Радванка, з наголосом на перше "а" - від центру Ужгорода сюди іти хвилин 15, але навіть таксі сюди їдуть неохоче.
"Коли будете на Донській - передзвоніть з таксі Андрію, він зустріне", - перестраховується Мирослав Горват, для своїх - Міро. Народився і виріс тут, але - дорогі гості з Києва, мало що ... :-).
Андрій - він же Лойко - наш "екскурсовод". Пригощає з порогу кавою (вона, як і господар з родиною, нас вже чекала). Тут же - перші гості.
Сусідка Естер - одна з найстаріших на Радванці. Скаржиться, що неправильно поставили лічильник, і вона тепер змушена щомісяця віддавати 400 гривень з пенсії. Дивіться у вічі, чекає, що допоможемо. Слухаємо, знаючи, що це - далеко не найтяжче, про що сьогодні почуємо.
"Ґадже" (так роми називають не-ромів), та ще й у такому представницькому складі - з фотоапаратами, диктофонами, солідного вигляду, а дехто з Києва - сюди приходять нечасто.
Після кави та короткої розмови чуємо від Андрія: "Ідемо дивитись на ресі".
- Рисі? - перепитуємо. "Які ще рисі в циганському таборі?", - думаю, але майже не дивуюся.
- Так, рисі - знов чуємо у відповідь.
"Рисі" виявилися "рельсами" :-) (Андрій взагалі-то чудово говорить українською, хоч рідна мова - словацька, як і у більшості радванських ромів, мабуть, таки почулося). Проходять просто між будинками, надаючи їм кустурицевського колориту, але викликаючи нарікання місцевих мешканців. Ідуть вони від цементного заводу - він вже ніби не працює, але щось кудись возять.
Тут же, на рейках, згадуємо Кустуріцу. "Неправда все це, перебільшення", - каже Мирослав, посміхаючись від вуха до вуха. Але одну невідповідність помічаємо й самі: "Чорна кішка, білий кіт" - явно не про Радванку: собак тут, мабуть, стільки ж, як людей, а от кота за весь час не побачили жодного.
Ходимо, дивимося - почуття і мозок розриваються між протилежностями. Обшарпані халупи із супутниковими антенами. Діти у багнюці разом з собаками - і "в булочну на таксі".
Хто вони - жертви суспільства? Паразити, які не хочуть працювати і живуть на "дитячі" гроші, які платить держава? Нетутешній народ, який протягом століть зберігає себе, свій спосіб життя?
Тим часом доходимо до місцевого "хмарочоса". По дорозі зустрічаємо трьох дітей - третій сором'язливо ховається. Незвично - маленькі люди дуже люблять, коли їх фотографують, і всі як один фотогенічні.
Чуємо різкий запах - підлітки добувають мідь з дротів, просто під вікнами. Всі як один відвертаються.
Навіть наш кремезний провідник тут почувається невпевнено, на пропозицію зайти до якоїсь квартири відповідає щось невиразне. Розуміємо, ще це місцевий Гарлем, і відмовляємося від цієї ідеї. Може, іншим разом.
Дорогою зустрічаємо чоловіка, що несе кудись дрова.
А ще - двох веселих працівників місцевої ІТ-індустрії.
І наостанок - ще один пес. Ромський дзен.
