті. Тому знайти людину, яка буде близькою тобі по духу, буде розуміти, до чого ти прагнеш – надзвичайно важко. Петро Пригара. Спільна мова… Хороше запитання. Для того, щоб знайти спільну мову, мені спочатку довелося вивчити французьку. Оскільки не розуміючи, про що з тобою говорять, знайти спільну мову важко. Як формувалися Ваші стосунки, що мало на них вплив? Орест Дель Соль. У першу чергу – це бажання жити і працювати в Україні. Тут я познайомився зі своєю майбутньою дружиною, одружився. Мої діти народилися і виросли тут. Дочка – студентка українського вузу, син – одинадцятикласник української школи. Можу сказати, що Закарпаття – це моя друга батьківщина. Я вважаю себе патріотом Закарпаття, Хустщини, Нижнього Селища. Саме зацікавленість у розвитку краю, Нижнього Селища, допомогла нам зійтися з Петром, стати однодумцями. Є таке поняття, не просто соратник, а справжній друг. Це про нас. Петро Пригара. Багато моїх земляків виїхали за кордон: хтось на постійне місце проживання, хтось на заробітки. Мій рідний брат вже тридцять років живе у Німеччині. Я ж завжди мав бажання залишатися вдома, працювати і приносити користь тій землі, на якій виріс. Багато стажувався за кордоном, але все це для того, щоб потім застосувати отримані там знання в Україні. Розкажіть трохи, про ті напрямки в яких ви працювали? Орест Дель Соль. Діяльність у нас була і є дуже різноманітна. Наприклад, культурна та освітянська: участь у фестивалях української культури у Франції, ініціювання проведення фестивалю «Селиська співанка» (до речі, це був перший фестиваль такого плану на Хустщині), підтримка спортивних змагань та турнірів, допомога в організації стажувань за кордоном як студентів Ужгородського університету, так і спеціалістів різних професій. Петро Пригара. Особливо близькими ми стали під час реалізації соціальних та економічних проектів. А їх – вистачало. Це і будівництво сироварні, і реконструкція комунального майна громади Нижнього Селища – будинку культури, і допомога в закупівлі обладнання для сільської амбулаторії, і реконструкція газової котельні дитячого садочку. Ми, інколи, сміємося, що важко лише почати, а потім «посиплеться». Так і у нас. За всім названим вище, «посипалося» – будівництво водопроводу, адже треба воду для сироварні, але треба і для всіх соціальних структур села: школа, дитячий садок, амбулаторія. Важливо зберегти екологію, отже будуємо біологічні очисні споруди біля сироварні, допомагаємо з будівництвом біотуалету в школі. Ви стали старшими, чим займаєтеся сьогодні , чи працюєте над спільними проектами і надалі? О.Дель Соль. Я здійснив свою дитячу мрію – став фермером. Еко-ферма «Зелений гай», яка входить до кооперативу «Лонго Май», займається розведенням та вирощуванням кіз, свиней, корів та виготовленням м’ясних виробів та козиного сиру. І знову в становленні ферми –допомога друга. Виготовлення справжньої натуральної їжі є дуже важливим для сучасного суспільства, де переважають харчові добавки, емульгатори, стабілізатори і тому подібне. Щоб знайти якісні продукти для харчування своєї родини, люди готові проїхати багато кілометрів. Репутація «Селиської сироварні» та її рекомендації – це найкраще, що могло бути для продукції еко-ферми «Зелений гай» на початку її роботи. П.Пригара. Ми вчилися один від одного. Часто сперечалися до хрипоти, щоб знайти правильне рішення. Співпраця з різноманітними закордонними фондами, залучення інвестицій, різноманітні державні інстанції – все це вимагало знання законів як юридичних, так і законів економіки, потребувало часу, здоров’я, нервів. Ми вчилися долати бюрократичні перепони, спілкуватися з людьми різних рівнів: від селян до депутатів, від підприємців до міністрів. Це допомогло нам і в реалізації нового проекту, який здійснюється за підтримки FIBL (Дослідний інститут органічного сільського господарства, Швейцарія) – участь у створенні нової торгової марки «Смак українських Карпат». Під цією торговою маркою зібрано унікальні продукти із чотирьох областей – Львівської, Івано-Франківської, Чернівецької та Закарпатської. Еко-ферма «Зелений гай» та «Селиська сироварня» - одні із засновників даної торгової марки. Цього року Орест очолює спілку виробників «Смаку українських Карпат». Чи підтримують вашу діяльність ваші рідні? П. Так склалося, що за роки наші сім’ї, не тільки здружилися, а й стали майже ріднею. Ми до тепер сміємося, згадуючи, як Орестові діти, називали мене «татом», бо їх тата на даний момент не було вдома. Без сімейної підтримки і розуміння, я думаю, нам не вдалося б зробити і половини того, що зроблено. О. Сімейні цінності в Україні стоять на одному з перших місць. І нам пощастило в тому, що наші сім’ї були з нами постійно, допомагали чим могли. Ви дуже різні, що вас все таки об’єднує, на вашу думку? О. Можливо те, що ми обидва з багатодітних звичайних родин, де з дитинства відчуваєш підтримку близьких людей, завжди є бажання добитися чогось більшого, прагнення дотягтися до рівня старших у сім’ї, які є прикладом. П. Ми обидва любимо конкретику. Конкретні справи, а не пусті обіцянки – це те, чим ми живемо. Від мене хотілось би додати, що ці люди – приклад справжньої та щирої дружби. Вони вселяють віру у те, що справжня дружба все таки існує, не зважаючи на жорстоку реальність, що дружба не залежить від національності, грошей, влади та зв’язків. І такі стосунки не зруйнувати ні війнам, ні економічним проблемам. Федір Шандор, професор УжНУ, великий друг обидвох