Минулої п’ятниці Україна відзначила професійне свято всіх архітекторів — фахівців, котрі дбають про те, щоб будівлі, у яких ми живемо, працюємо і до яких ходимо за покупками, були і максимально комфортними, і дуже красивими.
Звісно, виходить це далеко не у всіх, тому нинішні «Суботні зустрічі» ми присвятили людині, котра не лише добре розуміється на архітектурі, а й відповідальна за те, як змінюється архітектурне обличчя нашого міста. Це головний архітектор міста, начальник міського управління архітектури та містобудування Олександр Шеба.
— Олександре Васильовичу, ваш батько є багаторічним очільником Закарпатського краєзнавчого музею. Ви ніколи не хотіли пов’язати своє життя з історією?
— Чому ж, колись, як і кожен хлопчик, мріяв стати археологом, знайти скарб. Але батько сам мене відговорив, адже в 1986 році, коли я закінчив школу, історичний факультет тоді ще УжДУ не давав гарантій нормального працевлаштування. Натомість поїхав до Києва, де вступив до інженерно-будівельного інституту і здобув спеціальність архітектора.
— Повернувшись до Ужгорода, ви одразу почали працювати за спеціальністю?
— Ні, далеко не одразу. Коли я завершив навчання, надворі стояв 1992 рік, а ви, мабуть, і без мене знаєте, як важко в ті часи було знайти роботу. Я перепробував багато різних професій: трохи займався підприємництвом, певний час працював у банку, навіть у податковій себе спробував (хоч і переконався швидко в тому, що це — не моє). Тож коли мені запропонували роботу за спеціальністю, я, ні хвилини не задумуючись, покинув податкову і став працівником міського управління архітектури та містобудування.
— Ви вже вдруге обіймаєте посаду головного архітектора міста. А чим ви займалися під час 5-річної перерви чиновницької роботи?
— Працював над власними проектами, як звичайний архітектор. Разом з командою фахівців спроектував будівлю гіпермаркету «Нова лінія» в Ужгороді, займався проектуванням нового цеху заводу «Єврокар», розробляв проекти приватних садиб, долучився до проектування головного корпусу туристичного комплексу «Воєводино», на прохання друзів розробив проект зовнішнього вигляду кількох магазинів. Ця робота мені дуже подобається: вона творча, примушує завжди відкривати для себе щось нове, вчитися. Але коли мені запропонували вдруге очолити міське управління архітектури та містобудування, я не міг не погодитися, адже бачив: якщо не вжити заходів, Ужгород ризикує дуже скоро залишитися без своєї багатої історичної спадщини, вираженої, зокрема, і в архітектурі старого центру.
— Минуло вже більш ніж півроку з того часу, як ви стали працювати на цій посаді. Що вдалося змінити з тих пір?
— Оскільки, окрім архітектури, ми займаємося ще й питаннями розбудови міста, то багато часу нам довелося витратити на те, аби розібратися з проблемами, залишеними нам попередньою міською владою. І все ж зрушення є і в архітектурних питаннях, зокрема, нам вдалося розробити детальне і доволі прискіпливе Положення про порядок розміщення вивісок яке містить правила встановлення вивісок магазинів, ресторанів та інших об’єктів торгівлі. Це питання дуже хвилювало мешканців міста, котрим, звісно, не подобалися в історичній частині міста вивіски з величезних пластикових літер. Та що казати: я і сам добре пам’ятаю, як в радянські часи на тій же Корзо завжди були акуратні ковані вивіски або ж висіли вказівники (ключик — біля «Золотого ключика», чобіток — біля «Ремонту взуття», ліхтарик — біля «Чарівного ліхтарика» тощо). Нині ж кожен дизайнер намагається придумати щось таке, аби просто кидалося в очі, загальна ж картина старовинної вулиці від такого шаленства кольорів, шрифтів, і підсвіток попросту втрачає шарм. На щастя, нині багато власників торгівельних закладів, під впливом побаченого в європейських містах, самі потроху відмовляються від дешевого кічу, але залишаються й такі, хто до сих пір вважає дуже стильною туалетну плитку і блискучий пластик на фасаді магазину.
— А чи відомо вам, як над збереженням архітектурної спадщини працюють у європейських країнах?
— У Європі кожен власник історичної забудови добре знає, що гарно відреставрована будівля в майбутньому буде мати набагато більшу вартість, ніж неякісно відремонтована. Це є дуже великим стимулом для підприємців. Я, до прикладу, був здивований, коли побачив, що у Венеції старовинні будівлі взагалі не змінюють зовні. Тобто всередині там давно все замінили на сучасні матеріали, але потріскані вікна або старі двері залишилися без змін, і навіть якщо з зовнішньої стіни будинку відпала штукатурка, нікому і в голову не прийде відразу латати її сучасним матеріалом. В результаті — місту вдається зберегти неповторну ауру старовинного міста.
Другою складовою опіки над старовинними зразками архітектурної спадщини в Європі є добре розвинена система покарань за будь-які порушення в цій сфері. Звісно, у нас теж є орган, який би мав цим займатися, — Служба охорони культурної спадщини, але наразі він просто не має важелів впливу. Законодавча база в Україні в цьому плані є дуже недосконалою. Наведу вам приклад з власної роботи: ще на початку цього року вийшла нова редакція базового для всіх, хто працює у сфері містобудування, Закону про регулювання містобудівної діяльності, в якому вказано, що порядок дії кожного документа буде детально розроблений Міністерством регіонального розвитку. Минуло вже багато місяців, а Міністерство досі нічого не підготувало. Думаю, не варто пояснювати, що працювати в умовах, коли не знаєш достеменно, чи дієш за законом, чи порушуєш його, дуже складно.
— Як ви ставитеся до того, що останнім часом різні громадські об’єднання почали дуже активно порушувати у ЗМІ питання охорони архітектурної спадщини Ужгорода?
— Дуже добре ставлюся і завжди намагаюся тримати з ініціативними і небайдужими людьми контакт. Нариклад, нещодавно я був присутній на круглому столі, відповідав на запитання, які цікавили журналістів і громадськість, доніс свої думки і розповів про плани. Мене розкритикували за те, що управління архітектури та містобудування розробило Положення про порядок розміщення вивісок, але воно не було опубліковане на офіційному сайті Ужгородської міської ради. Я пообіцяв його опублікувати, попросивши, аби громадськість, прочитавши цей документ, донесла мені свою думку стосовно нього. Не хочу нікого ображати, але чомусь усі ці зустрічі залишилися на рівні балачок: жодна людина після публікації Положення не висловилася стосовно його плюсів або мінусів. На мою думку, якщо вже об’єднання декларує готовність долучатися до всіх обговорень та спільних вирішень питань, то працювати потрібно не лише язиком, а й ділом.
— От ви зазначали, що Служба охорони культурної спадщини не має на забудовників впливу. А управління архітектури і містобудування такі важелі застосовує?
— Щодо наших функцій, то тут на певних етапах ми можемо вплинути на забудовників або власників та орендарів історичних будівель. Так, до прикладу, при реконструкції старовинної будівлі проект цієї реконструкції повинен бути розглянутий та погоджений в управлінні архітектури. Негатив полягає у тому, що часто ще до затвердження проекту реконструкції на об’єкті починаються роботи — наприклад, заміна вікон і дверей. А потім, коли ми кажемо, що робити це було заборонено, розводять руками — мовляв, “я не знав”. Тож, користуючись нагодою, я хочу вкотре донести до громадськості, що ми починаємо дуже строго за цим слідкувати. Звісно, ми розуміємо, що підприємцям набагато простіше замінити вікна на дешевий металопластик, ніж реконструювати чи копіювати стару столярку. Але людина, котра купує будівлю в центрі міста, повинна одразу налаштувати себе на те, що їй доведеться витратити більше грошей на якісну реконструкцію старої будівлі (збереження ліпнини, відновлення ковки тощо) — інакше вона просто не отримає наших погоджень. Вже на найближчу сесію будуть винесені розроблені нами нові, доопрацьовані правила благоустрою, за якими всім мешканцям житлових приміщень і власникам нежитлових в історичній зоні міста буде заборонено самовільно демонтувати старі вікна і двері. Таким чином ми надіємося зберегти «родзинки» Ужгорода, які роблять його неповторним.
— А як бути з тими будівлями, які вже постраждали від “туалетного” ремонту?
— Щодо них теж є певні плани, щоправда вони втілюватимуться поступово. Річ у тім, що спотворені “туалетною” плиткою чи пластиком будівлі, як і будь-яка інша нерухомість, час від часу змінює свого власника або здається ним в оренду. Тож нам залишається чекати, коли новий власник або орендар торгового приміщення захоче змінити зовнішній вигляд магазину, кафе тощо, відповідно до якихось своїх планів, і прийде до нас за погодженням. На цьому етапі ми зможемо скерувати його у правильному напрямку і переконати позбутися жахливого “туалетного” дизайну будівлі. Якщо ж він захоче взагалі відновити колишній вигляд будівлі — теж «будь ласка», адже в наших архівах є дуже багато фотографій і проектів автентичних ужгородських будинків, серед яких, певно, ми зможемо знайти саме той, яким цікавитиметься певний власник чи орендар.
— Якої ви думки про засилля зовнішньої реклами у місті?
— Це, звісно, не стільки моя компетенція, як моїх колег з муніципальної поліції, але я можу сказати, що носіїв зовнішньої реклами у нас аж занадто багато. Знаю, що в цьому напрямку міський голова налаштований працювати дуже рішуче. У 2011 році міською владою не було надано жодного дозволу на встановлення нових білбордів.
Наразі ми чекаємо, коли закінчаться терміни договорів оренди з рекламодавцями, після чого поступово зрізатиме великі дошки, зменшивши їх кількість у межах міста десь у 5 разів. У Європі такої кількості білбордів у місті (а тим більше у центрі) ви ніколи не побачите, а в нас вони вже повністю закрили парк на площі Дружби Народів. На мою думку, так бути не повинно, і дуже добре, що керівництво міста розуміє це.
— Ще до виборів попередня міська влада декларувала бажання повністю змінити місце розташування міських пам’ятників. Нині така можливість розглядається?
— Ні. Ми порушували питання про ужгородські пам’ятники на останньому засіданні міської науково-художньої ради, але говорили тільки про те, що потрібно відходити від радянських традицій встановлювати пам’ятники визначним людям у позах бованів із зосередженими обличчями. Забагато у нас і “трагічних” пам’ятників загиблим, розстріляним, постраждалим від катастроф тощо. Над цією проблемою треба дуже серйозно посидіти, тож я впевнений, що незабаром ми розробимо якусь концепцію з цього приводу. Щодо питань про теперішні і попередні влади, мушу зазначити, що мені страшенно не подобається така звична для нашої країни практика, коли «нова мітла» (у цьому разі — новопризначений чиновник) щоразу «мете» по-новому. Так не повинно бути. Мусять діяти певні правила, загальна концепція, якої чиновники повинні дотримуватися аж до часу її остаточного здійснення. А в нас виходить, що один головний архітектор забороняє викладати старі будівлі “туалетною” плиткою, а прийшов інший — і одразу дозволив це робити.
Розкажіть, чому загальмував широко обговорюваний у ЗМІ конкурс на кращий проект Народної площі?
— На жаль, я не знаю подробиць, адже організатором конкурсу було обласне управління архітектури. Однак, гадаю, річ у тому, що не було враховане те, що район Галагов визнаний пам’яткою історичної та архітектурної спадщини, тож проводити там якісь забудови чи зміни просто на основі звичайного конкурсу не можна. На одному з засідань, присвяченому цьому питанню, я висловив думку, що варто підняти старі архіви, проекти і креслення, порадив навіть відвідати історичний музей у Празі (там є цілий відділ, який вивчає історію Підкарпатської Русі і де точно повинні бути плани забудови нинішньої Народної площі Ужгорода), аби вияснити, якою бачив цю площу її розробник Антонін Крупка. Думаю, що ми могли би використати ідеї цього талановитого архітектора, котрий не встиг завершити свій проект.
— І наостанок розкажіть нам про свою родину.
— У мене є дружина, якою я дуже пишаюся. Вона успішний підприємець, ресторатор, чудово знає і дуже любить свою роботу. Я їй завжди кажу, що для мене її щоденна праця з підтримання бізнесу є чимось героїчним, бо для усішного ведення справ вона має завжди і все тримати на контролі, весь час працювати над тим, аби підтримувати статус своїх ресторанів. Крім того, у мене є дві чудові доньки. Старша, Марина, навчається у Львові на дизайнера, а молодша, Поліна, цього року піде у перший клас.
