Анатолій Кралицький (1835-1894) напоумив мене знову перечитати його невеличку повість "Князь Лаборець".
Ні-ні... Я не збираюся когось переконувати в тому, що автор історичного твору листувався з Іваном Франком та Михайлом Драгомановим і вважав себе, галичан і наддніпрянців одним цілим. Що характерно: "Князя Лаборця" А. Кралицький написав ще в Марія-Повчі, за кілька років, як обійняв посаду ігумена Мукачівського монастиря, значно раніше закінчивши Ужгородську духовну семінарію. Та про сього письменника й громадського діяча краще можуть розповісти фахові історики й літературознавці. Наразі мене цікавить інше: чи був останній правитель білих горватів Лаборець - руським?
Зумисне не вживаю слово "князь", позаяк воно віддає хазарщиною, що не притаманне прадавньому Закарпаттю. Стосовно слова "горвати", то подаю його в первісному значенні, бо грецькі хроністи, в яких відсутнє гортанне "г", примушують нас дотепер вживати – "хорвати". Хоч самі нинішні "хорвати" свою країну називають – Республіка Hrvatska.
Та менше з тим. Повернемося до часів геть давніх, коли в Ужгороді та краї правив Лаборець. З повісті А. Кралицького знаємо, що 895 року за намовою своїх же його стратили мадяри.
Отже, рік 895. Беремо до рук "Літопис руський" (ЛР), що складається з "Повісті врем’яних літ", "Київського літопису" та "Галицько-Волинського літопису". До слова, відповідальним редактором першого українського видання цієї історичної пам’ятки (1989 р.) є незабутній Олекса Мишанич.
Нагадаю, що впродовж триста років з перервами п’ятеро авторів-укладачів від ігуменів Іоанна до Мойсея долучали-вилучали з пам’ятки те, щоб догодити наступному князеві. Так що сам Нестор-літописець має таке відношення до "Повісті врем’яних літ", як, я, скажімо, з Матвієм до "Старого завіту". ЛР хоч і має багато авторських прогріхів, однак дещо прокрадається з тексту, проливає світло на сторінки прадавньої вітчизняної історії.
Колись перший посол Республіки Hrvatska в Україні Джуро Відмарович подарував мені мапи міграції його народу з території нинішнього Киргизстану на Балкани. Й на одній з них зображено ареал їхньої тривалої осілості (років 300-400) по два боки Карпат. Це нинішні західноукраїнські області, а також прилеглі до Закарпаття землі: Румунії, Угорщини, Словаччини, Польщі. А край цей (і ширше) за визначенням А. Кралицького називався Панонія – пан і я.
Отже, прибулі з Киргизтану тії племена побули тут тривалий час і не завдаючи шкоди тутешньому люду, перейняли від нього багато що, ба навіть назву, подалися відтак знову у пошуках теплих країв. Як і дехто з білих горватів, які жили в підгір’ї й прилеглій низовині, так і чорні горвати (чорногорці), які селилися довкола Чорногори. Зрозуміло, що не весь тодішній люд подався на Балкани. Ті, що залишилися, продовжували себе називати білими горватами і чорними горватами.
Потому настала друга хвиля великого переселення народів, і сім племен на чолі з Альмусом захопили Панонію. Мадяри витіснили білих горватів, (хто з них не хотів коритися Стефанській короні), під полонини, й від колишніх ґаздів низинної Панонії слід охолов. У горах вони роздробилися на лемків, бойків і гуцулів, а ті, що піддалися Стефанській короні стали (за влучним визначенням закарпатських гуцулів) – гайналіями, себто ні те, ні се. Так що Руссю за часів Лаборця тут і не пахло...
Як про неї не було чутно й на берегах Дніпра до приходу сюди перших варязьких пройдисвітів і мародерів, чи то пак руських, які тута набули чинів – князів, воєводів тощо. Й підступом насіли на полян, древлян та інші слов’янські племена: насадили централізоване правління, а відтак ще й облудне християнство, щоб легше було дерти три шкури з довірливого люду. Й деруть чужинці та доморослі полупанки справно донині. Аж гай шумить...
