Ялинка у житті закарпатців пройшла 3 періоди розвитку: язичницький, християнський та радянський. Зараз же вона являється певним симбіозом цих трьох світоглядних течій.
Зараз же вона являється певним симбіозом цих трьох світоглядних течій.
Язичництво
Традиція приносити до хати свіжозелене деревце — ялинку дуже давня, сягає корінням углиб віків.
Ще в добу язичництва наші предки, зайняті хліборобською працею, відзначали свято зимового сонце¬стояння, тобто «народження сонця», коли воно «із зими повертає на весну», завершуючи один господарський рік і започатковуючи другий — новий. Вони вірили в існування різних духів і божеств, від яких, за їх тодішнім міркуванням, залежав добробут родини і врожайність землі.
Ритуальне дійство ублаготворення божеств відбувалося десь серед поселення, на відкритій місцевості. В центрі — зелене дерево, яке вважали «священним». Воно символізувало собою пробудження, омо¬лодження природи, що мало прийти з «народженням сонця». На дерево вішали різні предмети хатнього та господарського вжитку: фігурки домашніх тварин, шкурки диких звірів, глиняні вироби тощо — нагадуючи божествам у такий спосіб про все те, що від них чекали і просили для себе. А щоб підкреслити залежність земної природи від живлющого тепла і світла сонця, яке обожнювали, навколо дерева розпалювали численні вогнища — ознаки магічної сили бога сонця — Даждьбога. При цьому рухами, співами, танцями вершили обрядове дійство ублаготворення. Відтак дерево спалювали. Попіл із нього теж вважали «священним»: його підбирали й розкидали по полю.
Християнство
З прийняттям християнства церква не заперечувала святкування «рождества сонця» як звичаєвої традиції проводів старого і зустрічі Нового календарного року. Однак переосмислила цю звичаєвість на релігійний лад, узгодивши з Різдвом Христовим і юліанським, а пізніше — григоріанським Новим роком, відповідно придавши звичаю християнську обрядовість. Було збережено й зелене дерево, як обов'язковий атрибут святковості. От тільки воно пе¬ремістилося з площі до оселі і стало домашньо-родинною окрасою Різдва і Нового року.
На Закарпаття ялинка потрапила із Заходу. Спершу побутувала в основному серед інтелігенції та міського населення, оскільки селяни віддавали перевагу не цільному деревцю, а зеленій гілочці, яку клали в світлиці під святу ікону або поруч неї. Пізніше вона поширилась на приміські села, а звідти — на увесь край, хоча й досі зустрічається багато осель, де замість ялинки-деревця практи¬кують тільки зелен-гілля.
Що важливо, приносив ялинку не Дід Мороз, як на Сході, а Ісусик з ангеликами. Робили це потаємно, непомітно для дітей. З'являлися до світлиці, встановлювали прибране деревце і срібними дзвіночками сповіщали домашнім про появу чудо-ялинки, прозваної в народі «Христовим деревом».
Встановлювалась ялинка не під Новий рік, а на Святвечір, що передує Різдву. Це пов’язано з певним повір'ям. Ніби в різдвяну ніч небо розкривається і можна просити від Бога та його прибічників (ангелів і святих) усе, що забажається. Ось люди, за давньою традицією, й просили: через деревце (ялинку) — пишну зелень для навколишньої природи, через ялинкові прикраси — нажитки господарського й родинного добробуту і благополуччя.
На верхівці ялинки кріпили променисту зірку — прообраз біблійно-віфлеємської «звізди», що своїм сяйвом ("світлом розуму") осяває увесь світ. Від неї до низу, огортаючи деревце, сходили блискучі стрічечки (із фольги), символізуючи всеосяжну «Божу благодать». А під деревцем — малий Ісусик, ангелики або святий Николай та гостинці-дарунки. На ялинці горіли свічки (електричні лампочки), що імітували сяйво зірок, які в той вечір, за народним уявленням, мали магічний вплив на земне життя, природу, долю усього краю чи окремої людини. Одна-дві свічки горіли й на столі, поруч з ялинкою. То — в знак пам'яті про померлих родичів, які теж, за твердженням предків, святкують Святвечір разом з родиною.
Особливо нетерпляче чекали на ялинку дітлахи. Та двері в світлицю, куди Ісусик з ангеликами її приносив, були завжди зачинені. Вони відчинялися тільки тоді, як пролунали віщі дзвоники. Вчувши той передзвін, малеча першою вривалась до світлиці.
Однак батьки не дозволяли чіпати ялинку. Спершу треба було подякувати Ісусикові й ангелам за чудо-ялинку і заколядувати. Тому пприсутні виконували одну-дві улюблені колядки. Затим розбирали подарунки й сідали за родинну святкову вечерю.
Тримали ялинку від Святого вечора до кінця новорічних свят. Потім вона так само непомітно для дітей зникала, як і з'являлась. Щоправда, в деяких родинах, де дід-баба або батько-мати — один хтось був католицького, а другий греко-католицького чи право¬славного віросповідання, ялинка простоювала довше — упродовж григоріанського і юліанського Різдва та Нового року, тобто з 24 грудня аж по 18 січня ("бабиного вечора"), яким завершувались різдвяно-новорічні святки. А щоб ялинка не зів'яла, не скинула глицю, її встановлювали в посуд з водою - для підживлення.
У міського населення, крім домашньо-хатньої ялинки, практикувалася й загальноміська. Її, пишну, кронасту, привозили з лісу заздалегідь, встановлювали на центральній площі й прибирали різними прикрасами. А навколо неї — різні казкові будиночки-теремки із звірятами та біблійними персонажами. У Святвечір ялинка загорялась сотнями свічок (лампочок). Туди сходились дорослі й діти. Лунали пісні-колядки, влаштовувались колективні ігри-забави, виконувались також вертепно-віфлеємські дійства, підготовлені шкільною й студентською молоддю під керівництвом учителів, священиків та дяків. 1 так — упродовж усіх трьох днів Різдва і потім — свята Нового року.
СРСР
Після 1945 року, з установленням радянської влади, ялинка в нашому краї зазнала значних урядових утисків. Заборонялось навіть саме святкування Різдва. Ялинку ж, цілком полишивши релігійного змісту й християнських символів, було перероблено на атеїстичний лад і приурочено виключно до офіційно-світського (григоріанського) Нового року — 1 січня. Вірніше — віддано в руки північного, не властивого Заходу, Діда Мороза. Віфлеємська зірка стала червоною п'ятикутною, а ялинка перетворилася на символ Нового Року.
Мукачево.net
За матеріалами книги Юрія Чорі «Звичай рідного села»
