Продовження історії про подорож-інспекції, з спостереженнями та висновками.
Першу частину історії читайте тут: Ревізор Ч. І: Як туристичні об’єкти Закарпаття готуються прийняти гостей нового сезону.
Кідьош – виноробське село у краї виноробів
Представляти Кідьош любителям закарпатського вина не треба. Адже саме тут живе багаторазовий лауреат і переможець численних фестивалів і конкурсів виноробів Карло Шош. Але спочатку ми відвідуємо його колегу і сусіда – Івана Данча. Цей винороб буквально «виринув» на останніх кількох фестивалях і миттєво став їх відриттям і такою собі зіркою. Бо вже сформувалася міні-група поціновувачів вина від Данча, яка на будь-якому фестивалі насамперед шукає його ятку. Якщо розкручені й імениті Іван Урста, Карло Шош будуть зайняті надміром клієнтів і покупців, які йдуть на знамените ім’я і, безперечно, виключне вино, то знайдіть ятку Івана Данча – тут буде вільніше, гарантовано буде неймовірно якісне вино, а господар знайде час для проведення особистої міні-дегустації, розповідей, коментарів, жартів і розмови із кожним своїм покупцем. Він – роботяга від винограду. Не маючи постійного помічника, тягнути на собі немалий виноградник, підвал, підготовку бочок, доставку тари, перевезення, власне обійстя – це непросто.
Застаємо Івана Данча у роботі з підвалом. Сюди закладене молоде вино, водночас, підвал потребує розширення. Винороб просто не має місця для усього вина, яке здатен виробити тому скаржиться, що щороку змушений продавати кілька тон винограду своїм колегам у якості виноматеріалу. Ті охоче купують, бо виноград у Данча чудовий. Мрія господаря – довести до ладу дегустаційний зал, приміщення для якого має на власному подвір’ї. Ціна літра вина від Данча – 35-40 гривень.
Туризмознавці спокійні – очевидно, що тут йде системна робота, становлення сфери послуг при готовому відмінному продукті. Рік-два і у Закарпатті спалахне нова виноробська зірка із власним залом, більшим підвалом і роками напрацьованою якістю.
Через дорогу і 100 метрів «долі селом» - обійстя Карла Шоша. Розповідати про цього винороба годі, бо хто знає – той знає, а хто не знає – мусить подивитися і скуштувати.
В’їзд до охайного двору прикрашає винна бочечка. Сам двір – також повний артефактів, господар зібрав цілу колекцію знарядь праці, домашнього начиння, яким послуговувалися закарпатці 50-100 років тому. Чекаючи господаря, розглядаємо колекцію і вивішені на бантинах пікниці, які господар продає також. Виявляється, Карло Карлович не лише винороб, а й фермер. Вирощує свиней, годуючи їх екологічним кормом і виготовляє смачні пікниці. Гостинний майстер запрошує у дегустаційний зал, у якому окрім вина, численні дипломи, кубки і медалі. Колекція вражає. Виноробом закладено 21 сорт вина. Однак, на дегустацію зазвичай викладає 7-9 сортів. Більше – немає сенсу, бо після 3-4-ї «проби» будь-яке вино вже добре. Закуски – солені палички, соленики, попкорн. Господар хвалиться авторською «Солодкою Жужікою» - десертним вином, названим на честь дружини.
Куштуємо білий і червоний вермути, настояні на 21-й траві. Їх винороб купує у сусідній Бакті, має перевірених збирачів. Дивовижею для нас є білий кагор та червона там’янка. Білий кагор охоче купують католицькі церкви для причастя. Він не фарбує скатертини, одяг священників і прихожан.
Висновок експертів – тут можна бути спокійним, все у на надійних руках і діє як відлагоджений мотор. Спокійно можна привозити групу туристів, враження гарантовані. На прощання «отоварюємося». Не мож прийти до Шоша і просто так взяти й не купити вина й пікниці. Гостинний господар до покупок дає ще й подарунки. На прощання господар ділиться радістю – його син вчиться у Будапешті на винороба, тож сімейна справа житиме ще довгі роки.
Великі Береги – неможливо пропустити
Накинувши «коло» по району, їдемо у Великі Береги. Тут мешкає тріумфатор цього року. Виноробу Івану Урсті за перемогу у фестивалі Червене вино-2012 Віктор Балога подарував коня! Кінь прилаштований до виноробської роботи: привезти, відвезти, підорати між лозами. А самого господаря немає вдома. Він «на горі». Себто, на винограднику. Приймає нас на гостинному обійсті його дружина.
Довкола – винні преси, начиння – всі атрибути порядного закарпатського винороба. У селі саме немає світла, тож, підвал оглядаємо при світлі свічок. Так навіть цікавіше і загадковіше. Дегустаційний зал готовий у будь-який момент прийняти групу туристів. З вин тут запропонують традиційні закарпатські сорти й новинку від Івана Урсти - унікальний авторський купаж «Унікум». Ціна його дуже недешева, але смак виключний. Куштувати не маємо часу – попереду частина маршруту, а день вже далеко за середину. З інтересом слухаємо трохи сумну історію від господині про те, що найкращу закуску до вина, яку замовляли у сусідньому селі – соленики, зараз ніде купити. Сусідка, яка мала міні-цех з їхнього виробництва переживає певні труднощі і призупинила виробництво. А туристи просять до вина саме цих сирних солеників у кліточку.
Павло Чучка дарує подарунки від себе і «Деци» - цікаві підставки для вина, якими і не відразу скумекаєш як користуватися і вже дорогою у машині зауважує «Звісно, тут все готово і чудово, але такі дрібниці як оці соленики, яких туристи хочуть, а їх немає, не додають позитиву. А саме з дрібниць складається усе.»
«Пачірта» й «Нічна фея» – є куди рости
Повертаємося у Берегово. Тут – комплекс термальних басейнів, які хоче оглянути представник «Унікальної України». На рецепції нас зустрічають не радо. На питання відповідають якось дивно. Наприклад, з’ясували, що поруч є ресторан і група туристів може тут пообідати. Середня вартість комплексного обіду 50 грн. На репліку «Але ж зазвичай якщо є замовлення для групи – заведено робити дешевше, ніж одинокому гостю» нам радо обіцяють: «Звісно, зробимо дешевше!! Зробимо вам менші порції і буде дешевше!»
Усміхаючись такій відповіді і вже маючи готове рішення про доцільність приїзду сюди, йдемо «закинути каву», бо втома і продегустоване вино вже вкладають у дрімоту. На порожню терасу виходить чомусь сумний офіціант, замість «саусепу» приносить просто зелений чай у не дуже чистій чашці. Меню – третя копія на поламаному ксероксі і з купою помилок. Поговорити про це немає із ким. Сумні їдемо у Кам’янське.
Дорога з Берегова до Кам’янського пролягає через Хмельник – вузлова станція «Кушницької Анці» з музеєм рухомого складу під відкритим небом, старовинним мостом і атмосферою. Приїхати сюди варто вузькоколійкою. Машиною їхати через Хмельник варто через дивовижні краєвиди, але не варто -- через розбиту дорогу. Павло Чучка жартує: «Мабуть тут виборів не було – дорогу не зробили».
Кам’янське – стратегічне місце. Через нього пролягає дорога і на Іршаву, і на Хуст, і на Берегово, і на Виноградів. Мотель при дорозі. Його власник спеціально запросив групу експертів, які б вказали на недоліки і дали поради, як підняти туристичну привабливість мотелю. Мотель зветься… «Нічна фея». Звісно, першою ж порадою для власника було змінити назву. На будь-яку іншу, можна навіть не з місцевим колоритом, але ІНШУ. Бо «Нічна фея» автоматично відлякує сімейні пари, групи з дітьми і просто інтелігентну публіку.
Господар каже, що купив цей мотель як бізнес вже з такою назвою. Він – відкритий до спілкування, радо приймає поради і навіть занотовує усі пропозиції. Негайно на льоту генеруються «Боржавська долина», «Анця», «У мами»… Господар планує оглосити конкурс на назву і таки робити ребрендинг. Під це є бюджет і потрібні ідеї, як і хороший дизайнер. Бо редизайну потребує і підвал, у якому господар хоче влаштувати дегустації, і ресторан, і навіть більярдна. Питань нема лише до сауни, яка діє тут при готельчику на два десятки ліжкомісць. Нас дуже радує бажання господаря щось змінювати. Це – відкритість і перспектива. Бо багато хто з власників туристично-дотичного бізнесу вірить, що формат, у якому він працює – ідеальний і нічого змінювати не треба. І втрачають клієнтів. Тут є бажання щось змінити і це прекрасно.
На прощання, порадивши негайно змінити придорожню вивіску «Закарпатські страви. Шашлик. Піцца» на «Закарпатські страви. Бограч-гуляш. Боб-левеш. Голубці. Банош». Прощаємося. Олександр Коваль обіцяє господарю невдовзі надіслати системні рекомендації для перемін його закладу і збільшення кількості гостей, принаймні удвічі.
Виноградів і його скульптури
Відчуваючи себе просто маленькими Арамами Мнацакановими, ми стартуємо у бік Виноградова. Ми відвідуємо невеличке шато чи не єдиного на виноградівщині винороба Михайла Поличка. Господаря немає на об’єкті, але його дружина люб’язно розповідає нам про колекцію винограду, зібрану виноробом, пропонує продегустувати вина. Як бачимо, тут і багато де інде головною надією, опорою і помічниками господарів об’єктів є їхня родина. Оглянувши виноградники і спробувавши вина, їдемо у саме місто.
Тут наша ціль – побачити відкритого торік «Винороба» та фонтан зі скульптурою дівчини-виноробки. І хоча прибуваємо у славне місто Севлюш вже затемна – це не заважає нам оглянути Винороба при світлі ліхтариків. Площа довкола нього хоч і обладнана ліхтарями – вони не світять. Це сумний факт. Зате добре освітлена площа довкола фонтану. Туризмознавці – хто вперше, хто вкотре – вислуховують історію і концепцію створення цієї родзинки міста. Дорогою на Мукачево Ярослав Козак жваво обговорює з закарпатськими колегами фестивальний рух краю, дивується тому, чому у Виноградові – місті зі винною назвою -- так мало хорошого вина, а на Берегівщині так багато. Загадкове унікальне Закарпаття. Схоже універсальне пояснення на усі незручні і не до кінця з’ясовані й розкриті питання «Йсе Закарпаття, дєтка» можна оголосити девізом подорожі.
Кельтський дворик під Ловачкою – перлина маршруту
Вже затемна втомлених і повних емоцій нас чекає Юрій Клованич у своєму обійсті під назвою «Кельтський двір». Прибуваємо сюди «на годинку, бо в Ужгороді ще купа вечірніх справ», але тільки зайшовши у довгий підвал, висічений у горі, розуміємо, що поїдемо звідси не так скоро, як планували. Бо те, що Юрій Федорович затіяв тут – унікальне, неймовірне і казкове.
Сам він – немов кельтський герой Астерікс із білими вусами і пристрастю до всього, що робить. Численні горілки, настоянки, наливки з дивовижними, екзотичними невідомими, забутими і знаменитими назвами: орухо, тернівка, хренівка, шнапс кількох видів, граппа, бехерівка, джин… Сотні пляшок, бутлів, пляшечок і слоїків. Десятки рецептів, класичних, відновлених, самотужки через експерименти, проби, знахідки і відкриття віднайдених, відновлених, удосконалених, винайдених. Сотні назв трав, плодів, ягід, квіток з дикоцвітучих, дикоростучих, дикоплодоносячих кущів, дерев і трав. Якщо Юрій Клованич хоче приготувати зубрівку, а для цього треба спеціальну траву – він бере і просто саджає її. Вирощує і експлуатує у напої. Запам’ятовувати назви навіть не намагалися, бо стало зрозуміло, що цілу поїздку слід присвятити саме «Кельтському дворику». Це тема глибока, широка і невичерпна. Тема, до якої, як кажуть закарпатці, треба «прикластися». Ярослав Козак вражений, решта учасників експедиції шоковані. Пан Юрій після двогодинної дегустації з розповідями, рецептами, історіями і мріями «добиває» нас наявністю на об’єкті бані (шкода, нема часу випробувати), власноруч спорудженої терас та планами-аеропланами про розширення, нові рецепти, напої, серед яких мрія про закарпатське бренді.
Запивши шок сидром, дякуємо гостинному господарю-унікуму, і одностайно вирішуємо, що цей об’єкт варти відвідання увечері, обов’язковий і рекомендований для туристів, бо є самобутньою перлиною краю у цілому і гори Ловачки локально.
Поїздка була довгою, розповідь, ймовірно, теж є задовгою, але це свідчить лише про те, що у Закарпатті є що подивитися і туристу і туризмознавцям, які мусять знати об’єкти не з розповідей, а з власних вражень. А їх Закарпаття, як з’ясувалося, гарантує чимало вже і збирається надбати більше.
