Нині в Україні зареєстровано близько 2,5 мільйонів інвалідів, однак лише третина з них мають професію і постійну роботу. На обліку тільки у Берегівському районі перебуває 2240 громадян із обмеженими можливостями. Утім, далеко не всі можуть знайти собі підходящий вид діяльності – роботодавці не поспішають брати неповноправних. Одних лякає, аби через фізичні навантаження у підлеглого не загострилася отримана травма чи хронічне захворювання, інші вважають, що інвалід не зможе виконувати всі покладені на нього обов’язки. 

 

За українським законодавством, кожне підприємство, де більше 8 працівників, зобов’язане  працевлаштувати людину з інвалідністю. Інакше підприємець змушений буде сплачувати штраф у розмірі річної зарплати. Однак, не завжди можна створити робоче місце для людини зі специфічною хворобою. Та й серед інвалідів далеко не всі бажають працювати. Дехто задовольняється і пенсією по інвалідності – нині вона на рівні мінімальної зарплати.

 

Дві жінки – дві схожі долі

 

Як показує життя, ті, хто справді бажає працювати, сьогодні мають можливість знайти собі роботу. Навіть люди з інвалідністю. Це доводять, скажімо, жінки, які щодня стикаються з життєвими бідами тих, хто назавжди втратив своє повноцінне здоров’я.  Олена Беркі та Марія Мельник працюють у відділі по роботі з інвалідами та ветеранами управління соцзахисту населення Берегівської РДА.

 

«Людям із фізичними вадами потрібно не лише роз’яснювати їхні права, розтлумачувати певні зміни у законодавстві, а й бути в деякій мірі психологом», – каже начальник відділу Олена Беркі. «Перш за все говоримо: не потрібно втрачати надію, якщо навіть маєш статус інваліда, – додає Марія Мельник. – Я особисто вважаю, що життя весь час «підкидає» нам якісь іспити – їх потрібно достойно долати і не падати духом!»

 

Ці жінки добре знають, про що говорять, адже обидві мають статус людей з інвалідністю.

 

Олена Беркі за фахом лікар-ветеринар, здобула також економічну освіту. У Закарпатському науково-дослідному інституті закінчила аспірантуру. Мова йшла і про дисертацію, але завадили проблеми зі здоров’ям – у 1998 році отримала групу інвалідності по зору. «Перенесла важку операцію на очі і півтора року взагалі ніде не працювала, – розповідає Олена Євгенівна. – Чоловік не хотів, аби я знову виходила на роботу. Але як же сидіти без діла? Тому пройшла перепідготовку і влаштувалася у Фонд страхування від нещасних випадків на виробництві. А потім почула про вакансію в управлінні соцзахисту. 

 

Схожа історія і в Марії Мельник. Вона навчалася у торгівельному технікумі, а потім закінчила школу бізнесу в Москві. «Навчання проходило дистанційно, але раз на півроку потрібно було їздити на сесію, – розповідає Марія Василівна. – Це були важкі часи – 1992-ий рік. Тоді вперше і виникли проблеми зі здоров’ям, але я якось не звернула на них уваги». Працювала у торгівлі, згодом навіть поїхала до Америки, але швидко повернулася і знову взялася за навчання – закінчила Київську академію... Аж поки чотири роки тому не погіршилося здоров’я. Невиліковна хвороба – такий діагноз поставили лікарі. Можливо, хтось і опустив би руки, але не ця жінка. Шукала роботу, яка б не була пов’язана із навантаженням на ноги, спину – і саме так опинилася у відділі соцзахисту.

 

Усе залежить від бажання та людяності роботодавця 

 

«Мені теж довелося відчути себе у якості роботодавця, який думає: а чи потрібен йому робітник з обмеженими фізичними можливостями? – каже Володимир Терпай, начальник управління праці та соціального захисту населення. – І знаєте, непросте це було рішення. Бо переживаєш, у першу чергу, за самого підлеглого – чи варто йому напружуватися, працювати? Адже робота з людьми – теж нелегкий хліб. Утім, зрозумів, що ніхто не повинен відчувати себе неповноцінним, навіть маючи важку хворобу. Нам усім потрібне щоденне спілкування з друзями, колегами, а тим паче тим, хто, можливо, цього був довгий час позбавлений. Тому питання часто навіть не у грошах, а у поверненні до звичного ритму життя. Бо саме у роботі людина часто забуває про свої проблеми…»

 

Сьогодні майже на кожному великому підприємстві працюють люди з інвалідністю. Наприклад, 44-річний Степан Смук отримав травму під час строкової служби в армії – потрапив у аварію. Має третю групу інвалідності. «Одна нога у мене на 3 сантиметри коротша за іншу, переніс кілька операцій, – розповідає він. – Але на пенсію не проживеш, ціни зростають ледь не щодня. Тим паче донька продовжує навчання, гроші потрібні…» Степан влаштувався сторожем на берегівське підприємство «Лісоіндустрія», яке займається виготовленням паркетних дошок. «Знайти роботу насправді було нелегко, – каже він. – Допомогли знайомі. Хоча тут справа навіть не в інвалідності – роботи взагалі нема, особливо для людини без потрібної кваліфікації». Отже і в цьому випадку пощастило з роботодавцем – його цікавило лише як робітник виконує обов’язки, незважаючи на проблеми зі здоров’ям. На жаль, далеко не всі керівники підприємств такої думки…           

 

«Часто потрібно переконувати не самого інваліда, а, насамперед, роботодавця, що все буде добре, людина впорається, – розповідає Олена Беркі. – Чому на Заході не виникає подібних питань? Бо там суспільство вже давно не загострює на такі речі своєї уваги. Всі ми рівні, і якщо людина – кваліфікований спеціаліст, то неважливо, як вона виглядає і чи має якісь вади. Звісно, інвалід не може виконувати будь-яку роботу, однак є й різні види інвалідності. Небагатьом під силу працювати, скажімо, на конвеєрі, у швейному цеху – а це основні вакансії на сьогодні. До кожного має бути свій підхід, слід підбирати вакансію, відповідно до поставленого діагнозу. Так, проблеми з роботою таки існують. Хоча раніше роботодавці дуже неохоче брали на вільне місце людей з інвалідністю. Сьогодні цей стереотип потроху відходить у минуле».

 

Однак досі актуальна проблема для сільського населення – як дістатися до роботи? Адже в основному всі вакансії у місті. У селі для інвалідів роботи практично немає, а наш транспорт не пристосований для перевезення людей на візках. Добре, що деякі підприємства почали розвозити своїх робітників на власних автобусах. Серед таких на Берегівщині – радіозавод («Флекстронікс»), підприємство «Берег Кабель». 

 

Важко жити людям  з обмеженими фізичними можливостями без державної допомоги. Але, насамперед, цим людям потрібна підтримка суспільства, друзів, колег. «Я, наприклад, не можу працювати на комп’ютері через проблеми із зором, маю справу лише з паперовими носіями інформації, – каже Олена Беркі. – І наш керівник та весь колектив підійшли до цього з розумінням, з повагою до мене як до людини. І так повинно бути всюди…» 

 

«Звісно, на роботодавців сьогодні можна якось вплинути за допомогою законодавства, – каже Марія Мельник. – Але я вважаю, що все залежить від самої людини: якщо вона має бажання, силу волі, то і працюватиме за будь-яких умов».