Олег Мельничук мріє, аби «Затонуле місто» побачили на Закарпатті (ФОТО)

Над цією книгою автор працював майже 40 років, актори «Незалежної театральної лабораторії» мали розкрити сюжет за півтори години. Вистава Олега Мельничука завершувала триденний фестиваль. Режисер задоволений результатом. Працювати над постановкою почали за півтори місяці за фестивалю – тому практично щодня відбувалися репетиції. «Певних часових рамок та певного місця подій у виставі нема, – розповідає Олег Мельничук. – Це узагальнені спогади про дитинство, фантазії. Головна думка – всім відома сентенція: «Хто не пам'ятає минуле, той не має майбутнього». Ми хотіли показати мирне співіснування людей з різних прошарків, різних національностей. У цьому плані Чернівці дуже нагадують Закарпаття. Тут так само жили і живуть поруч українці, румуни, росіяни, німці, євреї, а в нас – ще й словаки, угорці...» Основними декораціями стали звичайні будівельні ліса - металеві конструкції, які зображають то полиці з книжками, то кімнати у комунальній квартирі. «Наші персонажі – звичайні прості люди, – каже режисер. – Життя в них непросте, але це не трагедія – а скоріш навпаки. Центральна подія - весілля, де розмовляють і співають на різних мовах». Олег Мельничук та його друзі-актори з «Незалежної театральної лабораторії» тяжіють до вуличної драматургії. Тобто таких вистав, які можна показувати на відкритих майданчиках – на площах просто неба. Зокрема одну з таких вистав – прем’єру спектаклю «За годину» за оповіданням Артура Шніцлера у травні цього року вперше показали у внутрішньому дворику Чернівецької ратуші. «Мрію показати нашу нову виставу і на Закарпатті, – каже Олег Мельничук. – Ідеальне місце – площа перед Ратушею у Мукачеві або подвір’я замку. До речі, робоча назва вистави – «Затонуле місто». Саме так називала Чернівці поетеса Роза Ауслендер. У перформансі згадується епізод про велику повінь 1969 року, коли майже все місто опинилося під водою. Щось подібне пережили і багато населених пунктів Закарпаття через кілька десятиліть. Але головне, що у будь-які важкі часи люди залишалися людьми – і завжди могли розраховувати на допомогу з боку ближніх, не дивлячись на їхню національну приналежність або інші відмінності».