Продовжуючи серію матеріалів про підготовку області до Євро-2012, ми публікуємо дослідження транспортного сполучення між найцікавішими з погляду туризму місцями Закарпаття.
Мандрівців, що звик¬ли організовувати собі відпочинок самотужки, не покладаючись на гідів і туроператорів, за способом пересування можна умовно поділити на дві групи. Перші – подорожують власним авто. Друга ж (найбільш численна) категорія – це мандрівники, які користуються різноманітними видами громадського транспорту. Швидке, надійне й комфортне автобусне сполучення для кожного туриста є чи не головним аргументом на користь того, відвідати якусь цікаву місцину чи ні (особливо за умов обмеженого часу перебування).
Що ж може запропонувати наш край спраглому до природних цікавинок? Серед найвидовищніших багатств Закарпаття, які традиційно приваблюють туристів (або могли б зацікавити у перспективі), – найбільше високогірне озеро Синевир, найвища вершина Говерла (а поряд із нею й найвисотніше гірське пасмо Українських Карпат), карстові печери Тячівщини, Лумшори з водоспадами й чанами (а також найвищою горою західної частини області – полониною Руною), водоспад Шипіт і Боржавські полонини – з яфинами, підйомниками та дельтапланеризмом, а також національний природний парк «Зачарований край» на Іршавщині. Це далеко не повний і не вичерпний перелік цікавинок, проте аналіз транспортної інфраструктури навіть у їх розрізі вимальовує невтішну картину...
Про не надто ефективну рекламну кампанію просування цих природних багатств «Замок» уже писав у № 13 від 7 квітня цього року. Наразі ж ітиметься про те, що навіть гарно прорекламувавши якусь із дивовиж, масово туриста до неї заманити не вдасться, якщо йому банально не буде як туди дістатися.
На Синевир лише трембіти кличуть?
Попри чергові пафосні декла¬рації про туризм як пріоритет № 1 для розвитку області, насправді для цього розвою не створено навіть елементарних умов – транспортних. «Як дістатися до озера Синевир? Допоможіть!» – так на багатьох форумах запитують любителі природи (у тому числі й самі закарпатці). Виявляється, це й справді завдання не з простих, якщо у вас нема своїх чотирьох (або принаймні двох) коліс. Озеро Синевир (відстань від Ужгорода – 191 км, Мукачева – 149, Волівця (найближчої залізничної станції) – 63) – одна з головних перлин Закарпаття, що ідеально підходить для формату «екскурсія вихідного дня»: приїхати, роздивитися, погуляти околицями, намилуватися краєвидами, покататися на плоті чи верхи на конях, пообідати в котрійсь із садиб, придбати кілька сувенірів, а ввечері – сісти на автобус у зворотному напрямку.
Однак потрапити до озера – то ціла наука. Пряма маршрутка до села Синевирська Поляна, з котрого можна піднятися до знаменитого Морського Ока, з Ужгорода їздить усього раз (!) на день. Проте й ця одинока приїжджає до кінцевої зупинки близько 21 години. На прибулого о такій порі гостя чекає лише одна «розвага» – пошук, де б заночувати, й торг із місцевими власниками сільських садиб за більш-менш адекватну ціну. Місця під намети годі знайти.
Такий студентський економваріант з ночівлею біля Синевиру проходить не завжди. Майже всі галявини коло озера в табличках «Приватна територія». Не розкладати ж палатку в глухому лісі на крутосхилі в 45 градусів! Залишається домовлятися з котримсь із місцевих Карабасів Барабасів, на чиї землі падають знесилені від пошуків туристи. «Цивілізованого» місця під кемпінг (з лавицями, столом, місцем для вогнища й туалетом) біля Синевиру облаштовувати ніхто не поспішає. Бо хіба ж це на руку тим самим Карабасам Барабасам?
Ми спробували з’ясувати, чи є можливі варіанти доїхати до Синевира раніше з пересадкою в районному центрі Міжгірщини (туди можна дістатися як з Ужгорода, так і з залізничної станції Волівця). Виявилося, що з Міжгір’я 5 днів на тиждень курсує рейс до Синевирської Поляни з виїздом о 12.30 (хай як дивно, одна-єдина маршрутка із вдалим для туристів часом прибуття – не їздить у суботу та неділю. Звичайно, логіка «очевидна»: кому ж може спасти на думку попертися на Синевир у вихідні?!) Проте навіть якщо добиратися цим автобусом, до входу в парк потрібно буде ще пішки 6–7 кілометрів пройтися по шосе. Як бачимо, стратегічне туристичне мислення з просування бренду «Синевир» та розвитку інфраструктури просто вражає!
Дикий-дикий… Рахів
«Вам на поїзд?» – зацікавлено допитується місцевий житель Лазещини, проїжджаючи повз нас, «осідланих» важкими наплічниками й потомлених після спуску з Говерли, на своєму «вазику». Пропонує підкинути до траси (а це 4 км сільської дороги). Тариф – по 10 грн з людини. Всього з нашої групи виходить 70 грн. Ми ввічливо відмовляємося й кажемо, що нам на автобус. Дядько розчаровано їде далі. Місцеві «добрі люди» звикли по-чорному наживатися на туристах. Кожен хоче урвати якнайбільше, користуючись браком налагодженого транспортного сполучення між гірськими селами й райцентром. Враження у приїжджих про цю дику місцевість і розпіарену «закарпатську гостинність» залишається відповідне.
Та ось нарешті івано-фран¬ківським рейсовим автобусом, на який підсідаємо на трасі, до¬би¬раємося до Рахова (207 км від Ужгорода, 165 – від Мукачева). Це закарпатське містечко, завдяки унікальності свого положення, за умов розумних капіталовкладень і продуманої стратегії розвитку, могло б стати втіленням міні-Швейцарії чи Австрії в Україні. Проте наразі Рахів не тільки не дотягує до (ще за чехословаків приклеєного) звання «гуцульського Парижа», а й до статусу більш-менш цивілізованого районного центру.
І якщо добратися до містечка значно легше, ніж до Синевиру, то вибратися – важче. На наш жаль, годинник показує 17.40 – на останній рейсовий автобус до Ужгорода ми спізнилися всього на 20 хвилин. Парадокс, але після 17.20 (!) з Рахова до Ужгорода-Мукачева не їде НІЧОГО. Рятівне коло всіх туристів, себто чернівецький ікарус о 22.40, часто буває переповнений базарниками та їх крамом. До того ж не вирізняється пунктуальністю й не завжди заїжджає на автовокзал. Самі рахівські касирки (які перед тим продають квиток на цей рейс) рекомендують іти «ловити автобус десь на трасу». З рюкзаками доводиться теліпатися до дороги. А потім, якщо не пощастить, глухої ночі їхати в переповненому ікарусі навстоячки десь аж до Хуста.
Та цього разу нам пощастило ще менше. Рятівне коло... поламалося. Усім базарникам терміново довелося евакуйовуватися самотужки. Ми ж із уже придбаними на вокзалі квитками змушені бу¬ли чекати першої завтрашньої рейсової маршрутки, яка мала вирушати на Ужгород о 3-й годині ранку. До слова, згідно з графіком, починаючи з тої ж третьої години, автобуси на Ужгород починають їздити з нечуваною періодичністю – мало не що двадцять хвилин. Так, до полудня з Рахова до обласного центру вирушає 13 (!) рейсів, плюс ще 2 на Мукачево. Натомість після обіду до Ужгорода їде «аж» 3 автобуси і ще 2 до міста над Латорицею! Парадоксальна ситуація. Але для відпочивальників, які приїжджають у гори на вихідні, майже нереально встигнути спуститися й дістатися Рахова раніше 18.00.
Обнадійливіша ситуація у співвітчизників, які живуть на схід від Карпат – їх виручають вечірні потяги, електрички й автобусні міжобласні рейси. От і виходить, що до «рідного» обласного центру з Рахова значно важче доїхати, ніж за межі області – до Львова, Коломиї чи то Франківська. У принципі, зважаючи на відстані, які розділяють Рахів із Ужгородом та більш східними обласними центрами – воно ніби й логічно. Проте у контексті позиціонування Рахівщини як одного з туристичних центрів Закарпаття, основний акцент мав би робитися на створенні комфортних умов для всіх приїжджих гостей. Транспортне сполучення в рейтингу комфортних умов посідає чи не перше місце. Проте очевидно, що про зручність для туристів ніхто й близько не замислюється. Таке враження, що час відправлення авто¬бусів визначається лише одним критерієм – вигідністю для самих водіїв.
Не можна оминути увагою й рахівський автовокзал: він справ¬ляє враження сумнівної занедбаної забігайлівки, де постій¬но тиняються п’яниці й люди з психічними відхиленнями. Утім носить горде звання цілодобового. Проте в цьому «цілодобовому» громадському закладі немає ЖОДНОГО туалету, не кажучи про пристойну кімнату очікування. Вдень касирки направляють приїжджих до найближчих забігайлівок (де власники або здирають по 2–3 грн за «полегшення», або й відправляють геть, мовляв, що у них санітарна година). А от уночі, коли все довкола зачинено, ситуація набуває критичного забарвлення. Тоді працівниці авто¬вокзалу посилають усіх... за колію або до центрального міського парку – під кущик. Уявити собі таку ситуацію в якомусь малесенькому курортному містечку в передгір’ї Альп чи навіть Татр – просто неможливо.
Туристи – вихідні
Що ж із іншими цікавинками нашого краю? Дещо краща ситуація з Боржавськими полонинами й Шипотом. Волівець, як один із головних залізничних вузлів, тут серйозно виручає. А от із Тячівщиною й Іршавщиною справи гірші. Автобус до Великої та Малої Угольки, у районі яких розміщені найцікавіші закарпатські печери, ходить із Тячева щоденно, крім... вихідних. Схожа ситуація з добиранням у національний природний парк «Зачарований край».
Потрапити туди можна, доїхавши до села Ільниці (85 км від Ужгорода, 43 – від Мукачева), що в Іршавському районі. Прямих рейсів із обласного центра туди немає, проте все ж є можливість дістатися селища з пересадкою в Іршаві. Щоправда, знову ж прикрість: чи не більша частина рейсів Іршава–Ільниця не виконується в суботу-неділю.
Лумшори (47 км від Ужгорода, 25 – від Перечина) – ще одна унікальна місцина Закарпаття. Маршрутка туди їздить двічі на день. Проте проміжок часу між прибуттям й останнім автобусом у зворотному напрямку (який вирушає з села о 15 годині) – усього кілька годин. Таким чином, устигнути щось побачити за цей час майже неможливо.
Загальний підсумок – невтішний. Наш «туристичний» край не враховує туриста як такого при плануванні автобусних маршрутів і розробці мережі транспортного сполучення між екскурсійно привабливими населеними пунктами. У вихідні й свята, коли населення найчастіше має можливість вирушати в недалекі подорожі – до сусідніх областей, міст і районів, люди взагалі залишаються без можливості добирання громадським транспортом. Відповідно – здебільшого відмовляються від подорожі.
Можливо, ситуація з нікудиш¬нім транспортним сполуче¬нням вигідна аж надто підприємливому місцевому населенню – власникам садиб і приватних бусиків, які вправно користуються безвихіддю приїжджих. Проте дуже часто закарпатські бізнесмени від туризму забувають, що в гостей завжди має бути право вибору – залишитися чи поїхати. Тоді вони з більшою охотою приїжджатимуть ще. Не сповідують наші ґазди й золотого принципу туристичного бізнесу – «краще заробити по гривні на 100 людях, ніж 100 гривень на комусь одному». Наразі ж усе навпаки. Тож дедалі частіше про розрекламовану «закарпатську гостинність» туристи говорять із нотками сумної іронії.
Залишаючи все, як є, Закарпаття ризикує пасти задніх серед туристичних регіонів України. Про розвиток при такій непродуманій елементарній інфраструктурі, напевно, годі й казати.
