Відпочинок у Карпатах обирають чимдалі більше співвітчизників.
Дешевші, як порівняти з Кримом, ціни, дещо привітніший персонал і якісніше обслуговування, місцева автентика – всі ці гуцульські ліжники, вовняні гуні, китиці на кінських гривах, отари овець на полонинах та звуки коломийок – приваблюють у наші краї чимало охочих відпочити на лоні природи. Взимку до нас, ясна річ, їдуть на лижі й вино, навесні – на сакури, магнолії та нарциси, влітку – подорожувати горами, милуватися старовинною міською архітектурою, церквами й замками.
Осінь же, особливо пізня, для Закарпаття туристичного – так званий мертвий сезон. На це вже роками нарікають місцеві готельєри й аніматори. Рятувати «депресивну» осінню пору для місцевого турбізнесу цьогоріч взялися навіть ужгородські міські чиновники й депутати, вирішивши не переносити відзначення дня Ужгорода на весняно-літній «високий сезон». Аргументи прості: влітку туристів і без того вистачає, а от восени розваг для них у нашому краї малувато. Дещо пожвавлюють загальне затишшя кілька винних і гастрономічних фестивалів, зокрема ужгородське «Божоле», рахівська «Гуцульська бриндзя» тощо, та вже згадані відзначення днів народження закарпатських міст.
Чому ж усе-таки цікавість туристів до Закарпаття різко знижується, починаючи з кінця вересня? Причин на те безліч – як суб’єктивних, так і об’єктивних.
До осені в більшості наших співгромадян сезон відпусток закінчується. Починаються трудові будні. Сімейний відпочинок з дітьми набуває певних обмежень у часі: вихідні або ж недовгий відрізок осінніх шкільних канікул. Усе це суттєво послаблює туристичні потоки.
Однак існує й ряд причин, які саме восени зменшують привабливість нашого краю в очах подорожувальників. Це глобальні проблеми, які існують протягом цілого року, проте, саме в осінню пору різко оголюються, неначе гілля на поріділих кронах карпатських буків...
Музеї-витверезники
Так, метафору з деревами вжито не випадково. Вони відіграють чималу декоративну, згладжувальну, ба навіть, сказати б, камуфлювальну функцію для багатьох закарпатських міст. І справді, за густою рожевою піною сакур навесні, так само як і за соковитою зеленню розлогих крон улітку, важко помітити всі неоковирності міських фасадів. Недолугість плиткових «євроремонтів», вульгарність рекламних вивісок або ж пошарпаність та кричущу руйнацію нечисленних ліпнин. У буянні фарб і запахів увага пересічного туриста концентрується на гілочках, пелюсточках, вигадливих квіточках і загальному смарагдовому ландшафті. Взимку ж особливо розглядатися й часу нема – холодно. Тож після короткої пробіжки центральними вуличками, змерзлі туристичні групи поспішають зігрітися в затишному ресторанчику чи винному дегустаційному залі, а далі – знову гайда на лижі.
У пізню ж осінню пору фокус спраглого до вражень туриста (спрагу посилюють ціни за тур і квитки!) різко наводиться саме на безсоромно оголені стіни часто пошарпаних міських будівель, невмілі розчерки графітників-початківців, розбиті тротуари й бездонні калюжі...
Дозволити собі фотосесію в стилі ню без використання фотошопу може лише дуже впевнена в собі та, головне, дуже доглянута красуня. Прага, Венеція, Відень... На жаль, Ужгород (не кажучи вже про Хуст, Рахів, Берегово чи Перечин) до таких, при всій любові й патріотизмі, віднести наразі важко. Тож доводиться констатувати: без «ефекту згладжування» й «тонувань» у вигляді розквітлої міської флори (чи білосніжного снігово-інієвого покриву) закарпатські міста справляють враження невмілих автознімків дівчаток-підлітків мобільним телефоном на аватарку «Вконтактах».
Тож місцеві екскурсоводи, не загострюючи увагу на міських екстер’єрах, пробігши кілька відреставрованих головних родзинок міста, спрямовують приїжджих відпочивальників до міських музеїв. Адже осінь – це пора інтер’єрів, затишку. Однак, якщо влітку стіни столітніх кам’яниць й замків дарують відвідувачам приємну й таку бажану прохолоду, то, починаючи з жовтня, ця свіжість різко перетворюється на холод. Собачий. Закутані по-капустяному бабусі-наглядачки скидаються на невільниць-бранок посеред цієї вічної мерзлоти закарпатських музеїв. І справді, вони, немов перебуваючи в стані анабіозу, майже не говорять, лише пошепки й автоматично відповідають на привітання і загалом подають дуже мало ознак притомності. Іноді доводиться дивуватися, як їм узагалі вдається виживати в таких умовах.
Роздивлятися експозиції при температурі подекуди нижчій, ніж надворі, більшості туристів набридає вже на хвилині 15-й. Тож основна частина групи непомітно для гідів переміщується у найближчі генделики й ресторанчики – хто відігріватися кавою-чаєм, а хто й чимось міцнішим. Звідси випливає дивна закономірність – зниження зацікавлення крайовою історією й мистецтвом у відвідувачів наших музеїв прямо пропорційне спаданню температури надворі. Тому створення комфортних умов для гостей закарпатських експозицій – одне з головних стратегічних завдань.
Бездоріжжям – до руїн
Карпатські краєвиди, чисте повітря, тиша і спокій мальовничої місцини, відірваної від метушні повсякденного життя, приємно довершуються комфортними умовами проживання в готельному номері. Чи не про такий відпочинок мріє більшість із охочих приїхати осінньою порою на Закарпаття? Їзда верхи або ж гасання на квадроциклах, мальовничі фотосесії чи вечері в гуцульській колибі, збір «екологічно чистих» грибів та осінніх ягід, мандрівки до руїн старовинних замків – усе це можуть запропонувати численні закарпатські садиби та готельні комплекси у гірських районах.
Однак спершу до них ще слід... дістатися. Восени, коли в Карпатах настає сезон затяжних дощів і ранніх приморозків, більшість сільських шляхів перетворюється на бездоріжжя. Рухатися до омріяної турбази, гірського готельчику чи сільської садиби з краєвидом на полонину у жовтні-листопаді доводиться зазвичай, потопаючи у багнюці. Не всякому автомобілю вдається здолати круті підйоми болотом. «Добираючись до готелю в селі Ізки, нам, пасажирам легкового авто, доводилося на певних ділянках виходити й іти пішки перед машиною, оскільки вона, напакована нашими речами, просто загрузала в болоті. Тож 2 км сільською дорогою ми долали довше, ніж відрізок траси від санаторію «Карпати» до Ракошина», – каже туристка Оксана. І це геть непоодинокі випадки.
Дорожня інфраструктура – проблема, яка десятиліттями турбує не лише гірські райони Закарпаття. Їй неодноразово присвячував свої публікації й «Замок». Однак досі ситуація зрушилася з місця несуттєво. І якщо головні траси вже приведені дорожниками до більш-менш задовільного стану, то достатньо всього одного повороту вбік, як колеса транспорту не надто завбачливих мандрівників можуть легко встрягнути в шляхову «трясовину». Звичайно, можна вкотре нарікати на державу, проте слід також відзначити, що дуже часто ці дороги ведуть до цілого скупчення різноманітних турбаз, гірських курортів і витягів. Саме важка техніка, залучена до будівництва таких закладів, найчастіше стає головною причиною жахливого стану шляхів, вириваючи в ґрунті цілі траншеї. Проте, ні це, ні чималі прибутки курортів, жодним чином не спонукають їх власників посприяти появі асфальтного покриття на шляху до місця відпочинку.
Ознайомлення зі стародавніми руїнами Середнянського, Хустського, Королевського замків в осінній період для туристів перетворюється з атракції, яка мала б захоплювати, на випробування, що часто викликає обурення. «Навіщо нам туди йти, – доводиться часом чути від когось із групи приїжджих гостей (особливо тих, які вже не вперше на Закарпатті), – ми там, крім болота й кількох розвалених стін в бур’янах, нічого не побачимо».
«Як я з вами розмовляю?!»
Зазвичай у період міжсезоння більшість власників закарпатських гірських баз відпочинку, готелів та садиб чітко усвідомлюють усі труднощі, з якими доведеться зіткнутися пізньому туристу. Отож роблять для відпочивальників суттєву знижку на всі види номерів, таким чином намагаючись «спокусити» якомога більше охочих. До прикладу, один і той самий номер у листопаді може коштувати 250–300 гривень, а вже у кінці грудня – понад тисячу.
Однак, подолавши бездоріжжя, туристи, зваблені небувалими знижками, мусять ще налагодити діалог із власниками та персоналом обраної турбази чи садиби. Осінні розваги не надто різноманітні й недовготривалі. Тому головної уваги відпочивальники надають саме комфорту та виго?дам проживання. Повернутися в теплий, затишний номер, відігрітися за чаєм чи кавою й смачно пообідати в автентичному ресторанчику – восени запорукою гарних спогадів про відпочинок стають саме такі елементарні умови. Тож якість обслуговування виходить на перше місце.
І якщо у містах девіз «клієнт завжди правий» вже є аксіомою для більшості закладів, зорієнтованих на дальший розвиток бізнесу, то в глибинці все не так просто. Господарі звичайно ж хочуть, аби клієнт до них приїхав. Але не завжди роблять усе для того, аби він забажав приїхати вдруге. Невеличкі «нюанси», уточнення, «тимчасові незручності», про які не йшлося у попередніх домовленостях, неочікувано з’ясовуються по приїзді. Персонал і взагалі частенько дозволяє собі панібратське ставлення до гостей. «Вийдіть із кухні, ви нам заважаєте», – запросто можуть заявити дівчатка-кухарки, попри те, що з господарями є домовленість: гості садиби готують собі самостійно. Київські відпочивальники були здивовані таким ставленням. На запитання, чому дівчата так грубо розмовляють, одна з них викликом кинула: «Як я з вами розмовляю?!»
Автору й самому довелося опинитися в не надто приємній ситуації, коли, повернувшись з прогулянки до однієї з турбаз на Міжгірщині, на порозі власного номера випало зустріти дівчину з переляканими очима, самі двері були навстіж відчинені, а всередині, нероззутий, у брудних чоботях, коло вікна порядкував якийсь чоловік. На моє цілком логічне здивування дівчина залепетала щось про те, що вони батареї перевіряють, а дядько грубо гиркнув: «Абисьте не мерзли вночі». До слова, клапті болота, які залишилися на підлозі після візиту нежданих майстрів, так аж до від’їзду ніхто й не прибрав.
Суть у підході
Так, проблем і справді багато, констатують експерти-туризмознавці. Вирішити їх за один день, ба навіть рік, навряд чи вийде. Для цього потрібен стратегічний підхід, тривалий час і навіть певне реформування мислення. Та все ж над усуненням їх варто попрацювати вже сьогодні.
Викладач кафедри туризму УжНУ Олександр Коваль зауважує: «Головною причиною того, що осінь на привабливому для туристів Закарпатті – мертвий сезон, є брак туристичних продуктів, які можуть стимулювати відпочивальників приїжджати до нас цілий рік. Лише у 2-х закарпатських туроператорів є пропозиції, які діють постійно. Решта ж – одноразові або сезонні. Здебільшого на Закарпаття туристів возять загальноукраїнські оператори, для яких Ужгород – один із десятків альтернатив. А отже, коли наш край не може запропонувати для гостей нічого цікавого й оригінального, охочих відпочити везуть куди інде. Так, до нас привезуть групи наприкінці листопада на «Божоле», але згодом – знову затишшя. Тобто нема системної роботи», – каже Олександр Коваль.
І доки закарпатські ґазди-підприємці та місцева влада живуть мріями про казкове завтра, про лижно-зимовий сезон або ж виділення чергових державних асигнувань на туризм, вже сьогодні українці й іноземці обирають для відпочинку зовсім інші мальовничі куточки, аби там провести свій час, і зрозуміло, залишити власні гроші.
