Євген Кудрявцев, фотограф, оптиміст та справжній патріот України розповів про те, як залишав Луганськ та що нового віднайшов для себе на заході України.Зараз він із дружиною та сином успішно вжилися у ритм Ужгорода і не збираються покидати його за жодних обставин.
- Як давно переїхали до Ужгорода?
- Рік і шість днів. Чому? Бо ми з родиною вважаємо, що це як нове життя. Тому для мене 30 червня - це новий етап у житті. Так само запам'ятовуєш дні народження близьких - такі події, які для тебе дуже важливі.
- Ясно, чому Ви переїхали. Однак, чи могли б розповісти подробиці?
- Переїхали, оскільки нашому життю загрожувала небезпека за проукраїнську позицію, за нашу участь у місцевих Євромайданах, Автомайданах, акціях на підтримку України і в цілому. Всередині червня почалися серйозні не те що арешти, активістів просто ловили і саджали у підвали СБУ.
- Тобто це була реальна фізична небезпека?
- Так, звичайно. Мене попередили люди, близькі до тієї системи, у яких, не зважаючи на мою проукраїнську позицію, залишилися повага до мене. Це було одне місто, і ми зрозуміли, що нам потрібно виїжджати.
- Як ви з родиною добиралися?
- На авто. 1720 км від мого будинку у східному Луганську до готелю “Закарпаття” в Ужгороді. Там нас тимчасово розмістила на два тижні облрада. Перші два тижні для нас були дуже важливими, оскільки ми не знали ні що-як-куди, ні місто. Потім, коли більш-менш облаштувалися, зняли квартиру.
Дуже важливий момент, щоб зрозуміти наші переживання. Було перше перемир'я. Ми виїжджали автомобілем, якісь речі встигли відправити “Новою Поштою” куму і отцеві Олександрові. Всього проїхали 16 блок-постів. Крайній був уже у Харкові. Ми їдемо. Перший блок-пост, сепарський. Дитина вже була у батьків дружини у Сватово, це підконтрольна Україні територія в Луганській області. Отож, ми їдемо удвох, купа речей позаду, баули... Я кажу: "Лєна, спокійно, тримайся". Може, ми у якихось списках вже і нас не можна пропускати. Ми ж цього не знали... Раз, проскочили, їдемо далі. Іще один блок-пост. Знову проскочили. Потім їхали у об’їзд, якимось селами, де я ніколи до того не бував. Я дивлюся, ще один блок-пост. Кажу: "Лєна, знову блок-пост". Ми їдемо, а я бачу здалеку наш прапор. І кажу: "Лєнка, розслабся, наш прапор". І вона почала плакати. Ми під'їжджаємо до посту, там двоє наших таких класних хлопців, питають: "А чого це ваша жінка так плаче?" Я кажу: "Хлопці, ви не уявляєте, наскільки ми раді вас бачити". І вони з нами заплакали. Уявляєте, як це все було?.. Ти бачиш сотні, тисячі ідіотів, які далі Луганської області нікуди не виїжджали. Для них Азовське море - верх задоволення, вони - не інваліди, вони нічим не обмежені, У них були такі ж можливості, як у всіх нас. Але їм це не було потрібно. Вони нічого не хотіли робити, лиш би хтось робив все для них. Я не знаю, як їх можна назвати?. Що це таке? Істоти, може? Я не знаю, чи можна взагалі так про людей говорити. І ти бачиш цих дебілів, які кричать, нападають на жінок, дітей, які виходять на день народження Шевченка... А це студенти, викладачі педагогічного університету нашого. Вони такі з палками біжать, б’ють, розумієте...і ти все це бачиш. Воно ж у березні почалося ще. І ти потім через три місяці бачиш прапор своєї країни і плачеш. Я теж плакав. Хоча я давно забув, коли востаннє це робив.
- Чим займалися у Луганську?
- У нас була рекламна агенція. Ми проводили фото- та відеозйомку для серйозних корпорацій, заводів. До того ж я сам фотограф, роблю всі види фотозйомки, весілля у тому числі.
- Можете порівняти весілля на Закарпатті та у Луганську?
- Так, мені пощастило. Я взагалі фотографував багато весіль по всій Україні і не тільки, при чому дуже різноманітних. Коли я приїхав сюди, перше весілля у мене було у Солотвині, Діброва. Вийшло так, що я відпрацював добу. Мені дуже сподобалося. Цікаві традиції, було море вражень, я отримував задоволення від своєї роботи, молодят, людей, бо дуже багато чого ніколи не бачив. Особливо мені сподобався танець молодої. Ну знаєте, коли хлопець такий раз 100 євро, потім знову у чергу, знову гроші... Дуже гарно все, ніжно, по-доброму. Якось так щиро і відверто. Потім я знімав ще весілля, і зараз у мене вже є постійні клієнти.
- Чи могли б назвати відмінності, які у цілому помітили між Закарпаттям і Луганщиною?
- Колосальна різниця. По-перше, я виріс у Сухумі (Абхазія, Грузія), там сформувався, провів дитинство, юність.... Я жив там до 15 років. До речі, це вже вдруге потрапляю на війну. Тоді я був малий, мені було легше все це зрозуміти і пережити.
По-друге, люди тут дуже добрі. Коли мені кажуть: Жека тобі просто так щастить, не вірю. Я ж бачу все у порівняні з тим регіоном, де я жив. Люди неспішні, насолоджуються життям... Кавові традиції — це просто супер. Добру каву ти можеш випити практично всюди: у будь-якій кафешці, зайти у кожен магазин невеликий. До речі, приїжджала моя знайома з Одеси, зайшла у “Зіну” в центрі, побачила, що стоїть серйозний професійний кавовий апарат, який ставиться лише у кафе і барах. Їй за 10 гривень зробили дуже смачну каву з молоком. Вона була у захваті.
- У Луганську такого не було?
- Ні, у нас не було таких традицій. Взагалі всі каву пили розчинну чомусь. На автозаправці “ОККО” ти міг купити більш-менш нормальну каву, ну і було декілька кафе у центрі міста. Щоб ви розуміли, Луганськ - місто велике, розкинуте, і, якщо ти хочеш попити кави, ти мав, якщо живеш у мікрорайонах, сідати у авто, автобус, трамвай чи маршрутку, і їхати. Ціла церемонія.
- Багато Ваших знайомих переїхало в Ужгород?
- Сюди переїхав мій кум, наприклад. У нього вже тут народилася дочка, я її хрестив, А моєю кумою стала відома закарпатка Галина Ярцева. Знаю, що за статистикою переїхало 3-5 тисяч. Але близьких знайомих мало, більшість оселилася у Києві, Харкові, Дніпропетровську.
- А Ваша родина чому обрала Ужгород?
- Декілька моментів зіграли свою роль. Перше, це те, що у мого кума був знайомий батюшка, який мав парафію у Сєвєрську і викладав тут у духовній семінарії. Коли вже захопили СБУ, він зайшов у гості і розповів про Ужгород. От мій кум і переїхав сюди у травні, тому ми вже мали до кого їхати. По-друге, ми відкрили з дружиною карту України. Оцінили вздовж Луганськ-Ужгород. По-третє, є момент, пов’язаний з моєю роботою. Бо ж мені треба годувати родину. Я побачив, що тут хороші гонорари платять фотографам, особливо весільним, промоніторив ціни. Іще один важливий нюанс: ми набрали у Google святкові агентства Ужгорода, аби зателефонувати і дізнатися, чи можна знайти тут якусь роботу і почати заробляти. Вискочило “Не понял”. Ми зв’язалися з Миколою, Денисом. Вони сказали: приїжджайте, ми вам допоможемо. І насправді вони дуже сильно нам допомогли, познайомили нас з хорошими фотографами, стали моїми хорошими друзями. По-четверте, є один момент на рівні якихось знаків. Ми їхали у 2013 році, саме перед Майданом, на змагання у Італію. Чекали ми тоді на заправці біля Чопу, доки підвезуть документи. Був світанок, дуже гарний, я вийшов з кавою, закурив сигарету, підійшла моя дружина. А я дивлюся така краса - гори, повітря - і кажу Лєна, от би тут жити. Тепер вона мені каже, що я повинен бути обережнішим зі своїми словами. Всі фактори склалися. Про що я точно не шкодую, так це про переїзд в Ужгород. Жалкую хіба, що не зробили цього раніше.
- Знаю, що на місці ви продовжили свою активістську діяльність.
- Звичайно, у мене дотепер дружина працює секретарем, помічницею Галі Ярцевої з Руху підтримки закарпатських військових. По-іншому ми просто не могли. З самого початку, наскільки це було можливо, увійшли у волонтерський рух. Сергій Денисено організував фото патріота, за допомогою його зібрали для наших військових дуже багато грошей. Було багато акцій, вони і зараз продовжуються. Дякуючи Богу і людям, я можу зараз працювати, а Лєна дотепер ходить у волонтерський офіс, вже майже рік не покидає це заняття.
- А як ваш син адаптувався до нового міста?
- Дуже добре, він вчиться у п’ятій школі. У Луганську син вчився в україномовній гімназії, дружина у мене український філолог. І так вийшло, що п’ята школа дуже подібна до того навчального закладу, чому ми її і вибрали. Нас дуже добре прийняли. Коли ми прийшли влаштовуватися у школу, показали отаку! стопку грамот (медалі було важко везти, вони залишилися у Луганську). Директор одразу нас звів з Михайлом Годинцем, котрий зараз наш тренер. Макс дуже задоволений, займає перші місця. Хоча тут стиль трохи інший, але він швидко перекваліфікувався, Пощастило. Він з п’яти років займається спортом, тому це важливо і для нас, і для нього. Ще син ходить у Падіюн на малювання.
- Як вирішуєте житлову проблему?
- Ясно, що це проблема, оскільки на житло складно заробити у наших умовах. Але змінюються життєві принципи. Коли у тебе там все добре, свій дім, робота, друзі, спокійне розмірене життя, досить хороші перспективи, - це одне Але коли ти все це втрачаєш, докорінно змінюєш уявлення про світ. Багато хто знімає житло, як ми. А взагалі в Ужгороді реально купити квартиру або якийсь будиночок. Може не у центрі, а десь у районі. Наприклад, мій друг фотограф живе у Холмоку. Я коли їздив до нього у гості, прикинув, що це як з одного кварталу переїхати до іншого. Це не проблема.
- Як так сталося, що Луганськ захопили сепаратисти. Ви ж бачили все це зсередини..
- Дуже правильно сказав мій друг і колега Сергій Денисенко. Він нещодавно їздив на Схід по своїх КВН-справах, розмовляв з місцевими і дійшов висновку, ніби озвучив мої думки. Ті люди, які працювали , які хотіли заробити, які не боялися праці, у яких виходив бізнес, тобто жоден з моїх знайомих, а я у Луганську був досить відомим фотографом, - не мали проросійських поглядів. Всі вони повиїжджали у Київ, Харків, всі патріоти. А інші люди, ті ,які залишилися, 60-70% завжди чогось чекають, щоб їм хтось щось дав. Самі нічого робити не хочуть. Це дна з головних причин. Їм хтось сказав: тут є хунта, тут бандерівці, тут їдять немовлят, потім вони у це вірять абсолютно серйозно. “Вас там обдурять, буде маленька зарплата, прийде Росія і ви заживете добре”. Вони у все це повірили. Не хочу казати про людей погано, але там потрібно було жити, щоб це зрозуміти. Коли проходив референдум 18 травня, у моєму подвір'ї чоловіки повдягали майки "Росія", були нетверезі. Ми жили на 9-му поверсі, з вікна бачили таку поляну, де труби, І от вони пили всі на тих трубах, навпочіпки у футболках “Росія нас врятує”. Це, в принципі, те, що вони робили кожного дня. Розумієте, який їх рівень достатку й інтелектуальний спосіб життя, що так вони відмічали референдум? Люди, все люди. І зараз виникає питання серед переселенців: повернеться, дай Бог, Донбас в Україну, а що з цими людьми? Вони ж там не зміняться...
- Наскільки сильною була, на Вашу думку, російська пропаганда у Луганську?
- Я думаю, ні для кого не секрет, що таке російські новини. Українських каналів там практично не було, зараз думаю, взагалі вже нема. І так, всі дивилися російське ТВ. По-перше, воно там чомусь завжди вважалося якіснішим, Всі дивилися його через супутникові, кабельні канали. 80% складали російські канали, а отже і російські новини. Те що там показують — це жах. Є один гарний приклад. Минулої осені я проходив нашою (ред, - сміється) площею Поштовою, як мені зателефонував друг (тоді ще не діяла паспортна система). Сказав, що налаштував радіо і зараз там віщає Луганськ24. “Тут зараз таке кажуть, що у вас на Закарпатті мітинг за приєднання Закарпаття до Угорщини, ще кудись. Так все правдиво розповідають, ледь не беруть інтерв’ю у людей біля мерії”. А я кажу, мовляв, не повіриш, саме проходжу поблизу мерії: декілька мам прогулюються, співробітників установи, а мітингу немає. І от у цьому пропаганда. Або був сюжет НТВ, де звідкись взяли кадри Закарпаття... Дурниці, повний ідіотизм.
- Чи залишили у Луганську щось таке, за чим сумуєте? Або когось?
- Батьки там залишилися. Звісно, дуже важко було їх залишати. Рік їх не бачив уже. Переїжджати їм було би важко, вони у віці. Це нам молодим легко зірватися, переїхати, бо ми переживаємо за своїх дітей, перш за все. А вони... Знаєте, які там доходи у мешканців ЛНР. Але що зробиш. Якось вони викручуються. Ми їм допомогти не можемо, бо гроші не переведеш. Моя мама — справжній лікар, давала клятву Гіппократа. Вона рятувала людей і з того боку, маю на увазі мирних мешканців. Хоча ті і думали, що стріляли наші (українці) . Але це все були провокації. Я ж це бачив зі свого балкону. У неї є якась гуманітарка, щось їм там допомагають. Удвох з батьком якось вони тримаються.
- Спостерігати бойові дії з балкону — це не жарти? Як це було?
- Ну, ми жили у східній частині Луганська. У нас 9 поверх. От Станиця Луганської області була у 8 кілометрах від нашого будинку, це зовсім край. Там знаходилася Нацгвардія, наші війська. Їх частини мені було видно з вікна. Виходить через наш будинок снаряди літали..
- Чи збираєтеся колись повернутися назад до Луганська?
- Я і моя родина дуже комфортно і добре почуваємося в Ужгороді За багатьма параметрами. Це отут і отут відчувається (ред. показує на серце і голову). Коли питають друзі, чи захочемо колись повернутися, то я кажу ні. Це 100%. Просто ми тут знайшли другий дім. Це не для того, щоб гарно висловитися, це насправді так. У нас тут багато друзів, дуже близьких людей, які нас сильно підтримують. Нас взагалі багато хто підтримав і це так відчувається.
Особливо з роботою. Я ж хочу не просити гроші, а заробляти їх. Вважаю себе непоганим фотографом. Всі колеги-фотографи, а я наче потенційний конкурент, навпаки допомагали, давали роботу, перекидували замовлення, дали мені старт. Це дуже важливо. Бо дуже важко бути невпевненим у завтрашньому дні, але зараз через рік я почуваюся впевнено, бачу перспективи у роботі.
- А що робити з тими, які залишилися у Луганську?
- Мені їх шкода. Мені насправді їх шкода, бо люди не розуміють. Знаєте, я раніше не знав, як це до них донести. Хоча і розумієш, що повинен це зробити. От я дуже активний у Фейсбуці там у мене багато друзів з різних сторін. Переконаних ватників я одразу забанив, але залишилися ті, які, на мій погляд, заплуталися, вони не агресивні. Я раніше писав такі пости: що ви робите, ви нічого не розумієте; вів якусь свою полеміку. Потім я зрозумів, що цього робити не варто. Я почав писати, як живе України, як ми тут влаштувалися, як моя дитина ходить до школи, як він їздить на змагання закордон, як проходять фестивалі , як люди живуть. Подивіться, мовляв, як все у нас добре. Може, тоді до них дійде? І я насправді починаю отримувати повідомлення, на кшталт “Ого, Женя. Добре вам тут, а от ми...” Тобто вони починають розуміти, що зглупили. Може, якось по крупинках це до них дійде, щось у них переключиться. Я сумніваюся, але, знаєте, як це: віра надія...Та і складно все... Бо насправді зрозуміло, що це геополітика, що постраждало багато глупих людей...Ну от глупі вони, що з них візьмеш, нещасні люди. Я от розмовляю зі своїми новими друзями: вони у Відень їздили вже увісімнадцяте, а для луганчан Азов - це межа. Я це правда знаю. І повторюся, ніхто їм не заважав. Шахтарі мали добрі зарплати, по 10 тисяч гривень. Я ж знімав багато шахт до Дня шахтаря, у нас край був шахтарський. Наприклад, міста Антрацит, Свєрдловськ. Що у них зараз залишилось? Їх обдурили, затопили шахти... Якщо ви візьмете історію, то так було завжди. Беруть великі гроші і маніпулюють людьми. Іноді мені їх шкода, іноді я їх ненавиджу, але не мені судити.
- Скільки ще, на Вашу думку, триватиме війна?
- Я думаю, війна закінчиться скоро. Мені складно, я у геополітиці не розбираюся, але думаю якийсь регіон, може, отримає статус напівукраїнський чи який ще, але людей складно змінити, а це головне, Вони ж цього не хочуть; не знаю чому. Але дуже хочеться, щоб перестали гинути наші “пацани”. Я вірю в Україну, я люблю Україну, я знаю, що у нас все вийде. І наші діти внуки нарешті житимуть у нормальній європейській країні, так і буде. Я впевнений.
***Публікацію підготовано у рамках проекту «Переселенці на Закарпатті: життя без стереотипів» Ужгородського прес-клубу за підтримки програми «У-Медіа»
Ярина Денисюк
Ужгородський прес-клуб
