Закарпатський письменник, журналіст Олександр Гаврош розказав про плани на майбутнє, звідки в нього натхнення та чому він пише про Закарпаття.
— Пане Олександре, Ви є автором багатьох поетичних, прозових творів і п’єс. Звідки черпаєте натхнення для такого літературного різноманіття?
— Насправді нічого незвичного в цьому нема. Чимало літераторів проявляються в різних жанрах. Наприклад, п’єси писали і Шевченко, і Нечуй-Левицький, і Панас Мирний, і Леся Українка, й Іван Франко. Інша річ, що драматургія не стала їхньою «фірмовою стравою», хоча п’єси їхні досі живуть на сцені. Так і я : пробую себе в різному. Кожна історія вимагає своєї форми. Коли бачу, що краще розповісти її для сцени, то пишу п’єсу. Але я ще доволі молодий автор, тож творчі пошуки тривають.
— Сюжети багатьох Ваших книг розгортаються в одному із найчарівніших куточків України, Закарпатті. Чому саме до цієї місцини так прикута Ваша увага і творча уява?
— Тому що це справді Клондайк для літератора. Це не тільки один із найсамобутніших куточків України, але й найменш «прописаний» у нашій літературі. Тому для автора тут справжнє привілля. А оскільки я ще й двадцять років працюю журналістом і чимало вивчив у відрядженнях, то, ясна річ, нині свій культурний «багаж» переношую до літератури. Кому ж писати про Закарпаття, як не закарпатцям? І приклад Мирослава Дочинця чи Петра Мідянки свідчить, що українському читачеві «смакує» закарпатська екзотика.
— Нещодавно у тернопільському видавництві «Навчальна книга – Богдан» з’явився Ваш твір «Капітан Алоїз», дипломант міжнародного літературного конкурсу «КОРОНАЦІЯ СЛОВА – 2012». Події книги розгортаються на тлі Ужгорода-Унгвара ХІХ-ХХІ століть… Що надихнуло на написання твору, в якому так гармонійно сплелися і міжчасовий коридор, і переселення душ, і кримінальні злочини, й історичні факти?
— Це дивний твір у моїй творчій біографії. Він писався сам собою, без якогось плану, як радше відпочинок чи розвага. Хотілося покепкувати зі свого середовища та й самого себе. Тому я часто називаю «Капітана Алоїза» романом-жартом. Але щодалі робота мене «засмоктувала» і зрештою написався веселий детектив. Андрій Кокотюха у своєму відгуку пише, що це не «чистий» детектив. Я з ним цілком згоден, бо в автора була зовсім інша мета. Точніше, завдань було кілька. І одне з них – спроба міфологізації Ужгорода, міста, яке вельми слабо «прописане» в українській літературі.
— Кожен розділ книги має свій колоритний епіграф. Яке значення епіграфів у Вашому творі?
— Так, одна із ліній книжки – це містика. Кожен розділ починається епіграфом із польових досліджень про закарпатську демонологію. По суті, маємо міні-енциклопедію тутешньої нечисті, почерпнуту із першоджерел. Я навіть говірку старався не змінювати, аби епіграф звучав як текст із давніх літописів.
— Наскільки змінюються герої ХХІ-го століття, потрапляючи у ХІХ-те?
— Потрапляння героїв із одного часу в іншу завжди є чудовим прийомом для створення комічних ситуацій. До речі, в українській літературі таких книжок не так і багато. Найбільша складність для автора, аби персонажі ХІХ століття думали і говорили не так, як герої із ХХІ. Думаю, що тут є ще над чим попрацювати. Я хочу повернутися ще до цього твору пізніше, з плином часу, хоча відгуки, на диво, позитивні.
— Наскільки проймуться читачі, на Ваш погляд, духом Ужгорода і Закарпаття, гортаючи сторінки «Капітана Алоїза»?
— Закарпаття має трохи іншу історію, ніж решта України. Довгий час воно було частиною Угорського королівства. А звідси, й інакша ментальність. Якраз цей роман і допомагає побачити наш край в іншому вимірі. Тут справді чимало Ужгорода – і нинішнього, і колишнього. Як журналіст, із повагою ставлюся до факту. Тому описи міста базуються на джерелах. Мабуть, через це ужгородці дуже гарно сприйняли книжку.
— Як гадаєте, чи не з’являться після прочитання книги шукачі схожого міжчасового коридору на теренах Ужгорода?
— А чому − ні? «Веселий цвинтар» знаходиться майже в центрі, я біля нього чи не щодня ходжу. Залишається тільки розкопати могилу, що служить міжчасовим коридором. (Сміється – авт). А якщо серйозно, то, ясна річ, можна навіть створити прогулянковий маршрут по Ужгороду слідами капітана Алоїза та його «бойових побратимів». Тим паче, що реальні прототипи досі ним ходять.
— На Ваш погляд, чи існують сьогодні в Ужгороді загадкові, таємничі місця? 
— Аякже! Прописання і міфологізація Ужгорода, та й Закарпаття в цілому тільки починається. До ХХ століття тут не було професійних літераторів. Були священики-будителі, які «будили» зі сну народ, але не творили цікаві тексти. До середини ХХ століття тривала гостра боротьба різних мовних напрямків, українська література щойно спиналася на ноги. А далі радянська влада всіх вмостила у чітке прокрустове ложе. І тільки нині бідний, але незалежний нарешті літератор може писати те, що душі забажається.
— Схоже, сьогодні в українській літературі з’являється все більше книг, що стосуються історії певних міст. З чим це пов’язано, на Вашу думку?
— З тим, що Україна починається від власного порогу. Ми − великий народ і дуже різноманітний. У цьому наша і сила, і слабкість. Ми ще самі себе не пізнали у цій своїй розмаїтості. Тому нам всім є що сказати один одному: і галичанам, і поліщукам, і східнякам, і волинянам. Юрій Винничук міфологізує Львів, Василь Шкляр «прописує» рідну Черкащину, Мирослав Дочинець – Мукачево і так далі. Саме в цьому я вбачаю успішність нашої літератури. Говорити один одному про те, про що ми найкраще знаємо.
— Ви відомі також і як журналіст. Якого роду матеріали Вас цікавлять найбільше?
— Торік минуло двадцять років моєї професійної журналістської діяльності на Закарпатті. Написано гору статей. За приблизними підрахунками – понад тисячу публікацій тільки в закарпатській пресі. А я ще й постійно співпрацював із київськими та львівськими виданнями. Мене завжди цікавила культура, історія, національне питання – те, що, власне, і творить обличчя народу. Ці напрацьовані матеріали – велике джерело і для моїх літературних інспірацій.
— Поділіться, будь ласка, своїми творчими планами.
— Важке запитання! (Сміється—авт.). Кажуть, що розповідати про свої плани – це смішити Бога. Ідей чимало. Всі цікаві і різні. Чекаю на вихід своєї третьої книжки в цьому році – «Розбійника Пинті в Заклятому місті», що має побачити світ у видавництві «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га». Підготував документальну книжку про Івана Силу – Івана Фірцака (Кротона) – закарпатця, якого на початку ХХ століття визнавали найсильнішим у світі. Хочу написати й продовження «Діда-Всевіда» − збірки моторошних оповідок, що вийшла навесні у «Видавництві Старого Лева».
— А чи буде продовження «Капітана Алоїза»?
— Усе залежить від читачів. Якщо я відчую їхнє бажання, то буде. Наразі все виглядає так, що невтомний капітан ужгородської поліції змушений буде повернутися з того світу.
