Закарпаття має з Румунією найдовший кордон, який тягнеться переважно по Тисі вздовж чотирьох районів – Виноградівського, Хустського, Тячівського та Рахівського. Однак до нашого південного сусіда закарпатець потрапляє куди рідше, ніж до західних – словаків чи угорців.
На перешкоді стає мовний бар’єр та візи. Адже Румунія ще не вступила до Шенгенської зони, тому в’їзд до неї потребує національної візи, яку видає румунське консульство у Чернівцях. Оскільки до самої Буковини дістатися не так легко (прямого потяга вже нема), а їздити треба двічі (здавати документи і забирати їх через два тижні), то й шлях до Румунії ускладнений цим суттєвим бар’єром. Щоправда, є ще одна «лазівка», яка уможливлює подорож на південь без румунської візи.
Сату-Маре
Шенгенська віза дає можливість перетинати Румунію транзитом. При цьому ви можете перебувати на території країни не більше п’яти діб. Цією обставиною і користуються «знаючі» закарпатці, адже українсько-угорський перехід «Лужанка» розташований неподалік українсько-румунського кордону.
Саме таким чином я і потрапив до Румунії: спочатку заїхавши до Угорщини з Берегова, а далі вже перетнувши угорсько-румунський перехід із несподівано рідною нам назвою «Петя» за 12 кілометрів від Сату-Маре. Заїхавши до Румунії з Угорщини, ви тепер сміливо можете мандрувати, пам’ятаючи, що повернутися додому слід не пізніше, ніж за 5 діб, але вже через румунсько-українські переходи у Дякові чи Солотвині. Транзит є транзит.
Сату-Маре, колишній Сатмар, стотисячне місто, яке має чималу історичну вагу. Саму воно було центром Сатмарської жупи, з якою закарпатські комітати не тільки сусідили, але й були пов’язані історично. До того ж, у нинішній Сату-марський повіт, який нараховує понад 300 тисяч мешканців, входять півтори десятки населених пунктів, що належали до Угочанської жупи з центром у Виноградові. Так що тут наша минувшина тісно переплелася. Сату-Марський повітовий музей досліджує закарпатські архіви і навіть уже видав два томи документів Мукачівської греко-католицької єпархії. А румунська дослідниця пише монографію про шляхту Угочанської жупи 13-15 століть.
Особливістю Сату-Марського повіту, який сусідить із Угорщиною та Україною, є значна кількість угорців. У самому місті їх близько третини. Не дивно, що повітову раду тут два строки підряд очолював мадяр. Так що, знаючи угорську, ви без проблем тут зможете порозумітися.
Є в повіті і близько півтори тисячі українців, здебільшого переселенців із недалекого Марамороша. Місцева філія Союзу українців Румунії доволі активна. Завдяки їй у центрі міста нещодавно відкрили бюст Тарасові Шевченку – єдиний у Північній Румунії.
Повіт Марамуреш
На схід від Сату-Марського повіту лежить Марамороський (по-румунськи – Марамуреш). (Усього в Румунії 40 повітів і столиця Бухарест). Він також межує на півночі з Україною, тягнучись до межі між Закарпаттям та Івано-Франківщиною. Далі простягається Сучавський повіт, колишня Південна Буковина.
Як відомо, Марамороська жупа у 1919 році була розділена по Тисі. Північ відійшла до Чехословаччини ( а згодом -- і до України), а південь – до Румунії. До історичного Марамороша належали Міжгірський, Хустський, Тячівський, Рахівський і гірська частина Іршавського району. Центром комітату був Мараморош-Сигіт (теперішня румунська назва -- Сігету-Мармаціей), який розташувався на протилежному боці Тиси.
Чехи не морочили собі голову з тим, що частина румунських сіл опинилися на правобережжі, а частина українських – на лівобережжі. Кордон у 1919 році провели у найлегший спосіб – по річці, таким чином близько 30 тисяч румунів опинилися на Закарпатті, і стільки ж українців – у Румунії. Оскільки й одні, й другі жили компактно при Тисі, то кордон цілком можна було зробити більш національно відповідним. Требу було лишень його кілька разів перекинути з одного боку річки на інший. Але оскільки чехам було все-одно: що українці, що румуни, то в підсумку обидві країни отримали закордонні діаспори.
Марамороську жупу розділили таким чином, що 60% території відійшло до Закарпаття, а 40% – до Румунії. Нині повіт Марамуреш має дещо видозмінений вигляд, адже до нього долучили місто Бая-Маре ( по-угорськи -- Нодьбань), який і став повітовим центром. Як і Сату-Маре, це відоме історичне місто з населенням у сотню тисяч мешканців. Зокрема, саме тут процвітала славна Нодьбанська школа живопису, засновником якої є похований у Тячеві Шімон Голоші. Під стінами Бая-Маре скінчив свій земний шлях і відомий опришок Пинтя, про якого ходить чимало легенд на Закарпатті.
На відміну від Сату-Марського повіту, у Марамороському значно менше угорців. Зате майже 7% півмільйонного краю складають українці. За останнім переписом їх тут 31 тисяча. Живуть вони у 15 селах вздовж кордону з Україною – переважно навпроти закарпатських поселень Тячівського та Рахівського району. Тисячу українців мешкає і в Сігеті-Мармацієй, колишній столиці Марамороської жупи. Між іншим, Мараморош – один із найгірськіших регіонів як України, так і Румунії.
За якусь годину ви доїдете автом від Сату-Маре чи Бая-Маре до Сигота (саме так вимовляють назву тутешні українці) і опинитеся на лівому березі рідної Тиси. Траса тут тягнеться вздовж річки, як і на закарпатському боці, і ваш мобільний телефон стане знову досяжним для українських абонентів. По мобільнику тут можна навіть вивчати географію протилежного боку Тиси: МТС Тересва змінить МТС Біла Церква, далі буде МТС Солотвино, МТС Великий Бичків і так далі. Одне слово, ви тут, як вдома. Тільки на кілька сотень метрів південніше.
Сигіт
Куточок Сігету-Мармаціей
Нинішній Сігету-Мармацієй має 35 тисяч населення. Але на відміну від нашого Хуста, це значно впорядкованіше місто. Румунам вдалося зберегти історичний вигляд Сиготу, тому тут є що подивитися. Для закарпатців це місто є історичним без будь-яких натяжок. Саме тут народився відомий художник Гаврило Глюк, учився в препарандії (учительській семінарії) засновник закарпатської школи живопису Адальберт Ерделі, тутешню гімназію закінчував ще один закарпатський інтелектуал Антоній Годинка.
Тут проходив і відомий Мараморош-Сігетський процес у 1913-1914 роках над першими новонаверненими православними на Закарпатті. Тут судили велику групу закарпатців-антифашистів і в роки Другої світової війни. (Тоді дві частини Марамороша знову об’єдналися в угорській державі).
До слова, нині у знаменитій Сигітській в’язниці, де колись мучилися і закарпатці, відкрито унікальний меморіал жертв комуністичних репресій. Адже саме у цю тюрму звезли у 1950-1955 роках усіх, кого запідозрили в антикомуністичних поглядах. Тут помер колишній прем’єр-міністр Румунії, каралися чимало відомих політиків, інтелігентів, військових. Не дарма, цю максимально віддалену від Бухареста в’язницю назвали «тюрмою міністрів». Нині тут діє єдиний у Румунії музей комуністичних репресій. Відвідування цього триповерхового тюремного комплексу, спорудженого ще за Австро-Угорщини у 1897 року, нікого не залишає байдужим. Здається, тут самі стіни волають про біль і кривду.
Румунський комуністичний режим нещадно боровся з церквою. Окрім ікони Алексія Карпаруського, який тут теж сидів в ув’язненні, ви побачити в одній із камер перелік майже двохсот православних священиків, репресованих комуністами, і сотню греко-католицьких. Знайшли свій земний кінець у цих мурах і єпископи.
Серед історичних споруд Сигота привертають увагу церкви – найдавніша реформатська, якій уже понад 500 років, барокова католицька, румунська православна у неоготичному стилі і двохсотрічна українська православна. Останні дві колись споруджувалися як греко-католицькі, але комуністичний режим це віросповідування заборонив, тож абсолютна більшість тутешніх українців нині вже православні.
Колишня учительска семінарія в Сиготі, де навчався Адальберт Ерделі
Цікаво, що і при православній румунській церкві і при греко-католицькій існують українські вікаріати, що об’єднують українських священиків. Тож українці в Румунії моляться рідною мовою і зустрічають свята за старим стилем, на відміну від угорців та румунів. Останні перейшли на новий календар ще у 30-х роках ХХ століття.
Базар у Сиготі
Усі визначні споруди розташовані в центрі, так що Сигіт дуже вигідний для пішохідної мандрівки. В самому серці міста – на центральному майдані, в колишній будівлі вищої дівочої школи нині працює Український ліцей імені Тараса Шевченка. Тут навчаються після восьмого класу протягом чотирьох років 180 учнів. Це єдиний україномовний навчальний заклад на всю Румунію. Ще в трьох універсистетах працюють відділення української філології.
Нещодавно ліцей імені Тараса Шевченка відзначив 15-річчя, хоча й досі перебуває в перманентному ремонті. Окрім того, в Сиготі ще працюють чотири румунські ліцеї і один угорський. На відміну від України, де румуномовні школи працюють в усіх румунських поселеннях, в українських селах Марамороша лише вивчають українську мову і літературу, решта предметів у школі викладають румунською. Це створює значні труднощі для повноцінного засвоєння всіх пластів рідної мови і сприяє поступовій асиміляції.
Українсько-румунські паралелі
Українців можна зустріти і на Сигітському базарі, який теж розташований у центрі. Наші товари тут користуються попитом, адже чимало з них -- дешевші за румунські. Принаймні п’ятилітрові бутлі з олією нам не раз потрапляли на очі.
Слід відзначити, що загалом румунський бік Марамороша виглядає краще за наш. Видно, що влада тут ліпше піклується про свої міста і села. Таких розбитих доріг, як у Хусті, і такого сміття, як в Ужгороді, тут не побачиш.
Та й люди живуть багатше. Кожен хоче збудувати двоповерхову віллу. Пов’язано це в першу чергу із заробітками в Євросоюзі. Нині мараморошани масово працюють в Італії, Іспанії, Португалії, Бельгії. (Кажуть, кількість румунів там вже вимірюється кількома мільйонами).
На ці гроші і підіймають свій гірський суворий край. Ще один яскравий приклад, чому нам також треба прямувати в об’єднану Європу.
Коли ваша туристична жага буде втамована, ви прямуєте до пропускного пункту Сігету-Мармаціей – Солотвино. Радимо вам зробити це пішки, бо так буде значно швидше. За якихось 15 хвилин ви, подолавши реконструйований історичний дерев’яний міст через Тису, пройдете прикордонні пости і опинитися на рідній землі. Ще двадцять хвилин прогулянки через центр соледобутку Закарпаття і ви -- на трасі.
А невдовзі старий ікарус «Чернівці-Ужгород» за 50 гривень мчатиме вас до рідної домівки. Через чотири години ви будете вдома і згадуватимете Румунію як сусіда, до якого обов’язково варто навідатися ще не один раз.
