Mukachevo.net продовжує публікувати розповіді далекобійника про особливості найпопулярнішої в краї чоловічої професії. Вашій увазі – частина 4.
На цей раз із нашим інсайдером екс-далекобійником дядьком Василем говоримо про подорожування Росією та Україною.
Нагадаємо, наш візаві склав повноваження далекобійника щойно два роки тому – доти відкатав за кермом добрий десяток років. Тому й згодився розповісти дещо цікаве про особливості професії.
Попередні теми торкалися подорожування за кордоном та перехід кордону за негласною системою, де кожен незаконно платить кожному, аби усім було добре. Наче без цього апріорі добре бути не може. Чи зберігається ця ж система й у роботі на Росію та по Україні? Тут усе набагато цікавіше…
«Ты мне должен уже только потому, что ты холол»
На територію РФ наш герой не їздив років зо два, акурат з того часу як почався російсько-український конфлікт. Власне, через це він й вирішив перекваліфікуватися із далекобійника на водія рейсового автобуса – одна із причин. Адже рейси на Росію закарпатські далекобійники любили, бо де ж іще стільки заробиш? Не залежно від того, яка система оплати на фірмі – рейси в Росію, це вигідно завжди. Якщо платять за кілометраж, то вигіднішого рейсу годі шукати, адже з Мукачева до Москви – 3,5 тисячі км. А часто їздять й далі, тобто, це такий-собі місячний джек-пот. А якщо ще випаде нагода купити-продати пальне – то й поготів.
– Але з часу російської агресії особисто для мене багато чого змінилося, я не мав більше бажання забезпечувати товарообмін між Росією й країнами Європи, навіть попри те, що це мені було вигідно, – каже дядько Василь. – Мені й до того було не надто приємно відчувати себе хохлом на території Росії. Адже інакше до нас там і не звертаються. Це не вважається за ярлик – просто так і не інакше. Процитую співробітника легендарної російської служби ГИБДД, який одного разі мене зупинив , і вимагаючи хабара, пояснив причину: «Ты мне должен уже только потому, что ты холол».
Челябинські індульгенції
Система поборів, в яку потрапляють наші далекобійники в Росії доволі стабільна. На перехід кордону 100 рублів, якщо везеш продукти – сума збільшується. 300 рублів – на посту транспортників біля кордону, це в Брянську, ну й якщо не пощастить й потрапиш до них знову – з тебе 100-200 рублів. Хоча на МКАДі (московська об’їзна дорога) ця такса – від 500 до 1000 рублів. Столиця, одним словом, воно й дорожче.
Якщо їдеш не на Москву чи Пітер, а наприклад, через територію РФ на Казахстан чи Азербайджан (а багато наших хлопців роблять такі рейси, дорога туди-назад займає понад три тижні), то видатки виростають в рази. Роздавати гроші просто не встигаєш – від транспортників до рекетирів. От, наприклад, є таке місто-«герой» Челябинськ, де при в’їзді треба наймати провідника – аби проїхати, залишитися цілим самому й зберегти авто та вантаж. Тому провідник за певну супроводжує тебе містом, захищаючи від рекетирів. Або дає «індульгенцію» – папірець з розпискою, де мовиться, що цей чоловік, номер машини такий-то, заплатив такому-то за те, аби спокійно проїхати за призначенням у місто, розвантажитися й з Богом їхати собі далі.
Звісно, рейс не до рейсу, але в поїздках по Росії приємного мало. Це тобі не Європа, де усе спокійно. Росія – завжди сюрприз, каже дядько Василь. Хоча одна приємність таки є: при їзді по Росії, як і по Україні далекобійники не користуються тахографами – «шайбами», й можуть вільно розпоряджатися часом. А час – це гроші, особливо у водіїв.
Був час після Майдану, коли росіяни не їздили через Україну
– Після подій на Майдані я ще встиг двічі з’їздити на Росію. Тоді ще не було активних боїв на сході, тільки-тільки починалася «русская весна» в Криму. На закарпатських фірмах тоді були перебої з поставками вантажів на Росію, але від них ніхто не відмовлявся – й власникам вигідно, ну й закарпатці ж наші – народ, який за гроші готовий робити на будь-якого пана, бо з робою тут не надто.
Тоді, каже наш герой, відмітив для себе, що ставлення до українських далекобійників змінилося.
– Міліція стала різкіше робити зауваження, якісь усі нервові були. Напружені були стосунки й з колегами. Якщо зі старшими людьми, водіями мого віку – кому за 50-т, ще можна було спілкуватися про ситуацію на дорогах, перекинутися двома-трьома слівцями, обходячи гострі теми політики та Майдану, то з молодшими спільної мови годі було знайти. Чув одне: майдануті, хунта, бандерівці. На дорозі пару раз підрізали молодики на джипах, сигналили «хохлу»… Одним словом, неприємно.
Цікаво, пригадує дядько Василь, що росіяни самі ж нажалися видуманого ними ж міфу про «злих бандерівців». Був час у 2014 році, коли через Закарпаття не їздили російські фури, крім брянських, усі намагалися їхати на Європу через Польщу, а не через Україну. Так тривало майже півроку. Зараз їздять, як і раніше.
У самого нашого інсайдера на політичному підґрунті великих неприємностей не виникало. – Хоча була одна неприємна ситуація, згадує він. – Ночував на стоянці разом з росіянами-далекобійниками, які не їздять на Європу, а тільки по Росії – благо у них там кататися – не перекататися, «широка страна», як співають… Мене мало не побили за те, що «бєндеровєц», благо, «брянські» вмішалися (це особлива каста російських далекобійників), ті хлопці вступилися й не дали початися бійці, – пригадує трапунок наш водій.
Зарічани – окрема каста закарпатських далекобійників
Цікавимося, як наші їздять там зараз.
– Так і їздять: очі дулу, головою кивають, де треба, де треба – змовчать. Це робота. Яка б не була, її треба цінувати, - пояснює далекобійник.
Тим більше, що на Закарпатті є окрема каста далекобійників, бізнес яких закручений тільки на перевезеннях Європа-Росія.
– Це так звані «зарічани» – жителі однойменного села на Іршавщині. Там у кожному дворі – далекобійник. Це чоловіча професія з діда-прадіда. Люди мають свої машини, міні-гаражі, великі фірми, є й прості найманці-водії. Чим вони відрізняються від решти? Поведінкою: між нашими хлопцями ходять чутки, що усі вони «штунди», дехто навіть каже, що баптисти, бо надто закриті, ні з ким із «чужих» розмов не ведуть, навіть якщо разом на стоянці ночуєте. Зарічани багато п’ють в машинах – причому наодинці, напевно, вдома не можна. Рідко якого зарічанина побачиш в колійці – це не їхня доля. Якщо інші стоять по дві доби, ці швиденько дають прикордонникам 200-300 грн. за об’їзд й проїжджають без черги. Іноді за це отримують на горіхи від колег – але все одно не стоять в черзі. Особливо, коли їдуть «домів».
Найбільша проблема в Україні – об’їзні
Якщо говорити про особливості рейсів по Україні, то є декілька нюансів.
– Перша проблема далекобійників – це звісно дороги. Точніше, їхня відсутність. Справа в тому, що нам потрібно здебільшого користуватися об’їзними, а це найдобитіші дороги, які тільки бувають в Україні. Гірше – тільки просілкові та лісові. Але по тих на тракторах й самоскидах їздять, то вже якось терплять.
Теоретично об’їзні є у кожному місті та містечку, навіть маленькому. Вони є на карті. А на справді – їх нема, бо те що називається об’їзною – не можна навіть дорогою назвати. Це суцільні американські гірки. От наприклад в Мукачеві по об’їзній до недавнього часу треба було фурою їхати 40 хв. з вантажем у 22 тони.
Тому ти по цій дорозі не їдеш – а їдеш під знак, навіть з ризиком потрапити до «мєнтів». І це не тільки в Мукачеві, а майже в кожному містечку, Але заплативши їм, виходило все одно дешевше, ніж ставити потім нові бампери чи запаски, чи міняти подушки.
Але коли були «мєнти», було простіше, – каже співрозмовник. – А тепер – нова поліція, нові звичаї, а дороги-то старі! Так що моя порада чиновникам: аби не створювати корупційних загроз для нової поліції, треба негайно латати дороги. Бо наші люди уміють знаходити підхід. Особливо, якщо мова йде про цілісність їхньої машини.
На нашій митниці можна просидіти від 2-х днів до 2-х тижнів
Ще одна головна біль далекобійників в Україні та Росії – це митниця.
– Я ніколи не розумів, чому в Європі твій вантаж розмитнюють-замитнюють від 30 хв до 1 год. А вдома на це треба витратити мінімум день. І це ще якщо пощастить. Бо буває, і досить часто, що наш брат живе на митниці – від 2 днів до 2 тижнів.
Ще одна особливість їзди Україною – навіть якщо багато проїдеш, заробиш мало. Й за кілометрах платять менше, й фрахти не такі вартісні, як на міждержавних перевезеннях.
Вивіз лісу за кордон ніколи не припинять
Цікаво, працюючи далекобійником, вивчати імпорт та експорт своєї країни. За словами людей, які цей експорт перевозять, експортуємо ми, в основному, дрова.
– Дуже смішно чути заяви політиків та чиновників, про те, що вони заборонять вивозити з України, або із Закарпаття зокрема, ліс. Та ніколи цього не буде, допоки існують ці політики й чиновники. Бо це не тільки наші, водіїв, а й їхні гроші. Причому дуже великі. Якщо би це дійсно зробили – поступили би звісно правильно, адже рубають ліс, нищать природу, гублять планету, лишають без спадку онуків… Це усе правильні слова. Але втілювати їх ніхто не буде. Це довела недавня спроба реальної заборони вивозу лісоматеріалів. Усі пам’ятають ці кілька напружених днів восени 2015-го, коли на митницях не оформляли вантажі з лісоматеріалами. Горіли контракти, стояла робота, здавали нерви. Зрештою, наробили галасу на всю країну – й швиденько знайшли спосіб вирішити проблему.
Окрім дров, експортуємо ми також метал, закарпатці возять той, що купують угорці. Купують за безцінь й тоді, як це заведено з сировинним матеріалом, перепродують нам же вироби з цього металу набагато дорожче. Бувало таке, що я віз із заводу в Дніпропетровську метал, а із заводу, наприклад, в Кечкеметі, на Дніпро втридорога вже продають металоконструкції зі своєї ж сировини. У мене логічне питання: ми що, самі цього не можемо зробити? Як і ситуації з дровами: наші женуть туди тисячі тон кругляку,розпилених колод, а розумні угорці ріжуть ці дрова на менші рівненькі шматки, сушать, й мають на цьому бізнес.
Невже не можна свою ж сировину продавати дорожче й вигідніше для себе? Про що тут йдеться: чи про лінь, чи про незнання, чи про неспроможність – вагаюся сказати, але мало приємного в такому-от доказі нашої третьосортності як країни…
Іван Романчук, спеціально для Mukachevo.net
Фото взяті з мережі у якості ілюстрацій
Читайте також:
