Ця сім’я приїхала до Закарпаття з Донецької області рік тому. За цей час їм вдалось тут трохи обжитись, знайти роботу, народити в Ужгороді сина та полюбити найзахіднішу область України. Головне, кажуть вони, це стимул, а він у них є дуже хороший, адже мають вісім дітей.
Нині вони живуть у Невицькому, що під Ужгородом. Друзі їм допомогли з житлом, менші діти ходять в місцевий садочок, старші – в школу до Кам’яниці. Мама Марина веде домашнє господарство та доглядає за немовлям, а тато Геннадій працює в тутешніх теплицях. Ужгород виглядає як курорт, кажуть вони, особливо, коли все цвіте.
- Чому ваша сім’я обрала для переїзду саме Закарпаття?
Марина: Чоловік раніше вже бував в Ужгороді і в нього тут залишились хороші знайомі. Коли в Макіївці почались бойові дії, стався референдум, а біля нашого будинку збудували блокпости, через які діти змушені були щодня ходити до школи, ми прийняли рішення на два тижні поїхати геть, перечекати, поки ситуація стабілізується. Таким чином я з меншими дітьми поїхала до Ужгорода. Чоловік з двома старшими залишився там, адже їм потрібно було завершити навчання. Чотири рази я купувала і здавала квитки назад додому, поки в серпні сюди не приїхав чоловік. Тоді ми зрозуміли, що ще трохи тут затримаємось.
- Чим ваша сім’я займалась в Макіївці?
Марина: Я була вдома з дітьми, але ми мали домашню теплицю, в якій вирощували квіти на продаж. А тато працював на шахті.
- Було складно влаштуватись тут на роботу?
Геннадій:Так, у вас тут складно з цим, ваші місцеві сидять без роботи – що говорити про нас, приїжджих? Зараз я вже влаштувався, доглядаю за рослинами, щодня заступаю о 6-ій ранку.
- Були проблеми з переведенням дітей в місцеві навчальні заклади?
М: Старшого сина, Валерія, нам довелось залишити там, в Макіївці – ми просто-напросто не змогли перевести його на навчання в УжНУ. Тут є його спеціальність і в соцслужбі нам обіцяли, що це можна буде зробити у вересні, а потім виявилось, що це не так. Плануємо переведення на це літо, але ми вже дізнались, що ніяких пільг для переселенців в цьому плані нема – наш син йтиме на рівні з іншими вступниками.
Г: Щодо менших, то вони вчаться в школі в Кам’яниці, добре влились в колектив і проблем жодних не виникає. Курйози були тільки з найменшими, яких відправили до садочку. Так, Анечка одного разу прийшла і сказала: «Папа, все хорошо, но я ни-че-го не понимаю». Наші діти в принципі вчились в українських класах, але закарпатський діалект це зовсім інша річ, їм важко було його розуміти.
- Тобто ваш старший син ще досі в Макіївці? Що він розповідає?
Г: Каже, що стріляють, але не дуже близько до нашого будинку. Ми, звісно, дуже хвилюємось за нього, я щомісяця їжджу його провідувати. Зараз себе ДНРівська сторона не дуже адекватно веде, тому Україна ускладнює в’їзд і виїзд на Донеччину і неможливо звідти нічого вивезти. Теоретично Донецька область є українською, але на практиці там справжній кордон і заїхати туди можна тільки через прикордонників, як в ЄС.
М: Ціни там дуже виросли, син зрізає і продає квіти з нашого парника і каже, що одному вижити ще реально, але дуже багато хто сидить без роботи і без зарплати, люди на межі виживання. Всі, хто мав можливість вже звідти виїхали, залишились бомжі і алкоголіки, наше рідне місто неможливо впізнати.
-По завершенню війни плануєте повертатись додому на Донеччину?
Г: У нас поки дві думки з цього приводу. Я більше схиляюсь до того, щоб залишитись тут, а жінка ще сподівається повернутись в Макіївку.
М: Все-таки там у нас залишився будинок, який ми збудували спеціально для своєї сім’ї, маленьке виробництво у дворі, меблі, техніка – все там. Тут же доводиться починати все з нуля.
- У вас на сході залишились друзі, знайомі? Як вони налаштовані?
Г: Так, звісно. Ми з ними спілкуємось, але останнім часом їх не впізнати. Через те, що на Донеччині в більшості російське ТВ, вони думають російськими штампами. Їм настільки промили мізки, що складається відчуття скали, яку неможливо пробити. Багато хто навіть з родичами не спілкується, бо мають різні політичні погляди.
Наша сім’я не підтримує жодну зі сторін, адже і тут і там люди одинакові, а ситуація, що склалась, є результатом незрозумілих політичних ігор. А заручниками цього всього стали ми, прості люди.
- Вже після переїзду у вас народився син. Як пройшли пологи в Ужгороді?
Г: Друзі нас лякали, казали, що в Ужгороді ніхто не народжує, всі за кордон їдуть. Але ми перевірили це на собі і можемо сказати, що все пройшло чудово. В пологовому будинку ми ні з ким не домовлялись, ми ж тут нікого не знаємо. Такі палати, за які у нас вдома довелось би платити, тут безкоштовні, а відношення лікарів дуже хороше. Ми були приємно здивовані.
- Чи допомагає вам якось держава, як переселенцям?
М: Багато говориться про цю державну допомогу, але, видно, вона поки в більшості на папері. От хто підтримує, то це волонтери, вони нам дали одіяла, миючі засоби, памперси, дитяче харчування, крупи, тушонки - це була дуже суттєва допомога нам, як багатодітній родині.
- З поведінки деяких переселенців у місцевих складається враження, що всі «східняки» занадто високої думки про себе та досить агресивні. Чому так?
Г: Справа в тому, що сюди переїхало багато не просто біженців, а цієї нашої «блатоти» донецької. Вони тут купили землю, квартири і досить борзо себе ведуть. Але ж є і просте населення, такі сім’ї як наша не відчувають у свій бік поганого відношення, навіть навпаки. Ми навіть пробували переходити на українську мову, але зрозуміли , що це зайве, адже нас і так прекрасно сприймають.
М: Я взагалі була здивована роботою місцевих соціальних служб та медиків - там працюють доброзичливі люди, які дуже нам допомагають. І взагалі відношення простих людей приємно дивує, багато хто готовий допомогти, щось підказати. Єдиним мінусом є те, що в Макіївці у нас все було під боком – школа, садочок, музикальні і художні школи, а тут далекувато добиратись з села.
- Багато ужгородців дуже нарікають на наше місто, буцімто воно брудне, спотворене і недоглянуте. Яке враження склалось у вас від Ужгорода?
Г: В Ужгороді дуже багато зелені і вона прикриває багато недоліків. От зимою було трохи сіре враження від міста, але коли все розцвіло – наше відношення змінилось, адже тут гарно, як на курорті. Дороги, звісно, залишають бажати кращого, трохи брудніше, ніж було в нас до війни, парки дещо запущені. І нам не звично, що місто може бути таким маленьким – дітям дуже дивно, що його можна пішки обійти за декілька годин. Однак, люди тут набагато релігійніші, от у нас соромились перехреститись на вулиці біля церкви, а тут це вважається нормою, нам це дуже подобається.
- Що б ви могли порадити інших переселенцям, які поки злі на увесь світ за те, що сталось?
Г: Ми бажаємо, щоб стимул до життя не пропадав. Бог нам дає новий день і давайте будемо вже за це йому вдячними!
***Публікацію підготовано у рамках проекту «Переселенці на Закарпатті: життя без стереотипів» Ужгородського прес-клубу за підтримки програми «У-Медіа»
Юлія Барабан, Мukachevo.net
