Високо в горах у присілку Негровця Косий Верх, що на Міжгірщині, ще живуть четверо самітників.
Майже півтори години ми з цімбором Романом зиґзаґами через ліс піднімалися вгору до присілка Косий Верх. Його назва походить від однойменної гори, краєвиди з якої окрилять душу найвибагливішого туриста.
Сюди негрівчани і жителі навколишніх сіл ходять хіба що по гриби і ягоди. Тут ніби зупинився час. Тут хати стоять пусткою або розвалюються від суму за ґаздами й ґаздинями, які назавжди покинули їх.
І аж не віриться, що кілька десятиліть тому тут вирувало життя, була початкова школа. Нині ж у присілку вже чотири роки нема світла: електрики поскручували дроти, попідрубували стовпи, аби не сушити собі голову чотирма верховинцями, аби однією проблемою менше…
«Так би-м відсі не йшла – аж би-м і зиму бідувала, але син просить…»
– Звати мене Василина, давно казали Циля. Шестий гід (рік. – М.Ф.) іде, як умер мій чоловік Василь. Відтоді я вже зимую в сина в Синевирі. Подьте до хижі! – просить 75-річна Василина Беля, бо почав накрапати дощ. – Але влітку мене сюди тягне. Не те, що біда мені, а просто тягне: я ж туй прожила 54 роки. Усе думаю про хижу: чи не тече, чи не завалилася, чи не обікрали. Десь три роки тому злодії розбили вікно та й усі закладування понесли. Так би-м відсі (звідси) не йшла, аж би-м і зиму бідувала – лиш коби-м туй була! Кортить мені туй бути, але син просить...
Як я з Негровця прийшла сюди молодою, туй поверх 30 хиж було. Чоловік улітку вівчарив, а взимку по сезонах ходив у Росію. А я нікуди відсі й не їздила: трьох синів дозирала-м. Держали-сьме дві корови, дві свині, кіз, курей, іноді й тридцять овець. З ранку до пізнього вечора челядник мусів крутитися, бути на ногах. Спала-м по п’ять-шість годин. Усяко ся жило: на полонині Тяпес накосиме-накосиме сіна, а далі носиме-носиме у веретах, що й світ немилий. Я ще й у калхозі робила. А нині я вже нич не бирую. Син мені носить продукти, я вже не бизуюся (не наважуюся) сама йти в село. Док’ челядник бирував, дот’ усе було добре. (Задумалася)
Помалу-помалу та й обезлюднів Косий Вирьх. Одні повмирали, другі – спустилися вниз, бо далеко було ходити на роботу, треті – втекли, бо все – муку, цукор, інструменти – на плечах треба сюди доносити. Молоді правду мали, що полишали хижі. Що туй їм робити?! Грошей читаво (добре) не можна заробити, цивілізації – ніякої.
Чи набридають мені туй звірі? Та не буду брехати: я ніколи не виділа ні ведмедя, ні вовка – хіба що лисиць, зайців. Олені раніше часто рикали на тім боці. (Показує рукою на іншу гору). Дикуни мені туй часто ріпу (картоплю) риють. Це чоловік, прощін най буде, міг довго й цікаво розповідати про ведмедів і вовків. Файно умів грати на сопілці… У мене шестеро онуків (слава Богу, що також усі вшорилися), чотири правнуки. Хлопці, ви це нащо визвідовуєте? Ачей, для газети? Діти на мене будуть гойкати, сважатися…
На прощання Василина Беля дозволила мені зняти зі стіни її весільне фото й перефотографувати. Причому перед тим дотепно пожартувала: «Несіть його у ярок та й киньте у воду!»
«Мені туй добре. Я нич не роблю – лише сиджу, радіо слухаю і пса годую»
Неподалік, метрів сто від Василини Белі – хата Йосипа Белі (у Негровці його називають Йовжко), заради котрого ми й долали кілометрів шість. До речі, він – рідний брат чоловіка бабки. Як ми тільки наблизилися до обійстя, загавкав білий пес. Як виявилося, кличка його така ж – Білий. 64-річний дідо, котрий у Косому Верху і літує, і зимує, виявився неговірким. На якесь запитання я часто чув до болю лаконічну відповідь, приміром, «йо», «ай тко?!» або «ой ци раз!» Але мені подобалося, як Йосип Беля, спокійно стоячи й тримаючи руки в кишенях, без будь-якої крихти емоцій пригадував своє минуле.
– Я ся родив туй, туй усе життя прожив і туй умру, – резюмував верховинець. – У няня й мами я був останнім, одинадцятим дітваком. Туй закінчив початкову школу, далі ходив у негровецьку. 27 років вівчарив, паралельно їздив на заробітки в Росію, Латвію. Та й в Україні шабашив. Моя жона Анця рано вмерла – в 36. Двох синів мали-сьме. Володю, котрий зо мнов вівці пас, вбив у Вучковому наш сусід Юра. Оде жив! (Показує рукою). Напилися хлопці та й побилися. Судили Юру. Сидів у тюрмі, повернувся додому. Але скоро й погиб від туберкульозу.
Як другий син Василь виріс, женився, відтоді живу сам, годів десять уже. І не маю куди йти звідси, і не хочу. У Василя п’ятеро дітей. Хіба я потрібний у хижі восьмим?! Мені туй добре. Мені все Василь сюди носить. Я вже більше року не був у селі. Нич не роблю, бо не бирую. Сиджу собі, радіо слухаю та пса годую. Допоки світло було, дивився й телевізор. Коли є дяка, гриби глядаю (шукаю). Ай тко ми’ робить їсти, як не сам собі?! На одне око не вижу вже з 1974-го: так ся стало, що зачепив гілкою. Лікарі не змогли його врятувати… Усякі бувають зими – теплі й холодні. Ой ци раз було холодно сидіти в хижі?! Ну і що?..
Колись у Косому Вирьху був 31 двір, поверх сто чоловік. Челядь розбіглася з різних причин: наприклад, за радянської влади відкрилися заводи, відтак тяжко й довго було добиратися на роботу, а ще молоді туй було нудно, ніякого зв’язку зі світом.
Давши себе сфотографувати, дідо різкувато махнув рукою, мовляв, досить, мовляв, навіщо це, мовляв, нам час іти далі. Правда, шукати хату подружжя Миколи й Василини Стеців ми з Романом не пішли. «Зараз буде дощ!» – вирішили обоє. І не помилилися. Через годину з гаком грянула потужна злива. Роман устиг добігти до авто, я – ні…
P.S.-1. «Останній із могікан» – так називається історичний роман відомого американського письменника Джеймса Фенімора Купера (1789-1851).
P.S.-2. Щороку я мисленно фіксую свій найліпший новинкарський (журналістський) матеріал. Я дуже радий, задоволений собою, що написав про самітників Косого Верху.
